Божки - Винниченко Володимир

І народили дітей так собі, випадково, по шаблону, і з'язали себе так, що задихаються. Навіщо ж нам так робить, коли ми можемо инакше. Вони над цим не думали, а ми думаємо. І нам не проститься. Їм проститься, бо не знали, що робили, а нам ні. Я собі ніколи не прощу, ніколи, я уб'ю себе і дітей і не дам їм жити, як побачу, що ми не можемо жити разом з ними. Я собі не прощу, що мала змогу і не зробила. Ну, Юрку, чого ти боїшся, чому не хочеш? Боїшся поговорів, боїшся, що, як не зживемось і розійдемось, на мене слава піде? Юру, я ж знаю, що я роблю, я ж знаю, що я не для розпусти, а для більшого так роблю, ми ж це знаємо, чого нам боятись? Ну, хай розійдемось, хай говорять. Хіба мені може бути важним, що про мене говоритиме Панаєв? Я беру все, Юрку, на себе. Ми поживем рік, а тоді ми зможемо сказати, чи ми чоловік і жінка, чи можемо родити дітей і пройти разом з ними все життя. Ну, любий?

Юрій сидів весь жовтий, з чудною кривою посмішкою на губах, напівзакривши очі.

— Ну, Юру?

Він помалу покачав головою і тихо сказав:

— Ні, Ріно.

— Ні??

— Ні...

— Що "ні"?

— Не можу сказать...

Ріна помалу встала з колін і одійшла на своє місце.

— Я вже тобі не раз говорив, — хрипко додав Юрій, все так же ухмиляючись.

— Через те, що я пропоную безглуздя, як ти говорив?

— Майже.

— Добре, тим краще. Тим краще. Значить, ми нарешті скінчимо цю трагикомедію. Давно час.

Ріна взяла знов вишивання і стала шити, нічого не бачучи.

На Юрія і ці її слова не подіяли. Він почував тільки втому і слабість, у всьому тілі було бажання лягти, витягнуть ноги, пустить вільно руки й лежать. Так буває, коли їдеш довго у вагоні і жагуче хочеш лягти, а нема де. І дивно було, чого Ріна так хвилюється, сердиться, — ну, кінець, так що з того?

Але, почуваючи так, Юрій знає, привик знати, що так кінчити вони не можуть, і коли це говориться й ніби дійсно покінчено, то це зовсім не правда. Він знав, що для його принаймні це не кінець. Зараз, в сю хвилину він приймає його байдуже, тупо, ні з чим цей кінець не зв'язуючи попереду. Але це через ці мотори в голові, через утому, через морфій. Дим на пожежі теж закриває все, і не бачиш, що там сталось. Але коли дим розвіється, руїни виступлять з невблаганною, невідрадною силою.

— Не безглуздя, а... зайве ти пропонуєш... — для чогось почав він знов.

Ріна мовчала, щось думаючи й безупинно вишиваючи.

Юрій спер все тіло на фотель, угруз в сидіння і мовчав. Говорити не хотілось, але треба було: слова про розрив чомусь заважали й неприємно свербіло в мозку.

— Цілком зайве... Так само можна пізнавать себе й тут і не їхать у Херсон. Можна повінчатись і не мать дітей... То ти таке страшне значіння надаєш вінчанню. Ах, повінчались і зв'язались... Ніхто не може нас зв'язать, коли не хочемо...

— Діло не в вінчанню! — тихо проговорила Ріна.

Те, що вона обізвалась, і обізвалась так тихо, кротко, журно, боляче кольнуло Юрія. Він сів рівніще і сказав:

— А в чому ж?

Ріна не одповідала, уважно працюючи голкою.

— В чому ж, Ріно?

Ріна зупинила руку і поривчасто повернулась до Юрія.

— Так ти пропонуєш просто повінчатись тут і жить? — рішуче, з чудними нотками в голосі спитала вона.

— Пропоную.

— Цілком серйозно й без хитання?

— Цілком.

— Добре! — згодилась Ріна. — Добре. Я даю згоду. Завтра, післязавтра вінчаємось. Я згодна.

Юрій якийсь мент застигло й вражено дивився на неї, потім устав, для чогось натягнув рукавичку й знову сів.

Ріна немов нічого не помітила.

— Хай буде так. Зробимо по-твоєму. Може, дійсне, ти радиш розумніше. Коли це можна зробити? Здається, треба документи якісь? В мене гімназичний аттестат десь на курсах, я ще не взяла. Завтра піду. А у тебе єсть документи?

— Здається, єсть, — машинально сказав Юрій.

— Тим краще. Де ж ми оселимось? В "гніздечку"? Ну що ж? Може, справді, так краще. Дійсно, хто нас може примусити жити, коли побачимо, що не підходимо? Правда, Юрку?

Юрій знов сів вільніше, і знов нерви опали, він розумів, що це просто жарт.

— І таки б краще було, коли б так зробили, — проговорив немов хмуро. Ріна випрямилась.

— Що значить "коли б"? Ти одмовляєшся?

— Не я одмовляюсь, а ти.

— Я?! Коли ж я одмовилась? Що ти вигадуєш? Що ти крутиш? Ти говори прямо: ти хочеш вінчатись чи ні? Не крути!

Бог його знає, чого вона так спалахнула і що в дійсности мала на думці.

— Ах, Ріно, ну та я ж бачу, що ти жартуєш. Не повірю ж я, що ти справді будеш вінчатись. Одні "гартованці" не дозволять.

— Хто жартує?! — скрикнула Ріна, все більш і більш приходячи в гнів. — Він на мене звалює. Сам не хоче, весь час крутить і на мене звалює, що я жартую, що "гартованці" не дозволять. А ти б хотів, правда, щоб вони не дозволили? Дозволять, голубчику, дозволять. А не дозволять — не треба, я знаю, що я роблю. Ти говори: ти хочеш вінчатись?

— Хочу.

— Кінець. Ми вінчаємось. Більше щоб не було про це розмов. Ніяких жартів нема, ми вінчаємось якнайшвидче.

— Я дуже радий.

— Я також...

6.

Ніби тільки цього й чекаючи, хтось постукав.

— Ввійдіть! — крикнула Ріна і, озирнувшись, взяла пуделко з брошкою й засунула його під подушку.

Ввійшов Степун. Вітаючись, він, як звичайно, заклопотано і ніжно обдивився кожного своїми добрими, в лахматих білих віях очима. Здавалось, на його обов'язку лежало слідкувати за добрим станом товаришів.

— Е, голубчику, а ви що ж такий, ніби недужим себе почуваєте? — з докором сказав він Юрку і скоса подивився на Ріну.

— Так, трошки ніби застудився.

— Не треба застужуватись.

І Степун короткими й товстими руками присунув собі стілець. Сівши, він з полекшенням передихнув, — у його була астма чи сердечна якась хвороба, і йому трудно було ходить. Сам він про хворобу свою не любив говорить і задишку поясняв "барабанчиком", як називав кругленький живіт, та короткими й товстими ногами. Що людині з довгими ногами треба зробить один крок, то йому три. От і мусить чоловік захакатись.

Винявши велику, як газета, хустку, він почав з таким усердям витирати лице, немов на йому позасихало чорнило його редакції, з якої він тепер прийшов. Високий лоб його з м'ясистою нерівною шкурою від цього масажу аж почервонів, а брови ще більш настовбурчились. Але масаж йому, видно, був приємний, бо він аж хукав, ніби купаючись. Склавши хустку вчетверо, а потім ще раз вчетверо, він засунув її в кишеню і тоді вже, зручніше розставивши короткі ноги з товстими, як окорока, ляжками, почав розмовляти. Перш усього він з деякою трівогою спитав, чи все благополучно. З того часу, як після цілковитого знищення організації йому пощастило закласти нову, у його майже не проходив вираз трівоги. Часто у його був такий вигляд, немов він сам не вірить, що це таки організація, що вона збірається, функціонує. Хто знає, от ніби й організація, і ніби все як слід, а раптом візьме та й розлізеться так, що й не помітиш, як то сталось. От вроді того, як держиш воду в жмені: здається, міцно держиш, а якось одверни увагу — і рука вже порожня.

— Ну, а ви чого така... така занадто серйозна, га? Майбутня бійка хвилює? Га? — раптом грубовато звернувся Степун до Ріни, не скінчивши розказувати Юрію, як сьогодня в редакції трапився один курйозний випадок з передплатником. (Степун був старим співробітникам поважної, з соціалістичним відтінком руської газети.)

— Серйозні діла робляться, — ухильчиво одповіла Ріна, — тому й серйозна.

Степун уважно, коротенькими поглядами оглядів її й Юрія.

— Ну, тоді єсть законна причина.

Але він все ж таки з-під лоба ще раз озирнув Ріну. До Ріни він відносився з особливою сімпатією, страшно пильно захованою, соромливою, з навмисною грубоватостю, але так неуміло, зворушливо-наївно прикритою, що Ріна часом просто хапала його за кошлату, з круглою лисинкою, голову і гаряче цілувала. Після цього дідуньо Степун довго був червоний, соромливо жартував, витирався своєю газетою-хусткою і хукав, немов вибрався на семий поверх. Коли Ріни чомусь не було на зібраннях, Степун говорив мало, задумчиво рисував що-небудь своїм жовтим олівцем і до справ відносився з такою увагою, немов боявся, що без Ріни ніхто нічого не зможе зробить. Иноді аж надокучав своїм повторенням: "Та не забудьте ж, товаришу". Коли ж була Ріна, він теж не говорив багато, але не малював, не мав настороженности в очах; часом вигляд у його був, як у батька, який сидить за чайом серед доброї, милої сім'ї.

Оглядівши Ріну, Степун з кряхтінням виняв масивний, з монограмами, портсігар і почав закурювать.

В цей час прийшов Кручений Панич, або просто Кручений. Він не ввійшов, а влетів у хату. Нашвидку привітавшись зо всіма, він зараз же оббіг усю кімнату, цікаво усюди зазираючи. Він десятки раз бачив тут усе, але так само, як і перший раз, помацав пальцями костяну малпочку на туалетному столику, нахилив свою кучеряву, в жовто-золотистих локоннах голову до квіток в зеленому глечику, понюхав, похвалив і зараз же задер лице до гравюри з Бекліноського "Острова мертвих". Од гравюри протупотів до фотографій на столі, по дорозі зазирнув на улицю в вікно, од фотографій перебіг до гарненьких, золотом вишитих пантофельок, що визирали з під ліжка, — дарунків Юрія. Він був похожий на жвавого, непосидливо-цікавого фокстер'єра, який, вбігши в хату, хоч би знайому йому з перших днів його життя, мусить обнюхати кождий трохи-трохи інтересний предмет.

Як тільки з'явився Кручений, Ріна зараз же ніби заспокоїлась і, покликавши його до себе, почала балакать.

Насамперед потихеньку прошепотіла йому, що двох з "фракції" Гомункулюса на зібранню не буде. Значить, справа не зовсім провалиться сьогодня.

Потім зараз же, щоб не запідозріли їх в якійсь змові, почала розпитувать про школу. Дітвора поводилася добре? Пустинчик був? Як тримала себе Зірка? Що чувати про Галинку?

Кручений з чулостю фокстер'єра учув, що інтерес Ріни до школи був трохи перебільшений. Але він одповідав їй з такою ж самою жвавістю. Дітлоха була трохи сумна, бо не було з нею "товаришки Ріни". Пустунчик перекинув чорнило і злизав його язиком та носом; Зірка, своїм звичаєм, була глибокодумна і знов задавала філософські питання.