Божки - Винниченко Володимир

Занятий буду, а потім, коли ваша ласка, візьму і все буду робить, що треба.

Никодим гостро, допитливо дивився в лице племіннику: похоже, ніби серйозно говорить.

— Ну, голубчику, мені зараз ніколи, — раптом ласкаво сказав він. — Пройди, серце, до Тепи, вона тобі все скаже, вона ціми ділами завідує. Прощай, любий. Прощай.

Вадим уклонився і вийшов. В коридорчику раптом зірвалась з ніг і витягнулась перед ним величезна постать чоловіка з рябим чорним лицем і довгими руками. Вадим зрозумів, що це льокай і спитав його:

— Ви не знаєте, панна Тепа вже приїхала?

— Так точно! — загурчав низьким басом чоловік. — Просили вас зайти до їх. Ви будете Вадим Трохимович? Так от, прошу сюди...

Велетень кинувся до дверей і пропустив у сіни Вадима. Потім швидко оббіг його і постукав у другі двері, на половину Тепи. І, витягнувшись, голосно сказав Вадимові:

— Пожалуйте: просять.

Колись тут жила Ганна Семеновна, коханка Никодима. Тут теж був невеличкий коридорчик і декільки дверей. В одних стояла Тепа в довгій жовто-золотистій шовковій сукні з великим вирізом на грудях і широкою золотою сітчатою стьожкою на голові. Вона нагадувала собою пишних придворних дам на старовинних портретах. На губах у неї була радісно-лукава посмішка. Але, подаючи руку Вадимові, вона уважно подивилась йому в лице.

— Що з вами? Га? — вже серйозно й хмурячи брови, немов догадуючись про щось, спитала вона.

— Нічого, — трошки здивовано одповів Вадим.

— Ви були у Никодима Петровича? Ага... Що ж він вам говорив? Неприємне, правда? Я так і знала. Не варто було заходити. Ну, нічого, роздягайтесь.

— Я роздягатись не буду, Степанидо Макарівно, — сказав Вадим. — Я спішу... Позвольте так з вами побалакать...

Степанида Макарівна раптом узяла його за плечі й наблизила до його біле з м'ягким, малинового відтінку рум'янцем лице.

— Ану, чекайте... Чого ви такий, як заморожений? Боже, який офіціальний вираз! І не офіціальний, а якийсь... Я ще з цим не знайома. Чого ви так посміхаєтесь? Ні?... Але чого ми стоїмо. Ходім до мене. Як не хочете роздягатись, то не роздягайтесь. Ходіть.

Посадивши Вадима на канапу, Тепа сіла поруч з ним і стала лукаво дивитись в лице йому. Але Вадим одповів їй розсіяною посмішкою й чудними невидющими очима поглядав по кімнаті. Видно було, що він не помічав ні затишних куточків з м'ягкими килимками й подушками на підлозі, обставлених деревами й завішених східними матеріями, ні дорогих картин на стінах, ні всеї обстанови, навіваючої бажання говорити про ніжне, хвилююче, несхоплене. Світло дня, просіяне крізь золотисто-синій шовк завіс на вікнах, здавлене важкими порт'єрами, мягко лягало на предмети й робило їх більш інтімними.

— Скажіть мені, Степанидо Макарівно, — раптом почав Вадим, прямо і твердо дивлячись на Тепу. — Як ви все ж таки можете так?..

Тепа ще не розуміла, що він хоче сказать, але по тону його почула, що розмова була серйозною. Вона зробила навмисне здивоване лице і навмисно-невинно спитала:

— Як саме?

Вадим на хвилину завагався, чи варто говорити, але не вдержався.

— Як ви можете, наприклад, так поводитись з моїми батьками?..

Тепа, очевидно, не з цього боку ждала балачки. Вона перестала посміхатись і з іронічною увагою й здивованням чекала далі.

— Невже ваша гордість може бути задоволена перемогою над двома старими скаліченими людьми?

Голос Вадима став глухіщим і здушеним.

— Я знаю ж вас. Знаю, що вам любо зімняти й покорити чоловіка, вам любо силу свою показати. Але невже знущання над безсилими, змученими людьми є сила? Чекайте, Степанидо Макарівно. Я не про співчуття і таке инче говорю, а про вашу гордість. Вона у вас є, я знаю, самолюбство у вас скажене. Як воно дозволило вам так... ганебно для вашої гордости поводиться з моїми старими? Їй Богу, не розумію, Тепо! Навіщо це?

Тепа гралася браслетом на піняво-білій руці і скидувала іронічним поглядом на Вадима. Коли він замовк, вона зітхнула, покинула браслет і сказала:

— Який ви все ж таки одноманітний, голубчику! Вибачте, але це так. Перш усього я не маю ніякого відношення до ваших старих. Це справа Никодима Петровича. Він їх сюди взяв, він їх устроював, він з ними якось там поводиться. А мене це, право, любий, не цікавить. І гордість моя, за комплімент який я вам глибоко дякую... — Тепа помалу нахилила голову, — ... також тут ні до чого. А друге, дорогий Вадиме Трохимовичу, ви, здається, трохи инчий тепер, ніж в своїх віршах, де ви писали, що ваша душа неприступна ріжним там жалощам, гнівам, образам, ненавистям і тому подібному? Щось ніби не так, га? Чи це просто поетична вільність, метафора була? Роз'ясніть, будь ласка. Мені дуже це цікаво.

Вадим помітно почервонів, але посміхнувся і сказав:

— Поетична вільність, Степанидо Макарівно. Тільки всього. Поетам ніколи не треба вірити. Але ми це залишім. Скажіть мені, будь ласка, ще таку річ: через що ви пропонуєте мені цю службу шпіона у вас на фабриці? Мені теж дуже цікаво це.

Тепа здивувалась.

— Господи Боже! Хіба вам не все одно? Я знаю, що вам треба щось їсти, маю чуле серце, хочу помогти ближньому і даю вам роботу. Здається, так просто і ясно. Може, ви образились?

Тепа лукаво зазирнула Вадимові в очі. В той же час вона роздирала поглядом череп його на дві половини і хотіла зазирнути в самий мозок.

Вадим байдуже одповів:

— Ображатись тут нема чого. Просто мені цікаво було. Ви мені пояснили, і я вам дякую. Тільки я мушу вам сказати те саме, що й Никодиму Петровичу сказав: я поки що не можу скористуватись вашою милою пропозіцією, бо маю деякі справи, які заберуть у мене часу на тижнів три-чотирі. Потім я з великою приємністю візьму це місце і буду вам щиро вдячний.

Тепа не зводила з його своїх гарних, сміливо й чітко обрисованих очей.

— Дуже приємно слухать... — помалу, з дріжачою посмішкою сказала вона. — Я так і думала, що ви тверезо й об'єктивно віднесетесь до нашої пропозіції. Звичайно, служба ця зовсім не шпіонська, як сказав вам Никодим Петрович, а, так сказати, інспектора фабрики, доглядача за правильним ходом всерединного життя. Розумієте? Никодим Петрович з своєю звичкою лякнути чоловіка зараз же перекрутив. Доказом моїх слів може бути те, що в ваших обов'язках не лежить давати відчит адміністрації фабрики в таких річах, які не торкаються її господарського життя. Розумієте? Хочете, ми вам можемо дати инчу посаду! — вмить живо додала Тепа. — Наприклад, простого конторщика, робітника, що хочете?

Вадимові здалось, що Тепа занадто пильно чекала одповіді й слідила за його лицем. Він зрозумів, що коли він зразу ухопиться за цю пропозіцію, то цим покаже, що не вірив їй.

І він спокійно сказав:

— Ну, мені все одно... Яке буде вільне, те й прошу мені дати.

— Чудесно! — весело одповіла Тепа, немов цілком повірила йому. — Я дуже задоволена, що ми погодились. А ви... Вибачайте, чим же ви будете заняті цей місяць?

— Я в універсітет хочу вступити.

— А-а, в універсітет! Це дійсно... Правда, правда!.. Але ж потім вам треба буде працювати? На лекції ходити?

— О, це дурниця. З цим можна буде устроїтись.

— Правда... Ви — юриста? О, юристам легко...

Вадим, ідучи до Тепи, зарані знав, що нічого від неї не дізнається. Чого вона хотіла, яку гру грала, навіщо їй треба було давати йому якусь службу, — він не розумів. І тепер йому не вияснились її цілі. А що були якісь потайні цілі, цього Тепа й не ховала, — в очах і на губах весь час грав знайомий лукавий викликаючий сміх, в поводженню було занадто багато довірря до його, Вадимових слів, показного і підкресленого довірря. Про той вечір, коли він дав Саламандрі двадцять п'ять рублів, вона не згадала ні біля воріт, ні тут, наче нічого не було тут.

— Слухайте, Вадиме Трохимовичу, — раптом инчим, сердечним і уважним тоном сказала Тепа, — може, вам потрібні гроші тепер? Будь ласка, скажіть, я з великою приємністю поможу вам... Серйозно!

— О, дякую дуже... — уклонився Вадим, — але я маю поки що. Крім того, мені ось пропонують урок, і я ще підзароблю на цей місяць... Дякую.

— А, урок!.. Мені Олена Іванівна щось говорила, чи навіть... Так, так, я й забула... Це той лист, що приносила одна панночка? Мабуть, з її братом?

Щось у голосі її чи в лиці здалось непевним Вадимові.

— Так, з братом... чи той, з сином її брата...

— Ви, мабуть, її недавно знаєте?

Знов щось хистко прозвучало в байдужому, злегка зацікавленому голосі Тепи.

Вадим зімнявся.

— Ні, я знайомий з ними давно... Особливо з панною. Родину всю мало знаю. А панну більше.

Тепа лукаво підморгнула й засміялась.

— Ну, звичайно, панну ви повинні більше знати... Чи не та це, часом, що була вашою нареченою, коли ви сиділи десь там у Київі чи Москві в тюрмі? Га? Признавайтесь!

Вадим трошки змішався і занадто байдуже сказав:

— О, ні... То була инча...

— Ну, значить, ця! — постановила Тепа. — По очах бачу, що ця. Я ж ваші очі як свої п'ять пальців знаю... Бачу, що брешете. Правда, брешете?

Вадим проти волі засміявся.

— Ну, розуміється, вона! — переконалась зовсім Тепа. — Нічого, гарна... Мені дуже подобалась.

— А ви хіба її бачили? — дуже живо й трохи непокійно скрикнув Вадим.

Тепа голосно засміялась.

— Ага, злякався!.. Не бійтесь, вона тільки дала мені листа і зараз же пішла. Так що я нічого не встигла їй розказати... Вона ревнива?

— Не знаю... — посміхнувся Вадим.

— Ах! От же яка штука! — вмить скрикнула Тепа. — Фу, яка ж я дурепа, не догадалась. Голубчику мій, та ви не до універсітету вступаєте, а до шлюбу! Ну, розуміється! А я повірила. Ну, це не гарно з вашого боку: ми вам щиро пропонуємо службу, я вже подумала, як зробить, щоб удержать за вами місце, а ви... он який! Ну-ну! Тим то така була філософія, песімізм, розчаровання, а потім раптом така зміна. Тепер я розумію... Ну, поздоровляю вас!..

— Дякую! — сказав Вадим, сміючись. — Але трошки ще рано... Тюремна наречена ще не справжня наречена.

— А! А, значить, була тюремною? Вадим як спійманий змішався.

— Ну, була, та що з того? Справді, Тепо, це — неправда... Я не збіраюсь женитись і дійсно вступаю до універсітету.

Тепа з усмішкою слідила за кожним рухом його лиця.

— Не вірю! — погрозливо покачала вона головою.