Втеча від себе - Самчук Улас
— Вже три роки ганяюсь. Писав їй, що їду. У мене в Празі сестра.
— У Празі? Кажете у Празі? — схопивсь за це Нестор.
— У Празі. Еміґрантка. З двадцятих років. Хоті зв'язати її з Вірою, — відповів бадьоріше Боровик. — Загубив лиш адресу, — додав по хвилі.
— Може я знаю. Я жив також в Празі. Ми там всі зналися.
— Водяний! — вирік Боровик лиш це слово.
— О! — викрикнув Нестор. — Еврика! Як не знати.
Водяний. Сотник. Микола Іванович. І Татяна Григорівна... Мають дочку Мар'яну. То ви ...
— Мороз, — перебив його Боровик.
— Іван. Весь хутір знаю. Татяна Федорівна все до подробиць розказала. Улюблена її мова. Іван Григорович! От де наш сюрприз!
Іванові Боровикові, тепер Морозові, це виразно подобалось, почуття родинности у нього гостре, залюбки з власного почину, згадав хутір, а там і батька. — Це був Мороз! — казав він з наголосом на "це". — його спалили живим. Наша таки голота. Просто вкинули в огонь нашої хати... Ті самі паскуди, яких він, було, викормлював. А з хутора зробили вигін. Голе місце. Ніодної ніде деревини. А то ж був сад, — говорив і говорив Іван... І так заговорився, що навіть не зчувся, як оповів і свої пригоди за останні ті три роки. Скінчили аж під вечір.
Нестор оселив Івана тут же поблизу, по сусідству з три хати, на цій вулиці, з приміщенням тепер не було труднощів, сам вигляд бухенвальдських шатів відчиняв найкращі покої найтвердіших фрау. А щодо Віри — прийдеться чекати, нема ради, але вона появиться. Вона напевно появиться. Іван, здається, почав також в це вірити.
А Нестора це ще більше зобов'язувало, тепер ця справа — його справа і вже в понеділок, тобто наступного, свіжого ранку, він позичив у свого господаря велосипеда і з бадьорим запалом, погнався зеленою долиною до Ваймару. Мій ти Боже! Що за настрій! Ожили всі руїни. Чотири дні не було вже сирен. А народу! А мов! А Вавилон. В українському комітеті, на тій бувшій Гітлера, в тому бувшому гнізді ен-ес-а-партії, каруселя, проща, на порталом жовто-синій прапор.
Кому це прийшло в голову так гемонсько пожартувати над тією будовою, її вхід нагадував улій бджіл за гарної погоди, входили і виходили мішкуваті чоловік й жінки, на сходах й коридорах ,,Сорочинський ярмарок".
— Єй-же Богу Трохименко! Братику! Скільки літ! — Чи не бува це Горобець з Криворівні? — Чоловіче! Чи тебе бачу? То ж казали... — І так воно все, і так весь день. Зустрічі, та обійми, та чоломкання. І де того, скажете, стільки набралося... А справ, а скільки справ. А куди, а як, а що далі? Питання й питання, самі питання.
І в центрі цього нервово-рухливого, повзнесено-розгубленого руху — Український Допомоговий Комітет. Простора кімната, на стіні ще відтінок від портрету фюрера, на дверях від "секретар ДНСАП", тобто секретаріяту партії наці, а тепер це УДК, на чолі дебела фігур харків'янина Семена Григоровича Гоременка, з титулом голови комітету, посадженого на цей трон організацією, зі скромною назвою, але не скромними амбіціями, "Організована громадськість", очолювана також харків'янином Мусієм Олексієвичем Матюшенком, що свідчило, що ц не лишень втікачі, а також носії і речники певних зобов'язань. Глобальна війна, змагання за примат володарства, переможці й переможені, але ці тут не підлягають цим загальним правилам боротьби, вони займають своє окреме місце на цій арені, вони не здобули ще остаточно перемоги, але вони не є переможеними, бо їх час ще не настав. Океани ворожости, ніким не визнані, залишені самі на себе, але з ними і за ними певність переконання, що він такий одного разу невідмінно настане. Бо вони були, є, і будуть, байдуже де, коли і серед яких обставин. Ось тому вони й тут. Їх організація, серед інших організовань тут заступлених, вирізняється, як формою так змістом, це не лишень організація допомоги втікачам, ц також їх верховний авторитет і моральний уряд, їх жовто-сиіній стяг на фронтоні будови повіває так само незалежно, як і Stars and Stripes маєстатних З'єднаних Стейтів Америки, що є свідченням, що тут править за норму дух, стиль, правопорядок тих самих стейтів.
А щодо Нестора Сидорука... Як бачите... Референ культури. Три кімнати на другому поверсі під його зверхністю. А що це значить? Чому аж стільки уваги і простору цій справі? Яка тут в торбі втікачів культура? Але між цими торбами і торби поетів, письменників, малярів, науковців, акторів... Це така ж бойова фалянга, як і кожна інша формація зброї, в цьому випадку — слова, пера, барви під командою маляра, поета і ветерана армії Української Народної Республіки, який на днях прибув сюди з Праги чеської, хоча родом з Кам'янця Подільського, Василя Бутина.
Українська сила не сміє розгубитися, вона має зосередитись, вона мусить продовжувати те, що почалось та удома.
І Нестор Сидорук весь в тому зосереддженню, його уряд вже в русі, там вже засідання, обговорення, плянування. А між тим, додатково і такі справи, як ось Морозів. Сьогодні йому пощастило особливо... Довідався, щ родина Водяних залишила також Прагу і є вже тут, на селі, недалеко Ваймару, як також і те, що доктор Татяна Водяна, має обняти керівництво амбуляторії комітету нижньому поверсі цього ж будинку.
Га-га-га! Браво-бравісімо! Проблему Морозів майже рішено. Залишається їх тільки звести. Отже — вперед д перемоги!
Нестор не чекає обіду, сідлає велосипеда і найближчими дорогами женеться до Ам Кіршберґ-у, знаходить Віру у значно привабливішому стані, ніж минулого разу, все ще з відтінком хоровитости, але привіталася вже радісно, похвалилася, що їсть і спить задовільно, почувається не все ще певно, але в дорозі до певности.
У розмові, оминали її клопоти, говорили про весну, настрої, комітет і тільки згодом, зберігаючи обережність, ніби між іншим, жартівливим тоном, Нестор зробив натяк, що коли вона вийде, на неї там чекає приємна несподіванка. Затьмарені очі Віри блиснули огником. — Еріх?! — майже шепотом, запитала вона.
Нестор лишень заперечливо похитнув головою. Огник у Віриних очах причахнув. — А що? — питала вона, хвилинку запнулася і враз запитала; — Батько! — В її голосі відчулось збентеження.
— Лишень не хвилюйтесь, все добре, все дуже добре — спішив на виручку Нестор.
— Ви його бачили? — питала напружено, очі нервово тремтіли.
— Бачив... Розмовляв, — казав Нестор захоплено.
— Як він виглядає? Де він був? Що він про мене думає? —— посипались запити.
— Виглядає добре, хоче вас бачити... А де був? На ньому бухенвальдська блюза, —— відповів Нестор.
— О, мій ти Боже! — вирвалось у Віри. — Бідний батько! Бідний мій батько! — Вона заплющила очі, а по часі вибухово спитала: — А що буде тепер? Що маю сказати? Для нього це ніж в серце.
— Знаєте, Вірочко, — говорив дуже лагідно Нестор — є таке добре слово спокій. І давайте, ми до нього звернемось. Не забуваймо нашого часу, наших умов. Зрештою, ваш батько, як ніхто інший, це до подробиць знає.
Віра це слухала уважно, її великі очі здавалось, щ збільшились. — Я такий боягуз, —— вирвалось у неї. — Я такий мерзенний боягуз, всього боюся. Дуже вас прошу: не лишайте мене саму, з вами мені безпечно, знаю, що маєте багато іншого, але я вас прошу.
— Шановний, боягузе! Запевняю: ми вас не лишимо.
Там чекають — не дочекаються, —— батько, тітка, швагер, сестра! Ви вдома. — Говорив Нестор тоном жарту.
— Яка тітка? Яка сестра? —— дивується Віра.
— Тітка Таня, її дочка Мар'яна, — вичитував Нестор.
— І вони тут? Яким чином?
— Дуже простим чином. Вони жили в Празі, туди прийшла "родіна" і це все.
— Тітка Таня велике табу. Цікаво до неї торкнутися.
— Торкнетеся, торкнетеся! Гарантую.
— Чи бачились вони вже з батьком? Це ж їх кумир. Дядько Андрій... Вони її збожнювали.
— Ще не бачились, але це вже станеться.
— Батько! Як він виглядає?
— Велетень. Трохи потріпаний... Все щ,е велетень.
— Боже мій, Боже мій! Цього не вискажеш. Ви маєте рацію, ви маєте рацію. Спокій. Колись розкажу. Я вас по батькові?
— Павлович.
— Несторе Павловичу. Я вам невимовно вдячна. І вибачте.
— Е... Сентимент. Трохи незвичний випадок... Ц належить до моїх обов'язків, — казав Нестор, глянув на ручний свій годинник. —— Отже — до побачення.
— Лиш до скорого побачення. До завтра, — казала Віра і простягнула бліду, з довгими пальцями, руку, як він обережно потиснув... І вийшов.
Його черговим завданням є, знайти когось з Водяних, вони, як казали бувають у таких місцях, як "Ратс Келлер", або "Елефант", тому він осідлав велосипеда погнався до центру міста, де то на Ринковій площі, бовванів покреслений, як стара дротована макітра, рисами то самий Келлер, донедавна зразок готичної архітектури оздоба міста, тож то тепер мальовнича руїна і приваба алчущих й жаждущих всілякого втікацтва, між яким український пігмент вирізнявся виразно. Як той келлер умудрявся зберегти подобу ресторану, це, розуміється, тільки його привілей, бо на зовні, здавалось, що це щось непосильне, тому було зворушливо бачити кожного полудня і кожного вечора, чергу зім'ятих постатей, як повільно, але все таки посувалася до тих столиків в глибині цього чародійного підвалля.
На жаль, Водяних тут не виявилось, Нестором поняла впертість і він вирішив заглянути ще й до "Елефанту", що на цьому ж таки майданчику, древня, яєчко-жовтого кольору, споруда, що пам'ятає ще Гете, який, кажуть, любив тут бувати... Два поверхи ренесансового вислову, що їх оминули бомби Америки. Нестор зайняв місце в черзі, бачив знайомих, але не бачив Водяних. Стояти в такій черзі, це стояти поміж народами. Ті там спереду, мабуть подружжя, виразно литовського кореня, а ті ззаду чи не Греція. Ті он кельнери без сумніву італійського штибу, а той кухар, що іноді показується у дверях кухні, напевно чех. Вже при столі, Нестор розмовився з урядовцем міністерства закордонних справ Литви т його красунею жінкою на тему "що нас чекає далі". Вони песимісти. Перспективи мрячні. Европа розвалена. Москва в поході. В загальному, це втеча. Остаточна мета — Америка... Границя, за якою нема далі.
Нестор повний суперечности, але не має відваги цього сказати. Европа? Скажіть точно. Яка? її географія лишається на місці. Але її дух, її стиль... Як центр всі континентів... Це зміниться. Під місяцем нічого вічного. Однак, Европа, як музей... Це колосальне і його не зітреш.
Це лиш думки...
