Правда і кривда - Стельмах Михайло
Невже вона тут йому була замалою? — задумалась жінка, з благанням і надією поглянула на мене. — На Велику землю... І сина не побачив. Як би він зрадів.
— На кого син схожий?
— Знову на Івана. Всі сини в батька пішли, — вперше посміхнулася вона, а я мало не застогнав.
Катерина похапцем позапинала вікна, засвітила гасничок, почала готувати якусь вечерю. Я тяжко опустився на лаву і не спускав зору ні з жінки, ні з колиски, в якій лежав маленький, вже незадоволений життям чоловічок, тільки для матері схожий на Івана. А сама мати була наділена тією вродою, що наче стверджувала схожість між жінкою і землею. І хоч вона мала п'ятеро дітей, в очах, в сльозах, в рухах її проглядала дівочість... Що ж, перегодя Катерина дізналася, що її Іван загинув, згодом і мою брехню простила. А коли ми вийшли з лісів, я подався до Іванової Катерини, пособив трохи ш всячиною, пожив трохи в її хаті і полюбив спочатку дітей, а потім і саму Катерину. Однієї місячної ночі відчув, що не можу бути без неї, і, як умів, сказав про це:
— Був я, Катерино Павлівно, батьком вашого Івана, а тепер хочу бути батьком його дітей. Виходьте заміж за мене... Отак і придбав собі п'ятерко дітей. — І, щоб Марко не подумав, що трохи вихваляє себе, жартома додав: — Пайка якраз тепер на тиждень вистачає: меле дітвора, як на жорнах. Але партизани не забувають нас.
Марко незграбно нахилився до Задніпровського, поцілував його в щоку.
— Спасибі, Григорію Стратоновичу.
— За що? — здивувався той.
— За любов до вдови... За людяність...
— За справжню любов я повинен їй дякувати... От побачите, яка вона в мене, — сказав не без гордощів. — Здається, довгі-довгі роки я шукав, очікував її.
— Добре сказали. А в очікуванні гарні і людина, і природа... Коли це минається—все стає буденним. На дружбу! — потиснув руку вчителю.
На дружбу! — зворушено відповів. — Добре, Що ви є на світі добре, що ми зустрілись. Я вас додому доведу.
— Доберуся сам. Завтра ж заходьте до мене. Дорогу не забули?
— Ні. Неодмінно зайду.
— На добраніч.
— На добраніч.
От і розходяться двоє нових друзів з такими почуттями, наче вони давно знали один про одного, тільки якось до цього часу їм не доводилось зустрічатись.
V
Задніпровський ще довго стояв на розхристаному цвинтарі, придивляючись до постаті Марка Безсмертного, а потім, коли вона зникла, дослухався до нерівного перестуку милиць. Але, зрештою, затихли й вони, а в душі не вляглась теплінь почуттів.
Людина приїхала, — вголос говорить учитель. — Ач, як про очікування сказав—хоч у книгу записуй. Це не Безбородько з підземним лабіринтом крота, — морщиться при одній згадці про Безбородька.
Надворі трохи посвітлішало. На небі з хмар творилися темні хащі лісів, і в їхньому русі і розвої вчувалась хода весни.
І Задніпровський вголос питається в неї: "Ти йдеш?" В стороні обізвався вітер, заскрипіло дерево, змінився малюнок неба, а чоловік посміхнувся і похитав головою.
Ще кілька років тому він дивувався, коли його батько міг розмовляти з нивою або лісом, з сонцем у небі чи колоском у руці. А тепер ось таке непомітно прийшло і до сина. Чи роки приносять це людині, чи з роками гострішим стає відчуття живого в німій природі? Після своїх партизанських літ він не може не говорити з лісом, з деревами, під якими колись лежав чи під якими навіки лежать його друзі.
І зараз хащі хмар на небі наблизили до Задніпровського справжні ліси, ліси його страждань і боротьби. Минувшина крилом майнула над чоловіком і здивувала його: як він зміг вийти з усіх оточень, свинцевих дощів і з таких зашморгів огню, коли в підпалених лісах звірина бігла до партизанів і навіть гадюки не кусали людей...
В церкві Григорій Стратонович з кременю висік огню і знову засвітив мідну кіптюжку, в якій ще недавно чаїлася смерть; навколо одразу ж розсунулась темрява, кіптюжка загрозливо зафахкотіла і зав'юнилась чорним снуванням. Але тепер з'юрмлені святі якось веселіше дивились на вчителя, начеб і їм було приємно, що він зустрівся з другом.
"Отак можна збагнути і коріння імпресіонізму — все залежить од настрою... Але чи не янголи нагнали холоду своїми крильми?" — мерзлякувато повів плечима і поглянув на янголів.
Справді, від білизни їхніх крил, що замерзали на тлі зеленкуватого мальованого неба, віяло холоднечею. Григорій Стратонович, щоб розігрітися, походив по церкві, міцно вдарив кілька разів руками по плечах, а потім присів біля поставця і почав проглядати своє писання про партизанські роки. В душі й перед очима почали оживати події, люди, ліси, полум'ям охоплені села, але на папері все це виглядало бідніше. І він, караючись, охопив чоло руками.
Як же йому в дрібноту чорних літер втиснути безмір'я любові, вдихнути життя його друзів, життя непомітних у будні людей, які в дні війни вростали в пісні і легенди? Або як, наприклад, передати силу звичайної зернини?
Він пригадав, як під самий Новий рік у фашистську тюрягу попався старий партизан Данило Броварник, який. відпустивши бороду, з лірою ходив старцювати по селах. А в загін Данило Броварник приносив цінні відомості й шматки хліба; і, роздаючи їх партизанам, він говорив про людей, красивих і добрих, які винесли йому хліб, змелений в безсонні ночі на жорнах і вчинений на жіночих сльозах.
— Головне, хліб повинен бути без сліз, — не раз у задумі говорив старий хлібороб. І за цими словами стояли його віра і надія. Коли Данила Броварника впхнули в забитий людьми камінний склеп, він назвав себе Дідом Морозом і, граючи свою роль, невимушене почав знайомитись і розмовляти з усіма в'язнями. А коли надійшла дванадцята година, коли Новий рік невидимо став,на порозі камінного мішка, дід Броварник звідкись дістав зерна і почав ним посівати в'язнів, урочисто примовляючи: "Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця, на щастя, наздоров'я, на Новин рік, щоб краще бити ворога, ніж торік!"
Скидаючи шапки, в'язні посхоплювались з промерзлої землі, вражено прислухаючись .до знайомих слів, до далеких днів миру, до прадавньої казки своїх батьків. Зерно їм падало на голови, а в головах народжувалось нове заповзяття, а в руки прибувала нова сила. Цієї ж ночі вони всі й вирвались із тюрми. І чи не допомогла Їм здобути волю ота зернина, що повинна рости і родити без сліз? Але як про це написати, щоб воно дійшло до людей, сколихнуло їхні серця?
— Алхімік і чорнокнижник ще й досі не спить? — в темряві несподівано легко задзвонив мелодійний голос, і до Григорія Стратоновича непомітно підійшла невисока тендітна жінка. Сумовита посмішка тремтіла на пошерхлих пелюстках її напіврозкритих уст.
Учитель од несподіванки здригнувся, рука, за звичкою, сама потягнулась до автомата. Він одразу ж одсмикнув її, поглянув на жінку і засміявся:
— Ну й налякала ,ти мене, Степанидо!.. Саме чомусь партизанська минувшина згадалась.
— Дивно було б, якби ти про щось інше думав. Ну, чого посміхаєшся і мружишся?
— На світило завжди доводиться мружитись,— засміявся Григорій Стратонович.— Та й чудуюсь із голосу твого: як дзвенів у дитинстві дзвоником, так і досі дзвенить — не переводиться срібло в ньому.
— Яке вже там срібло,— в опущених куточках її заокруглених уст ворухнулась печаль.
— Чисте! — переконано сказав Григорій Стратонович.—А ти чого не відпочиваєш?
— Не спиться, брате, перед дорогою. Та й молодість встала-ворухнулась перед очима,— промовила з насмішкою до себе.— Пройшлася ж оце селом, і все-усе згадалось, що промайнуло навіки. Тут же я зустріла свою вісімнадцяту весну. Які сади, які оселі стояли тоді...
— А в очах тоді не стояло перше кохання? — змовницьки покосував на сестру Григорій Стратонович і посміхнувся.
— Звідки йому було взятися?—мало не скрикнула жінка і кинула сполоханий погляд на брата.— Мелеш таке...
— Так уже й мелю... У вісімнадцять років до гарненьких дівчат кохання приходить звідусіль,— не помітив її хвилювання.
— Ет, не патякай зайвого.
— Ніколи не думав, що любов — зайвина,— так само напівжартома говорить Григорій Стратонович, але Степаниді зараз не до жартів, і скорбота проходить її обличчям, тремтить у щойно вибитих зморщечках біля носа і забивається під повіки. Але жінка якось опановує себе і навіть у подиві поводить плечем:
— І чого ти сьогодні так багато говориш про любов? Задніпровський ясно поглянув на свою зведену сестру, підвівся і простягнув уперед могутні ручища молотобійця:
— Питаєш чого? Бо маю тільки ці прострелені руки і лише одне нічим не обкарнане багатство — зветься воно любов'ю!.. Це не диво, коли хтось у свої вісімнадцять чи двадцять років покохає когось. Це любов для себе, чи для двох, чи для свого вогнища. Я не гуджу і її, але горджусь, що маю більшу любов. Вона, як спадщина, дісталась мені від моїх батьків, од їхнього хліба і пісні, від чарів нашої м'якої задуманої природи і від моїх побратимів по сердечності, по мислі і зброї. І хоч я зараз живу на злиденному пайку, а моя дружина, поки розріже хліб, кілька разів ножем викреслює на скоринці пайку дітям і мені, я б за все разом узяте золото Рокфеллерів не віддав би й частки свого багатства. Бачиш, як розхвалився перед тобою, бо таки маю чим.
Степанида посміхнулась і зітхнула:
— Який ти щасливий і... нещасний, брате. Григорій Стратонович нахмурився, в душі ворухнулись його жалі і невдачі, але він одігнав їх і обурився:
— Чого ти мов з гарячки заговорила? Чому я нещасний!?
— Бо різна погань смикає тебе, мов горох при дорозі.
— І це тому, що я іду по дорозі. А зверну я, зверне другий, третій з дороги, то погань і виповзе гадиною грітися на сонці.
— Але як вона жалить тебе!
— Так, вона може вжалити мене, принизити мою гідність у очах збайдужілих людей, потьмарити мій день, а проковтнути — не проковтне. І не роби мене безщасним, бо велике щастя було в моєму житті: коли гриміло над усією землею, я, як умів, і руками, і плечем, і грудьми одводив нещастя од людей... Колись мене дивував своєю поетичною силою один образ із пісні: "А я тую чорну хмару рукавом розмаю. А прийшов час — і я теж розганяв найстрашнішу хмару і живим вийшов з-під неї. Це, сестро, зветься не сліпим, а справжнім щастям. — Він легко, обома руками пригорнув Степаниду і забубонів їй у саме вухо: — й поменше думай про всяке таке, бо в світі є над чим кращим думати.
