Втеча від себе - Самчук Улас
Згодом, з цього виловились постаті німецьких вояків обвантажених наплечниками, протитанковими довбешками, легкими автоматами, гвинтівками, їх шоломи і їх ґаз-маски прип'яті до поясів, вони рухались понуро, без поспіху, порівнявшись з підводою, зробили їй проїзд, поглядами незучаснено і один лиш, мабуть старшина, запитав: — Куди їдете, люди? — До шпиталю, — буркнув байдуже Ганс. — Лишень, чи доїдете, — додав той між іншим. — А то ж чому ні? — питав Ганс. — Там далі вже "єнкі", — махнув він рукою на Ваймар.
Ганс не відповів, вояки пішли далі, коні не міняли темпа, лиш тиша, ніде ні огника, на обрію заграва. І час до часу глухі вибухи.
Підвода наближається до міста, силуети вигоріли будівель, вулиці завалені грузами, їхали навмання і лишень раз натрапили на людину пів військового типу. Запитали, де тут поліція. Виявилось, що він і є поліція. Довідались, що з трьох ваймарських шпиталів, тільки оди для цивільної публіки. Той там за містом, як Кіршберґ. Дякую. Ганс знає, поганяй. Їхали далі.
І дивно, де ділися люди, у цих же руїнах їх тьми тьми, як і куди вони зникли, така жаська порожнеча. Але вони є, у тому розваллю, сидять причаєні, не дихають, слухають, чекають. Дивуються, що мовчить небо.
А підвода котиться, колеса стрибають по ямах, перехрестя, скверики, мостик, легке взгір'я, дерева і нарешті є. Висока, залізна огорожа, широка брама, двоповерховий, довгий будинок і темнота.
Вартовий при брамі їх пропустив, підвода в'їхала, перед сходами входу зупинилася, все тут мовчало, ніодно вікно не світилося, Ганс з Нестором зійшли на землю, піднялись по сходах, застукали до дверей. Їм відчинили, запитали, хто вони й що вони, впустили до середини, а та вестибюль, під стелею лямпочка, віконце дижурної. Пояснили справу. З'явилося двох чоловіків з ношами, зняли Віру з воза і понесли сходами до другого поверху, а та видимо-невидимо ліжок, все ними заставлене, коридором годі протиснутись, Віру примістили на краю біля сході на білому матраці впрост на помості.
Вона мала вигляд хворої, Нестор легко торкнувся пальцями її волосся. — Мені треба знати ваше ім'я, прізвище і рік народження. Вибачте, — сказав він. Це було вперше, коли він довідався, з ким має діло. — Тримайтесь! Прийду вас відвідати, — додав він до того. І відійшов.
Вона провела його мовчазним, байдужим поглядом. За Нестором відійшов також вниз сходами, високий, згорблений Ганс, внизу ще мусіли задержатись із полагодженням формальностей, що їх взяв Нестор на себе, при чому трапилось таке, що коли він цією процедуро був зайнятий, згори зійшла сестра, яка звернулась д нього так: — Пане Мороз. Ваша жінка почала вже роди... Надіюсь, все буде добре, але це протягнеться... Не думаю, що вам буде зручно тут чекати, у нас тут, бачите, як. Приходьте завтра ...
От тобі ще... Нестор збентежений. Хто таке вигадав? Одразу хотів, було, перечити, але передумав. — Добре. Дякую, сестро. Завтра заїду. Добраніч, — відповів він і відійшов. З думкою, що з цим він розбереться пізніше.
Після цього вони з Гансом залишили шпиталь. Надворі та сама півзоряна, півмісячна ніч, тільки коцюб місяця змінила своє місце ближче до схилу і до того додався гуркіт, що його чути було вже в шпиталю, але тут, на тлі гострої тиші, від нього дрижало все місто. — Щ це може бути? — дивувався Ганс. — Танки! — відповів Нестор.
Це були танки. Коли Ганс з Нестором виплутались з руїн центру і наблизились до широкої алеї Бельведерської, що прямує здовж парку в південно-східньому напрямку, там вже годі було проїхати. Алея, як бачить око, ними заповнена... Ганс змушений зупинитися. І стояти. І дивитися. І думати, як його протиснутись далі. І бачити: до права тіні руїн, до ліва сторчани дерев, між ними силуети панцерів. І що ж воно далі? Але трохи згодом, танки почали знов рухатись, повертати до ліва, переповзати хідник і зупинятися довгим шерегом по краю парку, на тлі мармурової фігури композитора Ліста, що стояла серед обчухраних дерев, в сумерку ночі.
Алея звільнилася, Ганс з Нестором можуть рухатись. Тягнулися поволі здовж шерегу панцерів, мигали огник ліхтарок, рухались невиразні людські постаті, чулися оклики, але було мирно, ніхто не цікавився, хто вони й куди вони, звичайна підвода, звичайні коні, звичайні люди... Їдуть — хай собі їдуть, їх справа.
Ця нічна подорож Ваймар — Мелінґен, це зразок дива, мішанина болю й радости, дійсного й над дійсного, після тих — ахтунґ, ахтунґ!, сирен і сирен, гуркоту небес, це ідилія лева з вівцями, пастуха зі сопілкою.
Їхали, порожня дорога, повільно ступали копита коней, непорушно на сидженню бовваніє фігура Ганса, біля нього заворожений Нестор, Ганс втілення болю, Нестор здивований і тяжка мовчанка, яку по часі порушує Нестор. — Ну, що ж, пане Врінґлєр, тепер? — падає питання, ніби камінь у спокійну воду.
Деякий час не було реакції, думка Гансова, видно, не була готова і треба звільнити її від люльки рота. — Знаєте, пане, — почав, було, Ганс, але поміж тим, на бік сплюнув, — це така дивовижа, що її не назвеш. Ні, ні, ні. Може вам це видніше, ви трохи більше бачили світа, але для мене... Скажу вам; це Страшний суд. Це суд. Кажу вам, це суд. Ті там он панцері... Це архангели з мече огненним. Як воно там не кажи, а сталося таке, що на народ чекає загибель... Америка то Америка... Де т Америка... Там он з другого боку інша Америка... Чи повірите, що коли нам привезли ту дівчину, яку ми оце відвезли до шпиталю, я злякався. Вперше за все моє життя. Ми потребували пару робочих рук, нам сказали, що там люди без роботи, голодують... Добре. Давайте. нас досить роботи і досить їсти... Та коли я глянув... І побачив... Дитина... З тим знаком. Що вони думають? Сказилися. Я хотів, було, зразу її одвезти і насваритися, але подумав: потрапить те дитя в інші руки — пропало. Взяли її, у нас також дівчина... І якось воно було, добре-недобре, а тягнулося... Але вернувся з фронту син... Битий, морожений, сердитий... Казав я йому: не загравай з огнем. А він мені: батьку! Це моя наречена. Її привезли мені в кайданах. Я не знаю ріднішої мені людини. Я йому своє, не бався, кажу, з огнем, не бачиш, що діється. А він об стіл кулаком. Досить! Огонь то огонь! Я вже печений. Ну, і пішло... Молодь, звісно, огонь-огнем, а життя-життям і дійшло — ось бачите. Він все наполягав на шлюб, але вона перечила, бо це значило кінець. Їх би забрали... Але ось його і так забрали і ніяко чутки, а вона... То ж не дай Бог, прийдуть руси... Розірвуть. І нас з нею. А вони, кажуть, мають прийти, либонь, так домовлено... Німеччину розірвуть на кусні це піде під руса.
— Але ж там ті панцері, — докинув до цього Нестор.
— Ех... Знаєте... Панцері. Той бідний Рузвельт. Він вже при смерті. Ті панцері здобули русам не тільки нас... Европу. Але вина наша, це ми їх занадили. І маємо.
— Думаєте, що ті панцері відступлять? Але ж чому? — дивувався Нестор.
— Бо так домовлено. Наші люди не вірять. І я не вірю, але так буде. Весь цей наш світ йде в тому напрямку, до сили приходить серце, а серце лихо, дай йому волю, заведе у неволю, як це сталося з нами, як це станеться й з русами і, думаю, з цілим світом. То ж ціла та революція —— серце, огонь, життя райське, а в наслідку •— звір, голод. Людина стратила глузд, перестала бути, її залила жовч. Думаєте, що так можна жити?... Мій син каже, що руси забили самі себе на сорок мільйонів. Сі мільйонів одним голодом. Коли вони зробили таке сам зі собою, то що вони зроблять з нами. Тільки подумати. Майн Ґот, майн Ґот!
Ганс говорив й говорив... Поволі, однотонно, обривав мову, потягав з люльки і закінчив, ген під Тавбахом, так: — Ми ту дитину не залишимо... Щоб не сталося. Вона для нас рідна. Але що тепер ми? Я би просив вас, пане, у вас там комітет, не пустіть її з ока.
Нестор це йому обіцяв, в'їжджали в село, тут вони розпрощалися, Ганс плужився далі, а Нестор зіскочив на ходу з воза і побіг, вверх, до ліва, мертво-порожньою вуличкою. Спішився... Такий час, сливе ось друга годин ночі, там його жде і сердиться його Іриночка, а він навіть не зміг дати про себе вістки, що з ним сталося. Все довкруги спить і єдине живе сотворіння, що його зустрів Нестор, це був пес Кенінґ, який вибіг метушливо зі своє буди, як доказ, що тут все таки хтось на чатах, за щ Нестор погладив його по м'якій, як папаха, голові, сказав добраніч і кинувся до дверей будинку, які не були замкнуті.
А там також сонність, тиша, темно, лишень крізь шпарини одних дверей верхнього поверху, дискретно проникало світло і промовисто свідчило, що за ними не сплять, що те світло для нього, що його там чекають і він вже навіть знав, якою тирадою привітань його там зустрінуть. І єдина рада — контратака. Не встиг він зачинити з собою двері, як вже з порога гукав; — Іриночко! У Ваймарі вже Америка.
— Не так голосно. То ж усі сплять! — вирвалось у Ірини зовсім не те, що мало вирватись і було видно, я її настрій мінявся. •— А ти там лазиш... То ж це фронт. Я тут потерпаю, — казала вона, але це вже лиш відгук того, що було в ній і так безвислідно зникло. — А де т був? Весь день без їжі... То ж ти голодний. Там он вечеря... Все холодне. Чому ти, бодай, не повідомив? чекаю, чекаю... — лементіла вона скаргливо.
— Почекай ще п'ять секунд і буде рапорт. Як було повідомити? Телефоном, телеграмою, герольдом? А та таке... Грім на голову, — боронився Нестор, накинувся люто на хліб, масло, шматок ковбаси, липовий чай.
— Зачекай, хоч пригрію, •— лебеділа Ірина.
— На добрий камінь, що сип то амінь. Чи ти ц знаєш? А тобі, голубонько, моя порада: роздягайся, кладись до ліжка, закрий очі і слухай... — І після цього Нестор оповів, одну з трагедій, що їх тепер мільйони.
Було пізно, роздягалися, лягали, гасили світло. Ірин заспокоїлась. Вістка про американців, вплинула снотворно, ніякі сирени, лягай і спи, і забудь... — Отже завтра, кохана, ми вже під Америкою. — встиг Нестор ще раз сказати і ліг, спочатку горілиць, опісля повернувся на правий бік і зник. Ірина прикрила його ще легкою ковдрою... Було темно. На передній стіні зарисовувалось сіре місце вікна, з якого Ірина вперше зняла "затемнення".
VII
Коли у серпні, три роки тому, до дверей будинку Лоханських на Полтавській вулиці міста Канева, у година передвечірніх, підійшла чоловіча постать загорнута у лахміття земляного кольору, їй не було легко потягнути з ручку дзвінка, що висів на одвірку зліва.
