Втеча від себе - Самчук Улас
Коли їй привезли того велетня, вона розгубилася... У неї поле, виноградник, машини, стайня, короварня, брак робочої сили, просила дати їй якогось полоненого, але цей солідний, літній чолов'яга, вже самим виглядом, до цього не надається. А ще коли довідалась хто він, звідки він і як сюди потрапив, вона отетеріла. Ходила до урядів, щоб його звільнили, дали когось іншого, але їй скрізь сказали, що звільнити його не можуть, хіба можуть дати їй іншого, а цього передадуть деінде.
Не було ради, Іван воліє лишитися, та його пані має людські прикмети, у неї, наприклад, приміщення для наймита отам побіля стайні, але Іван дістає комірку на мансарді головного дому з краєвидом гідним пензля художника. Ще одна несподіванка. Там ті ес-еси, людолови, "Ост", тут люди і щось, як вдома, пригадується хутір, атмосфера мирности, пані Равхова з ним радиться, з нього вилазить господар, біля нього двоє дівчат, хлопець з літерою П на грудях, що значило, що він з Польщі, дві пари коней, шість корів, тузін свиней, погріб вина, повно машинерії. Іван проясняється, входить в ролю, помалу-помалу і він при кермі діла. Це зменшує гіркоту його становища, з'являється зацікавлення, пише листи Вірі, Мар'яні шле дарунок, щось з матерії, що біля неї та важилось на вагу золота.
І помітно поправляється, приходить до здоров'я... Добрий харч, чисте повітря, нормальна робота, нормальний сон... Нема то лиха без добра... Що лиш може турбувати — його "Ост". Так, Іване Григоровичу! Ти все таки раб. Не ,,ворог народу", не каторжанин Ухт-Печорська, ти лиш, на двох ногах, худобина... Добре кормлена, бо в добрих, практичних руках. Іван сам раціональна, ділова істота, філософія явищ не його домена і ця нова його ситуація для нього не збагнута, так само, я він не розумів, чому його викинули з його власної хати, так само він не знає, чому дали йому ту пляму "Ост";поява такого, десь, колись, Карла Маркса, або такого ось Гітлера, для нього терра інкогніта. Явища постають самі від себе, найкраще про це не думати, а лиш шукати виходу. За все своє життя, він, здається, не надавав значення слову історія, що її колись, як докучливий предмет, викладав в його школі, покійний Афоноген Левицький. Він міг виконувати якусь функцію, навіть історичну, але це була лиш функція. Ніяка історія. Це таке ж зайве поняття, як скажемо, поняття херувімів та серафімів, то й менше, бо це бодай якась фантазія, а там лиш абстракція, порожнеча суті.
Іван, наприклад, пройшов революцію, пережив перебудову імперії, якої був громадянином, знав, що в світ настали всілякі зміни, але він не переймався цим поважно. І не розумів тих, що цим переймалися... Ген включно з власним братом Андрієм, який перейнявся справою ї мови. Яка різниця, хто там і якою мовою висловлюється... Головне, аби розумітись. Від років хлоп’яцтва, він не прочитав ніодної книжки художнього жанру. Підручники, інформатори, звіти, доклади... І досить.
З цих самих причин, він зовсім не знав, що в Европі, наприклад, існує велика українська еміграція. Не знав, або забув, українську справу, як таку, взагалі, пригадувалась революція — Петлюра, Грушевський, але то епізод, проминуло й нема, така собі примха... Чув щось про еміграцію, але вже саме це слово, викликало в ньому корчі нехіті, всі ті люди, включно з його сестрою Татяною, безнадійні романтики. Хотілося б сестру бачити, вона ось десь тут, подать рукою, "Протекторат Бееме унд Меерен", але не мав адреси. Про існування якоїсь української преси, через яку міг би знайти контакт, йому не приходило й в голову.
Одна-єдина, і виключна, і абсолютна його пасія в цьому просторі, — його дочка. Це вона і тільки вона змусила його влізти до тієї "проклятої Европи", яку він від серця ненавидів і, мабуть, тому, що вона "така дурна", а потрапить так жити — барвисто, сито, багато. Але він гордий... його гордість, своєрідна гордість, спробуй лиш зневажити. Навіть той там Сибір. Він висоту з тебе жили, але то Сибір. Краще в ньому замерзнути, як допотопний мастодонт, ніж жити на цьому теплом піддашшю з плямою "Ост". Така ось та гордість... Продукт імперіяльної творчости, завданням якої було дати гібрид особливої невражливости до завдань політики особливої відданости до завдань підвладности.
Але, як це не дивно, таборуючи на цьому соняшному, ситому, спокійному піддашшю, з краєвидом взгір'я сполосованого рядами виноградної лози, Іван почав і почав щось, мав би шукати себе самого в тому загальному хаосі безглуздя. Що він, де він, яке його в тому місце? І що це за сили, що збивають його з дороги? Наприклад, що це таке весь той марксизм, що з ним носяться, де він взявся і чого він хоче від нього. Чому він забороняє йому мати свій хутір і бути господарем? Або, що це таке Гітлер? Якими вітрами його принесло? І яким таки правом чіпляє він йому на грудях ту пляму "Ост"?
О, це питання і відповіді на них у Івана, розуміється, не знаходилось, але й так це вже капітал. Івана починає щось ворушити, він залежаний, а під залежаний камінь, ви ж знаєте, вода не тече, то ж то з другого боку — крапля довбе камінь, це істина, Іван це знає, ми це знаємо, ви це знаєте, весь світ це знає. Починай лиш питати — відповідь прийде. Вона, інколи, за синіми морями, за дрімучими лісами, але вона є, ти лиш клич. І той, здається, починає кликати.
Хоча цей час сам по собі питання, для Івана не рішене. Ті там фронти, що сягнули, було, по Волгу. Що це за такий дракон і як до нього ставитись? Досить того, що коли, чотири роки тому, Іван був в'язнем тюрми такого міста Володимира, він бачив це питання не з того самого боку, з якого бачить його тепер, зі свого піддашшя на фермі пані Раух. Тоді, йому здавалося, що ця країна Марксо-Леніна не гідна існувати на земній кулі що такий, скажемо, Гітлер, самим Господом Богом, післаний, щоб зробити з неї місце, не лишень для певних комісарів, але й звичайних, чесних, трудових людей.
Тому Іван був рішений на жертви, підняв руки і пішов назустріч визволення... Але потрапив до табору Орша... І зустрів ґебітскомісара Шпаде, ґебітсляндвірт фон Носке... І пришили йому на грудях "Ост". І тепер Іван, вечір-що-вечір, слухає радіо-вісті. "Ґаваріт Масква! Наша побєдоносная армія сьоводня асвабаділа Растов на Дану! Урааа!" Двадцять один гарматний салют. Внедовзі це сталося з Харковом, а там Київ, а там... Ура за ура, салют за салютом. Іван слухає і слухає... Цілий світ слухає. Розпачливі зойки Ґеббельса, понуре ричання Черчіля... День за днем, місяць за місяцем, ось воно зближається й зближається і ось на досяг руки, не сьогодні — завтра появиться на його мансарді. До дверей Івана стукає рішення. Іване, вставай! Збирайся!
І тут Іван стратився, так він стратився, затупцяв на місці, як його й куди його збиратися, вперед чи назад, тут "Ост", там ура, але там також його син, його брати, його дружина... І Дніпро, і небо... І та сила, що ос вривається в серце Европи, щоб його вирвати і кинути псам. І ціла та величезна минулість, з віку й правіку в яку ти, тілом і душею навіки врослий.
Іван знає, що вернувшись "туди", на нього чекають нові пригоди сибірського типу, але не це його від того здержує. За ним незакінчена його місія, від якої все це почалося. Там десь все таки його дочка, це вже зовсім тут близько, можливо, в більшому клопоті, ніж він сам і потребує помочі, що вона дійде й туди. І там ми зустрінемось.
До речі, пані Раух, що була втаємничена у Іванові клопоти з дочкою, береться йому помогти. Через різне високе знайомство вона виробляє для нього статус втікача, це вже не чинить тепер таких труднощів, як це було свого часу і врешті-решт, з двома повними валізами дорібку, певною сумою німецьких марок і легальною робітничою книжкою в кишені, під ніч двадцять другого грудня тисяча дев'ятсот сорок четвертого року, Іван висилає Вірі захопленого листа; він приїжджає.
Але він не приїхав.
Де дівся Іван?
Він виїхав і він їхав. Його курс — Відень, Лінц, Реґенсбург, Нюрнберґ, Байройт, Єна, Ваймар. Якісь пів тисячі кілометрів... Добре перестудійована й передумана траса... З безліччю більших і менших пересідок... Завантажені вагони, розбомбовані станції, тіснота, боротьба за місце, холод. Три дні і три ночі триває атака з опором руху, але на четвертий день, у годинах вечірніх, Іван висідає на імпозантному, частинно пошкодженому вокзалі Ваймару з дуже невиразними виглядами на можливість якогось нічлігу. Просторий гол вокзалу, як і всі його почекальні завалені людом. Стоять, сидять, ходять, ні кроку вільного, люди різних мов, між якими Іван чує і мову його країни. Все обвантажене... Мішками, кошами, валізами. Все звідкільсь їхало з наміром кудись їхати і, здається, не знало куди.
Іван змушений також до цього приєднатися, до міста вже ось скоро вечір і ніч, знайти щось там — даремна справа, десь тут присяде, прокуняє, а завтра... Там буде видно.
Але що, дійсно, завтра? Куди з тим завтра? По перше, довідатись де Віра. По друге, харчові картки. По третє, дозвіл приміщення. Це значить уряд, на кожному кроці уряд, куди не кинь оком — уряд. Але уряд то уряд, для Івана ніяка це новина, у них там вдома також уряд, а це ж війна. І в його кишені робоча книжка уряду праці міста Люнденбург, — Arbeitsbuch für Ausländer, Deutsches Reich, вигляд справжнього пашпорту з державним орлом, з фотознимкою, ніяких відтисків пальців. Там значилось, де він родився, коли він родився (двадцять років скорочено), якої державної приналежности, Боровик Іван. Добре. Все добре. Лиш піти завтра до уряду праці, записатися на листу працюючих, дістати приміщення. А там і Вірочка. Все ідеально, все в нормі.
Іван так і робить. Він лиш не був втаємничений вистачально в інтимності нового свого місця побуту. Ваймар не Люнденбург, не лінія фронту, не евакуаційна зона з балаганом порядків, це найглибша глибина Райху, шістсот кілометрів до сходу, шістсот до заходу, територія розташовання знаменного Бухенвальду та його філіялок — Ротлебероде, Гаймкелє Ерліху, Ротлебену, Дори. Це варстати Фау-І, Фау-ІІ, Юнкерса, підземних зброярень, сотні тисяч невільної робочої сили... Під управою найгрізнішого з грізних, ґросмайстра рабства, ґавляйтера Завкеля Фріца. З дуже твердими порядками життя і не життя.
А тому, коли Боровик Іван, другого дня, появився в уряді праці, знов таки, як і в Люнденбурзі, на вулиці Гітлера і показав там свою книгу з орлом Райху, його почали питати і слово-по-слову, вилізло наверх його "Ост".
