Божки - Винниченко Володимир

Не, питай, Ріно, я не можу сказать... Ну, а тепер я піду, я дуже... змучений... Я мушу... Словом, через місяць. Ти віриш мені, що я не тікаю?

Ріна тихо сказала "вірю", хотіла спитать щось і, здержавши себе, повторила:

— Вірю, Юру.

— Ну, а тепер я піду... Прощай.

Він простягнув їй руку. Ріна взяла її обома руками, притулила собі до грудей і, подержавши, випустила.

— Ну, іди,— шопотом сказала вона.— Я буду чекать.

Юрій помалу пішов з хати. Але коли він був уже коло дверей, Ріна поспішно нагнала його, обхопила ззаду і, повернувши до себе, соромливо, благаюче, з мукою проговорила:

— Прощаєш мені? Прощаєш?

— Ріно, нема ж чого прощать... Тут гірше єсть... та... Ну, прощаю, коли ти хочеш...

Ріна взяла голову його в свої руки, довго дивилась йому в лице чудними очима і помалу промовила:

— А все ж таки ти мій муж. Правда?

Не ждучи відповіді, вона хутко, як крадучи, почала цілувати його. Потім одчинила двері і злегка штовхнула.

— Іди. Годі.

Юрій вийшов.

7.

На другий день після одвідин братіка Клим-Клима Вадим вранці одягся і пішов з дому. Саламандра зустріла його в сінях і сердито буркнула:

— А самувар?

Вадим живо повернувся до неї і занадто весело сказав:

— Мені самувару не треба! Я буду у знайомих пить. Дякую дуже.

Вийшовши на двір, він почув, що його якось хитнуло і стало дуже холодно.

"Мені треба б з'їсти", —подумав він машинально. Але навіть на папироси не було, а курить хотілось нестерпно. "Я вчора вранці їв чи позавчора?" — невідомо для чого став він пригадувать і, забувши, пішов швидче. Чи від голоду, чи чого иншого, стан був якийсь нерівний, — то поривчатість, то занадтий спокій і задумчивість.

Ранок був морозний, і на всіх бородах круг рота лежав іней. Болото на брукові зашкарубло і фонтаном чвакало на калюжах, коли їх роздавлювали колеса возів. Скрізь димилася пара: з ротів, з дверей трактирів, з ноздрів коней і собак. Дерева стояли тихо, непорушно, немов боячись втрусити з своїх змерзлих гиляк сріблястий порох. Сонця не було, але далеко вгорі небо ясніщало і наливалося рожевістю.

Підходячи до дому Рибацьких, Вадим помітив біля його невеличку юрбу: баби, чиновник, двоє салдатів з казеними книгами в руках, пара дворників, хлопчик з великим кошем на руці і в занадто великій на його шапці. Всі вони цікаво зазирали в фіртку, затуляючи її собою. Хлопчик безуспішно здіймався на шпиньки, підскакував, але нічого не бачив. Шапка йому лежала аж на носі, і він дивився з-під неї, задравши голову; очевидно, йому надокучило щоразу одсовувать її назад, та й не помагало це, і тому він дав їй спокій.

Вадим підійшов ближче й спитав хлопця, показуючи головою на подвірря:

— Що там таке?

Хлопчик, видно, змерз у ноги. Підтанцьовуючи і задираючи голову так, ніби пив щось, він захоплено сказав:

— Свадьба. Красні коври стелють...

І з задоволенням сьорбнув носом.

— ... Цєльний двір коврами застеляють. Хазяйська дочка з своїм дядьком вінчаїтьця. От і томобіля стоїть.

Дійсно, за тротуаром стояв червоний автомобіль з жовтими блискучими ручками. Шофер сидів непорушно й рівно, як штучний.

— Хазяйська дочка з своїм дядьком? — перепитав Вадим.

— А, що він плеще! — з зневагою озирнулася одна з перекупок в чорному з вилиском на жупані, підперезана синім поясом. — З яким дядьком? Ніс утри, а тоді в оратори записуйся.

І, одчитавши "оратора", баба з діловим видом звернулась до Вадима:

— Старого Рибацького дочка виходить за сахарного заводчика. До церкви їдуть.

В цей час передні в юрбі посунулись назад і зашомотались.

— Ідуть, ідуть!

Вадим зазирнув через плечі у двір. Йому кинулася у в очі довга червона смуга через все подвірря аж до фіртки садка. Вздовж неї стояли пожильці і цікаві з улиці. По червоній смузі доріжки біліли якісь літери.

Біля хвіртки садка помічався рух, потім з'явилась велика постать чоловіка в довгій шубі, яка йшла спиною з боку доріжки. За ним плила Тепа з одкинутою назад головою, сміючись і блискаючи зубами. На ній було темно-синє оксамитне пальто, вузьке внизу і лягаюче широкими брожами вгорі. В руках — плескувата величезна муфта. На капелюху гордо, як у жандарів при параді, стирчав ясно-білий султан. Круг шиї лежало теж біле хутро, і через його яскраво вирізувались на лиці очі з чорними чіткими бровами.

За цею парою виднілись голови прислуги.

Хлопець з кошем до того захвилювався, що почав раптом тикаться головою між спини і лізти вперед, не помічаючи того, що власний кіш не пускав його. Одна з перекупок ударила його кулаком по голові, насунувши цим шапку аж на губи, і одшпурнула вбік. Хлопчик, не говорячи ні слова, поправив шапку і знов поліз між спини, з другого боку.

А пара все наближалась. Голова Тепи приходилась по плече добродію в шубі, і той весь час ішов, схилившись. Видно було, що він вів її задом за руку. Часом він озирався назад, боячись спіткнутись об щось, і тоді Вадим бачив лице того красуня, що позавчора стояв на ґанку з благаючим виглядом. Тепа щось говорила і сміялась грудним дрібним смішком, який так добре знав Вадим. Так вона сміялась — коли була дуже й радісно схвильована. Раптом з фіртки вибіг чоловік у коротенькому пальті й крикнув:

— Ану з дороги там! Дорогу дайте!

І зараз же нахилився чогось до землі. Вадим, одступивши разом зо всіма до палісадника, побачив, що чоловік розмотував товсту паку червоної доріжки, дрібно, задом ступаючи з нею до автомобіля.

Коли Тепа пройшла повз Вадима, він почув знайомий запах її пахощів. Здавалось, він ішов від її гордо киваючого білого султана.

Автомобіль загурчав і задріжав, немов од радости, побачивши пару. Шофер повернув голову і сидів так, як заведена лялька.

Тепа легко зійшла на приступки екіпажа і стала на весь зріст, поправляючи пальто. А красунь побіг на другий бік автомобіля і почав щось говорити шоферові.

В сей мент Тепа, скидаючи очима шепочучу юрбу, раптом зустрілась поглядом з Вадимом. Він помітив, як вона своїм звичаєм поширила очі, потім зразу ж підобрала рукою пальто і хутко злізла на землю. Легко розриваючи на дві половини натовп, вона ішла прямо до Вадима, уже здалеку простягаючи йому руку, лукаво сміючись і граючи очима. Публіка здивовано й недовірчиво оглядала з ніг до голови незграбну постать рудого чоловіка в чоботях, в порижілому плащі і спортсменському картузі

— Ви до нас? — стискуючи його руку, швидко заговорила Тепа. — Чом учора не були? Га? А я ждала. Ви мене зараз почекаєте? Я недовго, півгодини, до кравчині їду. З шиком їду, правда? А, це неспроста!

Вона озирнулась на хлопчика, що дивився на неї, закинувши голову і поблискуючи мокрим під носом.

— Тобі чого? — прикрикнула вона на його.— Марш туди!

Хлопчик і другі цікаві хутко одсунулись вбік.

— Це неспроста! Бачили, що написано на доріжці? Ні? Шкода. "Хай живе С. М. Р." Розумієте?

— Що ж то значить? — спитав Вадим. Тепа зробила здивовано-гнівне лице.

— Як? Не розумієте? Ах ти ж... Забув? "Степанида Макарівна Рибацька". А раніще на таких же червоних ганчірках колись цей чоловік писав: "Хай живе К.-Д. П., свобода і таке инче". Розумієш, ти?

Вона говорила тихо і дивилась весь час ніжно-насмішкуватими очима йому в лице. Вадим спокійно посміхався. Але йому цілком було незрозуміле її поводження. Чи їй дійсно треба його було побачить, чи підійшла до його з якимсь наміром, чи без наміру, а в цьому незрозумілому підняттю, яке блищало в очах, не можна було розібрать.

А Тепа швидко говорила далі:

— Але це не задурно! Ось він там уже лютує, що я побігла до вас. Правда? Подивіться непомітно. Що він робить? Де він?

Вадим сковзнув поглядом по автомобілю. На йому, держачись за шкло, стояла в розстібнутій шубі величезна постать красуня. Він гарячими очима, як тоді на ґанку, дивився на їх бік. Юрба з цікавістю шелестіла розмовами й поглядала то в той бік, то в цей.

— Стоїть і дивиться сюди, — тихо сказав Вадим.

— Тепер бережіться! — весело засміялась Тепа. — Або вб'є вас, або буде водить по ресторанах і напувать. А мені робота: укрощать. Нічого, я це люблю. А через два тижні плата. Знаєте, яка? Цікава. Така, як колись мав без нічого. Забув? Ні? Може, хочете подивитись? Це буде при всіх. Так йому хочеться. А я хочу, щоб і ви надивились. Прийдете? Ну, нічого. Ви зараз до нас? Почекайте ж мене! Маю серйозне діло. Серйозне, без жартів. Там вам Олена Іванівна скаже. Ну, прощайте... Стій: хвилюєшся, га? Хвилюєшся, признайся?

Тепа лукаво-ніжно присунула лице й зазирнула йому в вчі, роблячи це так, немов були вдвох десь у хаті. Вадим аж одхилився трохи.

— Чого ж мені хвилюватись? — сказав він. Тепа засміялась і стиснула йому руку.

— До побачення!

Підобравши пальто, вона замахала до автомобіля муфтою і побігла до його. Красунь простягнув руки і майже підняв її на гору. Автомобіль рявкнув, шарпнувся і, мягко підскакуючи, покотив по улиці. Хлопчик з кошем передражнив досить удачно його і тільки тоді з задоволенням висякався. Чоловік у коротенькому пальті скочував червону доріжку. Юрба розповзалась, гаряче балакаючи й сміючись.

Вадим помалу ввійшов у двір. На подвіррі теж розмовляли покоївки та кухарки, держучи руки під хвартухами. На Вадима всі подивились з увагою й непорозумінням.

Він пройшов у садок і піднявся на ґанок. Ні в сінях ні в коридорі нікого не було: певно, вся прислуга була на дворі. Тільки з одчинених дверей кухні лопотів дрібний ритмічний стукіт, — сікли м'ясо. Вадим, як і в перший раз перед дверима кімнати батьків, зупинився і якийсь час стояв, похиливши голову. Потім зітхнув, криво посміхнувся і сам собі сказав: "все одно!". І не стукаючи одчинив двері. А зараз же злякано зупинився: поперек ліжка, головою на подушку, покладену до стіни, лежав батько і судорожно корчився. Рука його лежала на спинці ліжка і совалась то вперед, то назад. І як посувалась рука, то й голова з мертвою поверненою до дверей половиною лиця теж шарпалась од подушки й трохи підводилась. Так покинуті в хаті діти, що не уміють ще сидіть, силкуються встати. Вадима він не бачив своїм півприплющеним оком, а шуму дверей не чув через усилля.

Вадим хапливо кинувся на поміч.