Божки - Винниченко Володимир
Наприклад: чому у тата є борода, а у мами нема?
Ріна весело й любовно сміялась. Але в тому, що вона сміялась з якоюсь (цілком щирою!) гарячковою любовію, Кручений розумів, що Ріна думав не тільки про дітлоху, а й ще про щось. У Микульського теж досить підозрілий вигляд: дивиться на Степуна, неначе слуха, а, видно, не чує ні слова і не бачить нічого. Иноді раптом, як зляканий, швидко дивиться на Ріну, — не украв би її хто. Чи не посварились вони?
І, почуваючи приємне хвилювання від цеї догадки, Кручений ще з більшим захопленням говорив про школу. На його думку, обов'язково треба серьознійше, доцільніше взятись за це діло. Коли дивитись на його з погляду момента, політики, то, розуміється, це забавка, як гада Гомункулюс. Але з погляду соціалізма, з погляду широкого і далекосяжного такі школки робітничих дітей матимуть просто надзвичайне, колосальне значіння! Подумать собі, що цим дітям з самого початку, в тій порі, коли всякі поняття вростають в душу і, хоч і вирвані, то лишають шрами (цей вираз дуже подобався Крученому, але він не дав то помітить), подумать собі, що в казених шлолах їх начиняють, як дешеві ковбаси, всякою гнилятиною. Що дивного, що у дітей ніколи не викорениш всяких соціальних і инчих забобонів. А тут дитяча душа з перших кроків вступає на шлях соціалістичного розуміння всіх явищ життя. Що б з нею потім не трапилось, а вона вже ніколи не забуде того, що дістала в таку пору. Це страшно важна річ, може, навіть важніша, ніж гуртки дорослих робітників. Звичайно, і дорослих треба, бо инакше й дітей не даватимуть, але школки — то річ просто ґеніальна. Школки були ідеєю Ріни. Вона перша по зразку панських дитячих садків почала гуртувать дітей робітників в невеличкі нелегальні групи і займатись з ними. Все, що говорив Кручений, перша говорила Ріна, і сам Кручений колись був проти того, щоб серйозні партійні сили давати на якісь дитячі школи. Але, переконавшись, як всі, вірою й захопленням Ріни, теж захопився і завжди де треба й не треба натякав, що це ідея ця "просто ґеніяльна". Сьогодня повторив він це з подвійним захватом.
От тільки треба якось краще уґрунтувати цю роботу. Коли б можна було так поставить діло, щоб з тих школок діти могли, пробувши років три-чотирі, вступать у вищі школи або принаймні тримать іспити в казених школах, щоб мати права цих шкіл.
— Ну, розуміється! Ну, розуміється! — поспішно, нетерпляче перебила Ріна. — Це обов'язково! Щоб це не було "для развлеченія времени", як каже Шелудько, а "з пользою", щоб робітники бачили, що діти не дурно час гають. Обов'язково! Ми знаєте, що, Кручений, зробимо? Ми колись збунтуємось і...
Почувся стук і зараз же ввійшов Гомункулюс. У його під пахвою був чорний портфель, якого він, очевидно, не хотів лишити в передпокою. Як і Степуя, Гомункулюс був співробітником російських ґазет. В соціалістичному русі він давно брав участь, але за часів реакції не обзивався нічим, а тепер місяців три тому знов вступив в організацію і брав активну участь в професіональнім русі, в якому вважався за спеціаліста.
Одягався він завжди дуже коректно, — сам невеличкий, тоненький, у чорному сюртуці, він похожий був на маленький чорненький олівець з записної книжки. І тримався так само рівно, строго-ввічливо, часом з джентельменьскою іронічною посмішечкою на маленькому личкові.
Як тільки він увійшов, всі замовкли. І всі зразу почули, що з цього моменту починається та баталія, для якої скликано сьогодняшнє нечергове зібрання. Ще не було Соромця (Соромець — Осип Стельмашенко). Йому дали таке призвище за його якусь дику в початках соромливість з інтелігентами. Потім він трохи обзнайомився і соромився меньче, але назва так і зосталась за ним.
Гомункулюс знав, розуміється, яке вражіння мусіла справити його присутнісь на противників, але ні одним рухом чи поглядом не виявив того. Поважним кроком (який більше личив би до якоїсь масивної фігури) він підійшов до столу, поклав на його свій портфель і, піднявши ззаду поли свого сюртука, помалу сів.
Знов стук — і в кімнату хутко, рішучими й неспішними кроками ввійшов Соромець. Він провів швидким поглядом по присутніх і одривистим голосом спитав:
— Спізнився?
— Ні, якраз! Якраз... — одповів Степун, зараз же встаючи і теж переходячи до столу.
Ріна та инчі зразу ж помітили по лиці Соромця, що він в якомусь незвичайному настрою. Ріна кільки раз навмисне зупинялась на йому очима, щоб хоч ними спитать, в чому річ. Але Соромець немов навмисно одійшов у протилежний куток, став біля стіни й почав дивитись на світло лямпи. Погляд Ріни він бачив, але через те, що не хотів одповідати на його нічим, виявляло, що він мав ще щось поза справою, яка повинна була зараз піднятися тут!
— А я тільки що зустрів на Московській Вадима Стельмашенка...— голосно й з ледве помітною посмішкою почав Гомункулюс, витираючи чорненькі вусики хусткою.
Ось хутко подивився на його. Всі також виявили деяку увагу (крім Юрія).
— Досить... своєрідне поводження у його, мушу признатись. Колись ми мали нагоду стрічатись на партійній роботі. Тепер підходить раптом і з якимсь таким незалежним виглядом питає мене: "Ну? Подасте мені руку?" Признаюсь, я мусів згадати про його історію і... про свою партійну дісціпліну. "Ні, кажу, не подам". Він засміявся, повернувся й пішов далі.
— Через що ж ви не подали йому руки? — раптом сказав Соромець, злегка червоніючи, як завжди, коли починав говорити при людях. Але дивився він на Гомункулюса з таким натиском, ніби придушував його вилами до стіни.
Гомункулюс, певно, через те і розказав, що тут був брат Вадима. Не для того, щоб образить цього, а якраз навпаки: показать свою об'єктивність.
— Чого я? — здивувався він. — Того, що Вадим Стельмашенко підлягає присуду товаришів за... негарний вчинок. Я дуже жалкую, що мусів так віднестися до вашого брата, але...
— Братство тут ні до чого! — різко перебив Соромець. — Тільки я скажу, що Вадим Стельмашенко на дві голови вище стоїть за... деяких добродіїв, і руку йому...
— Соромець! — голосно сказала Ріна.
Соромець, ніби зрозумівши її, змовк і одвернувся від Гомункулюса.
Степун уже трівожно поглядав на всіх. Скористувавшись паузою, він зараз же запропонував приступити до справи. Всі заворушились, заняли місця і наготовились.
Юрій також підтягнувся і захвилювався, — він почував, що зараз що-небудь виясниться з Ріною, виясниться її загадкове поводження, згода на шлюб, її вибух з приводу Анатолія.
Але Степун, немов бажаючи трохи розвіяти скупчену й напружену енергію всіх, щоб стомити й тим пригасити зайвий запал, поставив на обговорення спочатку питання про пічників. Кручений зараз же запротестував, але Степун пояснив йому, що це питання дуже важне, нагальне, його треба обговорити неодмінно сьогодня. А ставить він його в першу чергу через те, що потім за його забудуть, і воно знов зостанеться нерозв'язанним. Степуна піддержав Гомункулюс і зараз же узяв слово, бо він був докладчиком в цьому питанню.
Юрій одхилився на спинку фотеля і заплющив очі. Від напруження чекання на його знов найшла слабість.
І раптом він почув невимовне бажання піти додому і лягти там. Більше нічого, тільки додому, де так тихо-тихо, де він може зробити мертву тишу, де товсті килими і масивні портьєри, крізь які не доходить так, як тут або в "гніздечку", грохіт з улиці, де не ходять над головою люди, яких не маєш права спинить. Лягти там у себе на канапі і лежать, лежать, віддавши змучені щемлячі нерви свої теплим хвилям тиші. Можна покликать Галю з гітарою. Вона сяде в ногах у його і тихо-тихо гратиме йому, наспівуючи що-небудь старе і сентіментальне. Немудра її гра, немудрий спів її, але так сладостно спочивати під ці прості згуки. Немудра й сама Галя, але так тепло, спокійно і затишно стає на серці, коли вона трошки боязко, трошки з робленою наївністю, але з щирим обожанням дивиться йому в лице і швиденько говорить про прості, спокійні річі. Вона не ставить ніяких надриваючих душу питань, не шарпа нервів несподіванками, не переробляє світ. Вона зна, що буде жінкою, матіррю, зна свої обов'язки і не робить з цього драми, не говорить навіть про це. Те ж, що вона говорить, можна слухать чи не слухать — як лопотіння струмочка у лісі в літню спеку, коли так солодко лежать, притулившись щокою до свіжої трави. Лопотить собі струмочок, щось весело і дзвінко оповідає, а що він там оповідає, Бог з ним, не хочеться вслухатись. Надокучить слухати — можна її одіслати, і вона, несміла, знов з трошки робленою соромливостю поцілує, кокетливо посміхнеться і легенько вибіжить. І ще тихіще, затишніще в непорушній тиші великої кватири. Мозок, приспаний лопотінням струмочка, немов птиця з роставленими недвижно крилами, кудись без власного руху сковзить.
Зачувся різкий, б'ючий по вухах стук олівцем по шклянці. Юрій, здригнувшись, швидко розплющив очі. Предсідатель кликав до порядку Крученого, який щось з ідіотським запалом шопотів Ріні.
В цей мент на Юрія пильно подивилась Ріна. В погляді її зобачились не то ніжна трівога, не то німе питання, не то болючий, повний жалю на його докір. І Юрій почув, як гарячим болем стиснулось його серце, як до страждання захотілось, щоб вона підійшла до його, позволила тихенько торкнутись до її дорогої руки, щоб прошепотіла, як бувало раніще, на вухо: "Товаришу Юрку, я люблю вас!"
Ріна раптом обережно встала і на шпиньках перейшла через всю хату до його. Він аж привстав їй назустріч, здивований, навіть зляканий таким неймовірним з'язком між ними.
— Сидіть, товаришу, сидіть, — голосним шопотом сказала вона. — Я хочу напитись.
Юрій почервонів і сів назад. Предсідатель знов постукав олівцем по шклянці. Юрій з ненавистью подивився на його: дорослий, хворий, зтомлений чоловік замісць спочинку сидить з хлопцями і з урочистим серйозним виглядом докладує, через що пічників краще організувати по районах. І від того, чи по районах організуються пічники, чи як инакше, залежить щастя всього всесвіту.
Вмить над своєю головою Юрій зачув присутність когось. Хутко озирнувшись, він зустрівся з очима Ріни, що нахилилась до його. Вона грозилась йому пальцем, щоб не перешкожав референту і, наблизивши лице коло самого його вуха, прошепотіла:
— Мій муж.
