Втеча від себе - Самчук Улас
Постать, здавалось, встала тільки що з гробу, ледве трималась на довгих ногах з обличчям, що нагадувало обтягнутий пергаментом череп, зі шапкою пронизаного сивиною волосся.
І коли їй все таки пощастило ту ручку смикнути т коли сірі, обчовгані двері відчинилися, їй не хватило більше сили встояти, вона зломилася і шелеснула просто пі ноги жінки, що появилася в рямцях дверей.
В будинку зчинився рейвах, жінка, що відчинила двері наробила галасу, поспіхом появилось ще двоє старших — чоловік і жінка і вони, силами, які тільки мали, почали втягати до сіней їх дивного гостя.
— Господи Боже! То це ж Іван! — першою озвалась Марія Олександрівна.
Так, це був Іван. Його пізнають всі. Виглядав гробово, не міг промовити слова, його підняли, взяли під руки, провели обережно до кімнати Мар'яни і обережно, як був, поклали на ліжко. Той самий Іван, син відомого колись господаря Григорія Мороза з хутора Морозівка, отам з Дніпром, брат вельми відомого письменника Андрія Мороза, знаного художника Петра і ледве чи знаного машиніста Софрона. Таке ось гроно людей, повних сил і соків, як гроно винограду. О, як це було колись, давно, далеко, весь той хутір зі сестрою Татяною. Тепер це вже міт* (міф), легенда, дума про братів Азовських, дарма, що їх розкидано і вони ще існують, а Іван ось болюче вражаюча дійсність.
Місяць тому, він вирвався з табору полонених Орша, отуди вверх по Дніпру, битий голодом, не живий, не мертвий, цілу ту дорогу вниз до Канева, шкандибав пішки, від села до села... Можливо, він сам колись не повірить, що з ним могло таке статися, але тоді це було, щось як правило, як продовження дивного шляху, коли то, двадцять вісім років тому, його мобілізовано до царської армії, щоб в лісах Августова, потрапити вперше до німецького полону. Після того, це пішло і пішло, ні в казці розказать, ні пером описать і дійшло до цього аж другого, знов німецького, полону в Орші.
Але ось він знов... вдома, знайомі постарілі люд і речі. Коли це востаннє їх бачив? О... Почекайте, почекайте... Добрих тринадцять років, заплющ тільки очі і уяви... Як це було, чому це було, навіщо це було, за чиї гріхи і які злочини. На початку війни його пригадали, зняли з каторги, доручили постачання фронту, але йому докучило бути попихачем, біля Орла все кинув, підняв руки і пішов... І дійшов до Орші. Це ніяка зрада і ніякий полон. Людину заплутано між трьома соснами, я ідіота, не було обріїв, не було виходу, сам Сталін заметався, як злякана курка, а він же опудало перед яким тремтів світ. Шукалось, металось... Іван знав німців... Статура, культура, мудрість, проти Маркса... Так зрозуміло, так ясно.
Але в таборі Орша і це затемнилось. Стиснуто до маленького простору двадцять п'ять тисяч здорового люд і відмовлено їм їжі. Ніч-що-ніч вивозили до ям, аж поки не вивезли половину. Решта билося між життям і не життям і причиною цього мало бути брак харчів, але в дійсності — брак людського в людях, що для Івана було несподіванкою у вимірах простору Европи. І тут він зрозумів термін "Нова". За "Старої", таке б не змістилося.
А коли Іван настільки очунявся, що міг питати, його першим питанням було, де Віра? І коли йому це сказали, він отетерів. В таборах? Ост? Орша? На місці себе, бачив свою дівчинку з якою, шість років тому, у таборі Чіб'ю, розлучився. Її образ невідступно супроводив його по всіх інферно і тепер його думка стиснулась спазматичним корчем. Як з таким погодитися? Алярм — пробі! Рятуйте. Він це мусить зробити. Ост? Що таке Ост? Пароль, кличка, конспірація... Знак приречення. ГУЛАГ в масці упиря. Виссати і до ями.
Денно і нічно одна лиш думка — визволить... Знайти дорогу. До речі Іван знов щось, як вдома, он за Дніпром місце, де він родився. Кучерявий, бурхливий хутір, рожі, соловейки. Запахло вітрами Дніпра, квітінням пшениці, млосними вечорами... Потягнуло навіть відвідати. Та ба. Порожнеча. Голо-голісінько. Хоч би де деревце. Лиш простір, лиш розмах, лиш небо. Іван чує в собі зо крови, заповіти предків. Чи не спробувати йому повернути цей шматок поля до рук його власників? Забавна, провокуюча думка.
Тим часом, у Каневі появилась цікава фігура людини невисокого росту у великих золотих окулярах та новенькій уніформі кольору рудої глини з опаскою гакового хреста на лівому рукаві з назвою герр Шпааде і підназвою "ґебітскомісар", що значить обласний начальник, також подібний до нього герр фон Носке, сиріч "ґебітсландвірт", тобто господар области — нервові рухи, гостра мова, блискучі шкельця окулярів. Іван візьми та з'явися в їх уряді на бувшій Дворянській, бувшій Леніна, тепер Вермахту, вулиці, представився, як бувший господар, його німецька мова від часу першого полону, не особливо сильна, одначе її було досить щоб розмовитись т довідатись, як думає нова влада "розв'язати питання сільського господарства". Чи має воно і далі лишитись "колективним", тобто нічиїм, а чи вернутись назад в рук господаря. Розуміється. Господаря. Що за господар, скажемо, бюрократ уряду, коли земля вимагає знавця діла. Іван обнадієний, він представляє і свою справу... Ота за Дніпром шматок поля, його відобрали від нього бюрократи, поле марнується і чи є яка надія, що його можуть йому повернути назад?
Фон Носке сидить розлого за широким бюром, вираз самовпевнений, на устах іронічна посмішка. — По перше, пане Мороз, про це ще рано говорити, ми ще не знаєм остаточного рішення фюрера в справах земельних, по друге — вам треба знати, що німецька армія не прийшла сюди повертати вам те, що забрали від вас бюрократи. Все це тепер не ваше. Ми ведемо війну не з вами, а бюрократами. Їх гасло — грабуй награбоване. Прекрасно. Йдемо за ним, — ха, ха, ха!
Точно, ясно, зрозуміло... Ніяких папірців. Jawohl! Вставай, Іване, і з Богом. І не повертайся. Ти тут перекотиполе з ласки вітрів, нічого тут не належить тобі, навіть твої власні діти.
Але Іван має тут ще одну справу. Віра. Вона там десь в розпорядженню цих ясних, точних людей. Чи не можна б щось з цим зарадити? Фон Носке і це вислухав, не сказав нічого, лишень радив звернутися до герр ґебітскомісара, обіцяв навіть протекцію. Каже, прийти завтра.
Іван обнадієний... Ба! Окрилений. Він піднесений, він плянує, йому не спиться. Другого дня, рано-порану, він вже в черзі ґебітскомісаріяту. Його приймають, кажуть сідати, слухають. Так. Комісар вже знає, герр ґебітсляндвірт його інформував. На жаль, звільнити його дочку вони не в стані, цим відають уряди там, в Райху, але відвідати її можна. Варто спробувати... І щось, можливо, зробити вже там на місці. Вони можуть йому помогти.
Дуже добре. Заковика лиш з пашпортом. Іван має тільки пім'ятий папірчик з табору полонених, виставлений на Іван Боровик. Все, що було на Іван Мороз, він знищив. Вояк, рядовик, сорок два роки, родом з Канева, колгоспник, мобілізований. Його вік не годиться з його виглядом, але це ж були роки. Число їх подвійно, потрійно. Добре. Згода. Іванові виставляють посвідку з відтиском пальців на ім'я Боровик... До того додається перепустка —• зелений папірчик Durchlasschein. Einmal und zurück. До Райху. На три місяці.
Дуже чемні, дуже зрозумілі люди. Европейці, Іван не звиклий захоплюватись, але з цим не справишся. Побачити Вірочку, а може навіть вирвати з того ясиру. Пригадується, колись давно на сцені "Маруся Богуславка", — мати, яка йшла боса через весь степ до самої Туреччини визволяти дочку "з неволі бусурменської". Часи повторяються. Іван негайно збирається, його благословляють, слізно проводять, така незвична дорога. На захід. Везе Вірочці дарунки від мами, від бабці, від діда... В Европу. Колись про таке читалось хіба в романах — Карлсбад, Баден-Баден, Рів'єра. Призначення Івана — Ваймар. Коли ґебітскомісар власноручно передавав Іванові перепустку, він запитав; — Чи ви знаєте, що це таке Ваймар. — Це нагадувало запит Гоголя, чи ви знаєте Миргород? Але Іван вже давно не мав контактів з такими поняттями, том відповів заперечливо.
— У Ваймарі покояться тлінні рештки Ґете й Шіллера, —— повчальним тоном зазначив комісар. О! Цікаво! Про Ґете й Шіллера Іван чув... Ще з двоклясового училища. Варто там побувати... Їхати звичайним потягом... Добровільно. Не сьогодні — завтра побачити Вірочку. Сентимент великої сили. В його уяві вона все ще та дівчинка, яка прощалась з ним шість років тому у Ухт-Печорську. Пригода нечувана. До найближчої залізничної станції Миронівка кілометрів п'ятнадцять... Йшов пішки... На станції пригадав, що це те саме місце, звідки від'їжджав дванадцять років тому до Києва і вернувся з того аж тепер. Але то було тоді. З людиною поводились, як з падлом. Тепер це не той напрям, не той потяг, не ті люди, не та мова, не той вигляд. Deutsche Reichsbahn — Ясинувата-Варшава-Берлін, але путь Іванова — ВіденьЛяйпціґ, пересядка Здолбунів. Довга, не легка, незнана дорога, зимова пора. Тож Іван вперше в тому напрямку їде — Львів, Краків, ще за Першої світової війни чулись ці назви, але потім забулися, бо лежали за обсягом його геополітики. У вагоні тісно, незручно, біля нього військові, незвична мова, дим тютюну. Байдуже, все байдуже. Для Івана це люксус, а до того ж війна. Їхалось і їхалось... Пересідалось і знов їхалось. День і ніч їхалось. Миналось зупинки з яких Іван затямив лишень Львів і Перемишль і на другий день під полудню доїхалось до Кракова.
І тут все те сталося. Границя Райху. Гостра перевірка. Ес-еси. Іванова посвідка з відтиском пальців цілковито ігнорується, йому кажуть вийти з потягу, його ведуть до переходового табору... Далі це лиш кошмар... Краще б його не згадувати. По тижневі часу Іван опинився в місцевості Ґрузбах, що на річці Ляа, поблизу міст Люнденбург, вісімдесять кілометрів на північ від Відня. На його зачовганій ватянці виразно й глумливо красується "Ост".
Іван бачив види й краєвиди на земній кулі, але ц щось нове, дозвольте в тому розібратися, це був шок, з яким не легко прийти до ладу, навіть коли взяти на увагу божевілля доби і повне знецінення моральних вартостей, то його пригода переходила межі всіх понять. Бридка, брудна, безглузда гра з огнем, в якій голові могло це зродитися? В тому чулася надміра відчаю смертельно хорого, хапання за бритву на краю прірви.
Отже Іван "Ост", його власниця пані Раух, вдова п полковникові, що загинув в африканській кампанії маршала Роммеля — поставна, статочна в траурі...
