Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
Аркадій заховав обличчя за чашу з найсвятішими дарами. Він розумів, що означає ця тиха хвиля людського шепоту: це сиплються тихі, але довгопам'ятні мужицькі прокльони на голову того, хто видав нещасну жертву.
— Що ви там возитеся з ним? — шепнув Аркадієві ад'ютант Рідке. — Кінчайте, бо вся ця церемонія вже надто затягнулася.
— Сину мій, — наблизився Аркадій до Ілька, боячись, щоб у тих божевільних очах раптом не блиснув вогник свідомості, — тобі треба поєднатися з богом.
Людина з опухлим лицем розтулила уста і злизала язиком рожеву піну, що точилася з кутиків рота. По рухові гортані видно було, як вона проковтнула ту піну.
— Стань, сину мій, на коліна перед господом богом…
Чоловік стояв, наче стовп.
Аркадій кинув одним оком у бік фон Рідке. Начальник штабу нетерпеливився, вдаряючи раз по раз хлистом по халяві чобота.
Аркадій пучками зробив у повітрі знак хреста, пробубонів в обличчя нещасному два перших речення з оченашу і, взявши тремтячою рукою кришку змоченої вином проскури, підніс ложку до уст засудженого.
Ілько мотнув головою, і вино розіллялося по підборіддю.
Річинський ще раз перехрестив Савицького. Солдати взяли його попідруки. Нещасний посміхнувся широкою, ніяковою усмішкою божевільного.
Отець Аркадій помітив, що один з солдатів запихає йому для чогось у рот ганчірку.
Раптом зойкнув високий жіночий голос, і тоді, як за командою, піднявся рев натовпу.
— Наша роль закінчена, — сказав голосно Рідке.
Аркадій, що замикав похід військового трибуналу, раптом похитнувся, бо в нього потемніло в очах. Хтось з старших церковних братів підбіг до нього і притримав за руку.
Аркадій опам'ятався.
— Нічого, нічого, — відмахнувся він від допомоги. — Зі мною таке часто трапляється.
"Яке величезне значення має зовнішня обстановка, — думав Аркадій, прямуючи до групи офіцерів, в колі яких стояв Рідке. — Шибениця… Істеричні вигуки баб… комедія з причастям… Оця зовнішня бутафорія може позбавити рівноваги й людину з найміцнішими нервами. На війні десять смертей підряд не зробили б такого враження. Цей — теж жертва війни. Не було б війни, не було б російської окупації, і він надалі продовжував би своє буденне життя. Я ж, Аркадій Річинський, тут ні при чому. Іншого виходу не було: або я — або він… Ну, слава богу, що вже по всьому. А під осінь треба буде послати вдові з корець кукурудзи та трохи картоплі…"
Побачивши Річинського, фон Рідке розсміявся:
— Чого це ви так зблідли, гер пфарер? Від незвички? Ха — ха-ха!.. Ібунг махт ден майстер[15] запам'ятайте це собі, гер пфарер! Чи не мали б ви часом охоти випити чарочку коньяку?
— О, з охотою! — прийняв пропозицію Аркадій.
Це була єдина щира фраза, яка прорвалася крізь його уста за цілу добу.
* * *
Розпад Австрії і визвольний рух уярмлених нею народів жартівник Нестор Річинський змальовував так: Австрія — це поміщиця, майно якої зайнялося пожежею. Всі, кого вона до того часу тримала за морду (їмосці морщились від цього вульгарного слова), кинулись тепер грабувати. Хто спритніший, хто відважніший, в кого міцніші кулаки, той більше винесе з вогню. Хто плохіший, м'якший, слабший, той менше візьме. Та пожежа не триватиме довго. За поміщицею обстануть її сусіди. Допоможуть їй погасити вогонь. Але, начебто допомагаючи покривдженій поміщиці, сусіди стануть відбирати у людей пограбоване, щоб самим його загарбати. І тут же повториться попередня картина: спритніший той, хто зуміє краще приховати награбоване, а той, хто м'якший, дурніший, віддасть усе, що взяв, ще свого власного не вдержить.
Це вульгарне тлумачення історичного процесу знайшло до деякої міри, на думку Аркадія, своє підтвердження і в житті. Наприклад, чехи, визволяючись з-під австрійської монархії, не забули при тому прихопити й шмат Закарпаття.
Аркадій, який завжди вважав себе за доброго політика, ніколи не припускав, що революція в Росії відіб'ється в світі таким широким відгомоном.
Цей відгомін теж наробив чимало вітру і по галицьких селах.
Аркадій добре запам'ятав присмак того часу. Всі політичні програми, концепції, вся, здавалося, донедавна така заплутана політиканська боротьба на селі зводилася тепер до простої формули: "за" чи "проти"? Село різко поділилося на два табори: одні — за революцію, бо хотіли землі (ширше їх політичний горизонт не сягав!), другі не хотіли революції, бо боялися, що вона позбавить їх землі.
Ті, що боялися втратити, виявляли більшу активність від тих, що сподівались набути.
Аркадій не може забути одного діалога, випадковим свідком якого довелося йому бути. Дискусія велася між заможним газдою Курочкою і колишнім панським форналем[16] що повернувся з російського полону, чи, як казав, "плену", Василем Загайчиком.
Загайчик. Що я буду з вами говорити? Що я не скажу, для вас все те лише агітація… Ніби мені більшовики дали торбу золота і за це я їх хвалю…
Курочка. А ти гадаєш, що я дуже вірив у ту самостійну, вірив?
Загайчик. Польща вас теж по голівці не погладить.
Курочка. І що з того? Я знаю наперед, що поляк буде припікати мене податком, буде називати мене кабаном, але землі-то він у мене не відбере? А твій більшовик забере в мене мою земельку і роздасть поміж таких голодранців, як ти… І тому я сто разів волію ляха, ніж твоїх "товаришів"…
Загайчик. Ціле щстя, що таких, як ви, все ж таки меншість і як дійде до чого, то перетягнемо — ми!
Курочка. Що це — погроза?
Загайчик. Ще ні… бо погрожувати, а не вдарити — то все одно, що проти вітру плювати.
Бунтарське насіння розперезалося до того, що почало вибирати з-поміж себе таємні революційні комітети і складати плани розподілу церковних та поміщицьких земель. Докотилося до Аркадія, що комітет збирається звернутися до нього з проханням, щоб дав спокій з нищівною вирубкою церковного лісу, бо ліс — то всенародне добро.
Хоч бунтарі самі визнавали, що вони ще заслабі, щоб ударити, все ж таки часи були дуже непевні.
Були такі ночі, що Аркадій для безпеки не ночував дома.
І так воно якось вийшло, що він навіть не мав часу придивитися до Олечки. Звернув пильнішу увагу на неї вже тоді, коли підросла й була подібна до херувимчика: золотоволоса, кучерява, з ямочками на щічках і ліктиках.
Четвертій з черги дитині, Нелі, сповнився рочок, коли армія Будьонного підступила під Львів. Та Аркадій боявся не так їх, як своїх доморослих комісарів, різних мартинчуків і загайчиків, які й уві сні марили розподілом панської і попівської землі. Закривав очі і бачив, як, обвішані патронташами з червоними стрічками на шапках, з гарапниками в руках, гасають по кімнатах, пивницях і спіжарнях[17] попівства. Від такої картини в нього холонули душа й тіло.
Дійсно, хлоп, особливо бідняцька голота, по війні став не тим, яким був колись.
На чому будувала в цій ситуації свій авторитет свята церква? На синівському послуху, на страху перед караючою господньою десницею, на рабській покорі (сказано ж у святому письмі: "Аз раб божий"), на сліпій вірі (бо вимагати доказів — це сумніватись, а сумніватись — це недовіряти, а недовіряти — це те саме, що заперечувати надприродну божу силу, а заперечувати цю силу — значить, попадати у смертельний гріх без відпущення його на цьому і на тому світі), на беззастережній відданості мирян. А сьогодні?..
Сьогодні Аркадій переконався на власній практиці, що цього роду моральні категорії вже не модні. Вони пережили свою епоху, як одяг, що його надягають простаки або ті, які не мають нічого іншого одягнути на себе.
Конкретно це виявилося в історії з хрестинами у Петра Мартинчука. Скільки разів пожалкував Аркадій, що не видав його на шибеницю, замість невинного Ілька Савицького!
Аркадій добре знав, що не побожність змусила Петра хрестити дитину, а формальна необхідність: без акту хрещення новий громадянин не може бути занесений у метричні книги, а тим самим отримати метрики. "Таки прийшла коза до воза!" — зловтішався Аркадій.
Коли куми готували дитину до хреста, увійшов паламар і, як завжди у таких випадках, сказав:
— Хто з курками, то йдіть на кухню, а калачі віддайте мені.
Віками водився звичай, що за хрест, крім грошової оплати (такса залежала від маєткового стану батьків дитини, а ще частіше — і хрещених батьків), священик отримував ще від кумів дві курки й два пшеничних калачі.
Аркадій помітив, як куми переглянулись поміж собою, і насторожився.
Дурний паламар повторив свою вимогу.
Тоді Василь Загайчик (Мартинчук знав, кого собі в куми дібрати!) відкашлявся, махнув великим пальцем сюди-туди по молодім чорнім вусі й сказав, ніби з написаного відчитав:
— За труд ми вам заплатили, а кури й калачі вже як-небудь самі з'їмо.
Паламар подивився на Річинського такими цап'ячими очима, що Аркадієві аж закортіло плюнути в них. Замість змовчати до бісової матері, той старий дурень втретє зажадав курок і калачів.
Газди перештовхнулись поміж собою, а Загайчик виступив наперед:
— Нема такого закону, щоб, крім грошей, за хрест платили курми й калачами. Трохи ми цікавилися цією справою і щось ніде не вичитали про такий закон. Теж не могли ми ніде вичитати, щоб Ісус Христос за хрест казав собі давати курки й калачі…
Газди поштиво посміхнулись.
Аркадій був схильний думати, що Мартинчук для того і дитину постарався собі, щоб його однодумець мав нагоду вичитати мораль парохові. Хоч всередині Аркадія трясло, але зовні він зберіг цілковитий спокій.
— Звичайно, закону такого нема. І ніхто не говорить, що це — закон. Це народний, прадідівський звичай, який не ми з вами встановили… І… — хотів додати: "Не нам з вами ламати його", але вважав, що це буде недипломатично, і закінчив: — Немає теж закону, щоб запрошені на весілля несли курей, калачі та ще й горілку, — а звичай такий є, і люди притримуються його… І ми з вами теж ламати його не будемо…
Загайчик послинив палець і знову розгладив ним вуса:
— Та цього закону ми ламати й не збираємося, бо воно так: сьогодні принесли до мене на весілля, а завтра я понесу до нього… сьогодні п'ємо в мене, а завтра в нього. А ви нас, отче, до себе не запросите, а якби й запрошували-сьте, то хто знає, чи ми пішли б…
— Ваша воля, — перебив його сухо Аркадій і взявся за ритуал.
Щоб помститися бунтівникам, він записав у метричних книгах не "Марія", як просили куми, а неподибуване в тих околицях жіноче ім'я "Йосафата", яким звичайно п'ятнував байстрюків.
Дівчина виростала Марічкою, а помста ця дорого обійшлася не тільки одному Аркадієві.
Цей, здавалося б, приватний випадок порушив віками усталений порядок взаємовідносин між парохом і парафіянами.
