Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
Такі повзли до джерела або їх вели попід руки, вмивалися та пили цілющу водичку і обов'язково набирали у пляшку з собою. Були справді випадки, що вода декого виліковувала. І хоч такий випадок траплявся один на п'ять тисяч, звістка про чудо блискавично облітала село за селом, і наступної весни число прочан зростало.
Немало приїздило сюди з чисто побожних побуджень. Для них Морниця була тим, чим Мекка для правовірного мусульманина. Вони не мали перед собою іншої мети, як раз на рік побувати на відпусті у Морниці.
В неділі й свята на майдані перед церквою юрмилися непроглядні маси народу.
В дитинстві Аркадій не міг зрозуміти, чому паніматка так сердилася, а то й суворо карала, коли він пропадав серед прочан. Особливо забороняла йому появлятися на майдані смерком. Наймички, наслідуючи приклад їмосці, страшили малого Аркадія, що ввечері серед прочан з'являються цигани з величезними міхами і забирають дітей, які швендяють без батьків. Хлопчина вірив і не вірив.
Коли підріс, вирішив нарешті дізнатися правди. Одної ночі викрався через вікно своєї спальні і чкурнув у темінь, орієнтуючись на людські шепоти.
Те, що побачив, жахнуло його не тим, що воно відбувалося взагалі (давно уже знав, що і до чого), а тим, що відбувалося майже прилюдно, близько від церкви, під оком матері божої.
Згодом, коли вже вчився у духовній академії, зрозумів, що священики навмисне не втручаються у світські справи прочан. Сам розсудок диктує, що чим тяжчий гріх, тим глибше каяття, тим щедріші жертви на потреби церкви.
Тут же, під боком церкви (тінь від куполів падала на його город, тому там ніколи не достигала квасоля), мав свою крамничку мішаних товарів сліпий на одно око Мордко Суліман, батько Рафаїла.
Торгував він шміром, мидлом і повидлом. Одне слово, всім, починаючи від оселедців і кінчаючи чотками.
Селяни, йдучи, на відпуст, купували в Мордка незмірну кількість пшеничного хліба на парастас[24], штучні квіти і свічки. Пізнім вечором наймити о. Річинського лантухами зношували парастасний хліб на плебанію[25], звідки його знову забирав Мордко. Були випадки, коли один і той же товар Мордко з Річинським продавали по чотири, а то й по шість разів.
Служба божа, особливо у відпустові дні, відправлялась тут при вишуканій обстановці. Вже о четвертій рано на балкончики з чотирьох боків церкви виходили трубачі й на всі чотири сторони світу відтрублювали "на добридень" матці божій. Пізнім вечором ці ж фанфари грали божій матері "на добраніч".
Ефект був непоганий, бо навколишньому священству доходи пливли рікою. Спритніші з-поміж священиків скуповували будинки або землю, а о. Августин задовольнявся тим, що жив на ширшу ногу, ніж морницький поміщик, якому о. Августин любив втерти носа. Коли в поміщика для виїзду була пара англіків чистої раси, то старий Річинський подбав, щоб і в нього теж були англіки, але не пара, а четвірка.
Коли поміщик справив собі нову карету, то й у Річинського з'явилася карета, але ще й позолочена.
На цьому грунті виник гострий конфлікт між Річинським і поміщиком, графом Кудельським, який постарався, щоб консисторія перевела Річинського з Морниці в якесь глухе сільце Покуття.
Поміщик не хотів бачити в селі й Мордка. На новому місці Мордко торгував збіжжям, скуповував худобу, а перед смертю взявся орендувати сади. Та, проте, синові не залишив нічого, крім паршивенького будиночка на Кінській вулиці у повітовому місті і заповіту: "Тримайся Річинських". Правда, говорили, що Рафаїл погорів на девальвації і якби не це, то він вважався б одним з найбагатших євреїв у всій Галичині.
Переїхавши у двадцять третьому році в місто, Аркадій втратив контакт з Рафаїлом.
Рафаїл якось автоматично виринув на поверхню, коли Аркадієві треба було позичити грошей. Аркадій саме тільки починав фінансову кар'єру і більша сума грошей була кондіціо сіне ква нон[26].
Рафаїл змінився: змужнів і наче підріс. Про його юнацьку вроду свідчили тільки очі. Подовгасті, бездоганно чисті, темно-коричневі, з золотими іскорками, вони не дивились на людину, а гладили її.
Рафаїл Суліман мав звичку насторожуватись, доки ще йому поставили питання:
— З чого ти живеш, Рафаїле? Чим торгуєш?
Суліман меланхолійно похитав головою:
— А чому я мушу торгувати? Я собі живу… І дай боже, щоб ви так жили, пане Аркадію…
Суліман ніколи не говорив йому "отче". Навіть при людях старався так будувати речення, щоб обминати це слово.
Тепер, коли Олена пригадала Аркадієві, що Катерині час заміж, він, не гаючи часу, послав по Сулімана. Коли з'явився Суліман, Аркадій на цілу годину замкнувся з ним в кабінеті. Коли Суліман пішов, навинулася Зоня.
— Тепер, коли вийде заміж Катруся, ти підеш у світ…
У Зоні заіскрилися очі:
— А за кого?
— А за кого, на твою думку, повинна вийти Катруся? Ну, по-твоєму, яка професія найкраща партія для панєн Річинських?
Зоня задумалася. Це питання торкалося не тільки однієї Катерини.
— Я думаю… доктор…
— От і правильно, — задоволено поплескав її по щоці Аркадій. — Віддамо Катрусю заміж за доктора…
* * *
Теофіл Безбородько став доктором медицини не відразу. Був час, коли Філько Безбородько був лише сином заможного міщанина і кандидатом у кравці. Щоправда, у роді Безбородьків не було чоловіків-кравців, але коли померла остання і найстарша дочка Анельця і залишила по собі новісіньку швейну машину "Зінгер" (яка раніше призначалася для середущої Каролінки), то думка вивчити Філька на кравця виникла якось сама по собі. Знайдено сто і одну перевагу кравецького фаху над іншими. Найперше, робота в хаті. Чи сльота, чи спека, чи стужа — кравцеві байдуже. Далі: робота чиста. Кравецька робота не псує ні рук, ні одягу, і завжди можна при ній скидатися на людину, а це багато значить. По-третє, робота, так би мовити, інтелігентна, бо з ким кравець має справу, як не з самими панами? Лапсердак не шиє собі у кравця. Четверте, і це найголовніше, кравецька робота не виснажлива. Говорім сюди, говорім туди, махати на машинці ногою — не те, що гатити молотом по ковадлі. До того ж добрий кравець непогано заробляє. І тут, мов на замовлення, знайдено всіх живих і померлих кравців, яким добре жилося. І, напевно, була б здійснена батькова мрія, якби не трапилося таке непередбачене нещастя, як нагла його смерть.
Мати — така покірна й безвольна за життя батька, що, здавалося, була приречена лише варити їсти, родити дітей і в означений час проводжати їх одне за одним за цвинтарну браму, — тепер збунтувалася, як ошаліла.
Причиною всього горя, що впало на її нещасну голову, була та проклята швейна машина! Чому не послухала Каролінки, коли та в сльозах, навколішках просила її:
— Мамо, не треба мені машинки. Я скоро вийду заміж за Юзика, і не будете мати клопоту зі мною. Рятуйте Дозика, він на очах нидіє…
Чому не продала машини пізніше, коли Анельцю треба було вислати в гори і годувати маслом та сирими яйцями? Чи ще не досить божої перестороги? Вважала, що досить. Вона продала машину відразу ж після похорону чоловіка, і, можна сказати, добре продала, а синові сказала:
— Коли б наш тато жив, то він порадив би, що з тобою робити. А так, що я знаю? Куди я, бідна вдова, маю вдатись? Хіба запишу тебе до тієї гімназії, бо маю там знайомого двірника і він не дасть тобі кривди зробити…
Таким чином, Філько на тринадцятому році життя опинився в першому класі гімназії. Мати згодом переїхала на село до брата, а Філько пішов квартирувати до того двірника, що мав опікуватись ним. Машини "Зінгер" при маминій мозольній праці вистачило на два перших роки. У четвертому класі Філько вчив уже товариша. До п'ятого класу мама щотижня приносила йому з села в традиційній кобяльці[27] хліб та дещо до хліба. З п'ятого класу Філько змінив квартиру, і мама перестала ходити до нього з напханим кошиком.
Але зовсім не тому, що материна допомога стала зайвою. Хоч прибутки у нього зросли (давав він уже тепер два уроки, один з них — синові викладача латині), але й витрати з'являлися щоразу нові й зовсім не передбачені.
Філько почав добирати собі товаришів. Він добре знав, з ким йому було б вигідно дружити. Та знав і те, що свого становища не окупить ні винятковими здібностями (бо таких не мав), ані кулаком, що теж не був міцним. Єдиним фактором, на який він міг покладатись, були гроші. Частував потрібних товаришів цигарками, запрошував на свій кошт до кіно, театру, шинку, будинку розпусти, і це створило йому популярність серед товаришів.
Тепер він сам їздив під неділю по харчі додому. Бувало таке, що мама, умовившись з ним заздалегідь, приїжджала до міста. Але вже не заходила на його нову квартиру, тим більше до гімназії, як раніше.
Мама серцем відчувала зміни в поведінці сина, про які не хотіла говорити. Він був безмежно вдячний матері за її чуйність і самовідданість. Приїздив додому завжди в гарному убранні, навіть чепурний, злегка чванькуватий, але до матері, коли залишались удвох, був нелукаво ніжним і добрим.
Чи того вистачало їй? Синок умовляв себе, що так. Мати померла від виснаження якраз під час тих канікул, коли він склав іспит зрілості. Філько затримався на селі, щоб впорядкувати свої спадкові справи. Йшлося про те, щоб опікун допоміг йому продати городець, який мама купила, позбувшись хатини у місті.
До Відня Філько виїхав, маючи в кишені всього-на-всього двісті доларів. Проте віз з собою щось більше, ніж гроші. Віз глибоку віру у свою щасливу зірку, у своє виняткове місце серед людського муравлища.
Середній, якщо не низький, на зріст, опецькуватий, з великими та круглими, як у ляльки, очима і куцим, як для чоловіка, носом, говіркий всезнайка, спочатку він був серед студентів "фігура коміка".
Згодом його становище в студентській громаді почало набирати іншого характеру. Два чи три виступи на студентських зборах, до яких Філько готувався з дійсно демосфенівською упертістю, створили йому славу доброго промовця. Потім наспіла доповідь про взаємовідносини філософії і природничих наук — тема, над якою два роки працював один швейцарець німецького походження, що жив з Безбородьком в одній квартирі і не знав української мови. Далі дружба з професором Адлером, яка, власне, зводилася до того, що Безбородько ходив до професора на квартиру й допомагав йому при складанні німецько-латинського медичного словника.
Все це і зумовило славу Безбородька серед українського студентства у Відні.
