Божки - Винниченко Володимир
Приняли б чи ні, Гомункулюс?
— Я, принаймні, приняв би, — твердо сказав Гомункулюс, але трохи почервонів.
— Ну, от! От ілюстрація до моїх слів.
— А коли б ви були консеквентні, товаришко, — раптом різко й крикливо додав Гомункулюс, — то й ви повинні принять.
— І я? — тихо спитала Ріна.
— Так! Ви, і всі ми. Бо у кожного свої підлоти. Всі ми — люди. У всякого можуть бути обставини, які силують робити підлоти, як ви називаєте.
Ріна була дуже бліда і дихала коротко й часто, але з вигляду була спокійна.
— Так, товаришу, ваша правда, я теж маю свої підлоти. Я вам дякую за щирість. Ні, ні, я серйозно це кажу, цілком, серйозно. Але я не хочу їх робити!! — раптом з вибухом гніву ударила вона кулаком об кулак. — Не хочу, всею істотою ненавижу себе за це. Я хочу, щоб ви помогли мені їх не робити, я хочу буть соціалісткою, всім життям своїм, а ви, навпаки, ви мене переконуєте, що я можу робити все, що роблять наші вороги, і все-таки з чистим серцем вважати себе за соціалістку. Ви мене переконуєте, що я можу красти... Красти, товаришу Юрію, красти! Не посміхайтесь. Що я можу признавать обман підлотою і обманювать; можу признавать брехню мерзотою і брехать; можу в душі не вірить в Бога і йти в церкву, можу... Але чого я не можу признавать? Усе. І так же, як ті, з якими ми боремось, признавать і не робить, лицемірить. Яка ж в мені гарантія, що я не можу бути провокатором? Яка гарантія, що я не обманюю, коли кажу, що я соціалістка? Яка?
— Лишається для гарантії вступить до гартованців, — з посмішкою сказав Гомункулюс.
Ось весь шарпнувся й глухо й одривисто сказав до Степуна:
— Прошу мені слова!
Ріна повела рукою до Осипа.
— Чекайте, Соромець. Що ж ви маєте проти гартованців? — звернулась вона до Гомункулюса. — Вони не партійні? Партійні. Не мають "поглядів"? Мають. Що вони вважають, що перший прінціп кожного соціаліста — це чесною працею утримувать себе? Це вам смішно? Чи те, що треба бути правдивим і справедливим? Чи те, що не можна іти в церкву вінчатись, та ще й з людиною инчого світогляду?
(Було відомо, що Гомункулюс як раз через кільки тижнів мав іменно так женитись.)
— Чи, може, вам не подобається, що вони найгостріще осужують, коли чоловік пише чудесні соціалістичні статті, ортодоксальні і запальні, а в той же час пише такі самі чудесні статті проти соціалістів? Га? Може, це не подобається? Чекайте: як ви поставитесь до такого "товариша", який одночасно бере участь в хозяйських органах підприємців і робітничих, професіональних? Як?
— Гомункулюс пильно й холодно дивився на Ріну.
— Участь в буржуазній пресі не забороняється... — сказав він.
— Ні, вибачайте, я не про це. Ми мусимо брати роботу у хазяїв. Але коли "товариш" пише в робітничій газеті під одним призвищем одне, а в хазяйській під другим друге, то це инча річ. Я, власне, про це питаю. Це морально, чи соціалістично, чи як? Ухвалюєте ви такі вчинки?
Степун застиг. Він вчував, до чого йдеться. Винявши свою газету-хустку, він машинально тер нею лице, не зводячи очей з Гомункулюса.
— Це, розуміється, негарно і... недопустимо... — спокійно проговорив Гомункулюс:
— Та-ак? — протягнула Ріна. — Добре. Товаришу предсідатель. Ми троє, — Ріна показала на Ося, Крученого і себе, — вносимо в організацію заяву. Серед нас єсть такий добродій, який визначається таким поводженням, про яке ми оце говорили. На днях ми матимемо документальні докази і тоді скажемо, хто саме цей... талановитий публіціст. Також матимемо докази про те, що він, так лаючи з нами відроженців, називаючи їх сволоччю, у той же час з ними співчуває. Але найпікантніще в цьому те, що товариш Гомункулюс знає про це і до сього часу не зібрався познайомити нас з діяльностю свого друга.
Степун широко розплющив очі: оскільки він міг схопити в собі випадково запалі раніще в мозок підозріння, справа йшла про Татаренка.
Гомункулюс підвівся й випроставсь.
— Я не знаю, про кого товаришка Ріна зволить говорити, і тому утримаюсь від дебатів, почекавши її документальних доказів. А поки що скажу, що, коли мені й відомі деякі подібні факти, то я ставлюсь до них трохи инакше, ніж наше строге тріо... — і на цьому він слабким рухом руки показав на Ріну та її однодумців.
— От, от! — скрикнула Ріна. — Ми це знаємо і про це, власне, й говоримо.
І ніби переходячи до другого питання, що стояло на черзі, вона хутко пішла до комоду і витягла з його невеличке пуделко, обтягнуте чорною шкурою. По дорозі виняла з— під подушки дарунок Юрія.
— А тепер, товариші, я хочу зробити ще одну заяву. Ось дарунки Юрія Микульського. Він купував їх за гроші, які не заробив. Значить, ці речі — ніби крадені. Я була і є настільки подла і мерзотна, що приймала ці дарунки. Коли б я була гартованкою, мені б на це зараз же показали б. Але я, на жаль, тільки поки що серед людей, яким нема ніякого діла до мого особистого життя. Я маю ще багато підлот, я це сама признаю, товаришу Юрій, але цю хочу виправити зараз же. Я вважаю справедливіш ці речі, украдені у робітників, селян, передати на страйк робітників городських. Товаришу Кручений, прошу взяти їх!
На всіх, крім Ося, це зробило тяжке, гнітюче вражіння. Навіть Кручений, який нічого в цім роді не сподівався, почервонів і з жалостю глянув на Юрія. А пуделко взяв якось ніяково. Про ці дарунки він знав. Знав, що Ріна мала їх дати на страйк, але вона йому сама казала, що поговорить про це з Юрієм. І раптом так вийшло.
А Юрій, як посміхнувся, коли Ріна ще тільки виймала пуделка, так і застиг з тою посмішкою на губах і засуненими в кишені руками. І ця забута на втомленому лиці посмішка, мовчання, жалько-тупий, немов нерозуміючий, погляд, машинальне, недбале похитування ногою — все ділало просто болюче.
— Тепер, принаймні, всьому кінець! — сказала Ріна й, одійшовши вбік, притулилась спиною до стіни.
— Ну, це... Це якась... Я не знаю! — гидливо й обурено сказав раптом Гомункулюс і, схопивши свого портфеля, вибіг із кімнати. Ось глухо спитав:
— Справи всі? Можна йти?
Йому ніхто нічого не одповів, і він також вийшов, ні на кого не дивлячись.
Степун сидів роздавлений, розтеряно дивлячись то на Ріну, то на Юрія.
Раптом Юрій якось зразу перестав посміхатись і так, ніби нікого з сторонніх в хаті не було, неголосно звернувся до Ріни:
— Ти, може, мала рацію, Ріно, але ти могла це инакше зробити.
Ріна дивилась в світло лямпи й нічого не одповідала. Високі груди її піднімались частіще й вище, ніж звичайно.
Степун, зачувши "ти", зараз же швидко підвівся й звернувся до Крученого:
— Ходімте, товаришу. Нам, здається, по дорозі?
Кручений згортав пуделка в газету. Не докінчивши, він узяв їх з газетою під пахву й проговорив:
— Так, так! Нам по дорозі...
Не прощаючись з Ріною та Юрієм, вони якось винувато вийшли з кімнати.
Ріна ворухнулась, глибоко зітхнула і перевела погляд на Юрія, немов говорячи ним: "Я знаю, що я зробила, ти маєш право навіть убить мене. Бий, я жду, я хочу, щоб ти бив".
Але Юрій в'яло провів долонею по лобі й по носі, як то роблять дуже п'яні, озирнувся і сів на місце Гомункулюса. Сперши голову на руку, він, нічого не кажучи, задушливо дивився кудись повз Рінині ноги. Нарешті так же в'яло і з усиллям проговорив:
— Скажи, ти... це зарані обдумала?
— Ні! — твердо одповіла Ріна. — Я не знала сама, що так вийде.
Юрій помовчав.
— Значить, ти хотіла... серйозно вінчатись?
— Про це не будем балакать. Все одно тепер кінець... Тепер всьому кінець!
І раптом, одвернувшись, вона припала головою до стіни, притулила руки до лиця і, підкидуючи плечима, гірко заплакала.
Юрій швидко повернувся всім тілом в її бік.
На лиці його одбивалось найщиріше здивовання. Він сидів так з хвилину, потім устав і підійшов до Ріни.
— Чого ти, Ріно! — обережно і ніжно спитав він. — Скажи, чого ти плачеш... Рінусь, га?
— Н... не знаю... — шопотом сказала вона і ще жагучіще заплакала.
Юрій машинально почав піддержувать її за лікоть, який підскакував з плачем її, і знов сказав:
— Скажи, Ріно... Мені треба знать, розумієш. Треба… Бо я так не можу піти... зовсім.
Ріна потрохи затихла, немов сама думаючи над тим, чого вона плакала.
— Не знаю, Юру... — нарешті, не повертаючись до його, але вже без сліз заговорила вона. — Може, того, що так... тебе образила, боляче тобі зробила... Може… що кінець...
— А чого ж кінець? — ледве чутно й посміхаючись, спитав Юрій.
Ріна подивилась на його почервонілими очима, які від мокрих повік здавались обтиканими чорними стрілками.
— Чого кінець? — здивовано спитала вона. — Ти думаєш, що тепер, після цього може не бути кінця?
Юрій боляче посміхався.
— Думаю.
— Ти це серйозно говориш? — похмурила брови Ріна.
— Серйозно. Я скажу більше, я згожуюсь на твою пропозіцію... себто на Херсон...
Ріна широко дивилась на його, помалу вся освітлюючись. Юрій, помітивши це, поспішно додав:
— Тільки не зараз, Ріно... Почекай... Я признаю рацію за тобою... Це нічого, що ти при всіх... Це, може, навпаки, якраз добре, так і треба... Тільки, ти чекай, я хотів щось сказать... Ну, так. Та не думай про образу... Образи нема. І не можна це. А от що... Я скажу тобі мою рішучу одповідь через місяць... Добре? Ти прости мені, що я хотів тебе присилувать вінчатись... Я знав, що ти згодишся. (А якби згодилась, було б ще гірше. Я б собі потім не простив.) Почекай, Ріно, я хочу все сказать. Ти все ж таки не думай, що я зовсім поганий. Я не через те... Але через місяць я тобі все скажу. Я скажу вже рішуче. Тільки так брати шлюб, як "я" хотів, я не буду... Коли хочеш, можем вінчатись, але не так, як я хотів... Себто не вінчатись, а жити... Власне, й не жити, бо я й не думав цього, я сподівався, що ти одмовишся... Ах, Ріно, я знаю, що ти не розумієш... Не можу тобі сказать. Тільки не думай, що не люблю. От через те, що люблю, от у цей вечір бачу це, от через це й хочу тобі через місяць тільки дать одповідь... А може, й раніше. Ні, через місяць, і навіть коли трохи більше, то це нічого, ти не турбуйся... Я, знаєш, виїду звідци на місяць. І писать не буду, і адреси не дам...
