У дзеркалі життя й літератури - Чуб Дмитро

Ч.) були спрямовані проти книжки Антоненка-Давидовича. Одна — Г. Колесника, співробітника Інституту Мовознавства, який би мав боронити книжку, та друга — викладача університету з Харкова, Во-робйова. Та й не дивно, бож Інститут Мовознавства в Києві очолював І. Білодід, відомий своєю злощасною теорією двох рідних мов. Отак фактично йде боротьба проти розвитку і збагачування української мови з допомогою самого Інституту Мовознавства. Успіхи на цьому полі, зрозуміло, мають значні, бо з наказу Москви та з допомогою своїх українська мова вигнана з ужитку в усіх установах і майже усіх вищих учбових закладах в Україні. А в таких містах, як Харків, Одеса, українських шкіл уже не існує, бо хто ж буде навчатися в українських десятирічках, коли всі університети русифіковано і вступні іспити треба складати російською мовою?

І чи не парадокс, що сьогодні в містах України іноді самі вчителі намовляють учнів та їх батьків, щоб посилали дітей до української школи, а вони не хотять, бож українську мову в Україні з наказу Москви зробили непотрібною. Тож не даром один член партії сказав моєму знайомому, що по дожував по Україні, що за 20 років і українські вивіски познімають.

ЖИТТЬОВА ПРАВДА У ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

Коли читаєш поезії багатьох українських поетів, то треба іноді перегорнути чимало сторінок, доки знайдеш вірш, який би припав тобі до серця своєю майстерністю, правдивістю, мудрим змістом. Але цілком протилежне враження створюється, коли розкриваєш збірник поезій Василя Снмо-ненка, що помер 18 років тому в Україні, на 29-му році життя. Справді, кожен його вірш, ніби виважений на терезах літературного мистецтва й часу, говорить читачеві щось таке, чого ми не чули досі, чого не осмілювався ще ніхто так сказати, а може й не мав тієї поетичної майстерности. Одночасно все в нього зрозуміле кожному, не загорнуте в папірці езо-півщини.

А скільки він висловив у своїй творчості гіркої правди про дійсність за часів Сталіна, українську дійсність, яку він бачив на кожному кроці. У своїх поетичних рядках він висловив убивчий вирок різним підлабузникам, кар'єристам, партійним примітивам, московським зайдам, що у всьому Радянському Союзі хотіли б бачити єдиную неделимую Россию. Багато серця віддав Симоненко любові до своєї рідної української землі, свого народу, показуючи його злидні й безправ'я. Особливим теплом у його творчості овіяна постать матері та взагалі доля української жінки.

Недаром критики часто знаходять у нього багато спільного з творчістю Тараса Шевченка, підкреслюючи в творчості Симоненка таку безкомпромісовість, таку національну свідомість і пробоєвість, таку любов до всього рідного, які можна бачити тільки в того, хто пішов слідами великого Тараса. Недаром партійний критик з Інституту літератури, член ЦК, Шамота, кілька років тому остерігав на сторінках київської "Літературної України" українську молодь, щоб не дуже захоплювалась творчістю Василя Симоненка, бо вона, мовляв, та творчість, має теж багато ухилів і збочень.

І справді, після виходу з друку в Мюнхені вже нового видання найповнішої збірки поезій Симоненка, яку перепачку-вали до Мюнхену по смерті поета, де є ціла низка творів заборонених в Україні, представники партії не могли вже далі мовчати. Проте, поезії Василя Симоненка стали улюбленою творчістю серед української молоді й дорослих читачів; вони ходять там з рук до рук, їх переписують і вивчають, як колись читали невмирущі заборонені поезії Т. Шевченка.

Народився Василь Симоненко 8-го січня, 1935-го року в селі Біївці, на Полтавщині, в селянській родині. У 1952-му році закінчив з золотою медалею середню освіту і вступив

Василь Симоненко

на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, який закінчив у 1957-му році. Спершу працював у Черкасах у газетах "Черкаська правда" та "Молодь Черкащини", а потім — власним кореспондентом київської робітничої газети від Черкаської области.

Василь Симоненко був середнього зросту, худорлявий. Високе чоло, чорне волосся гладенько зачесане назад, в міру довгобразий, смаглявий, від чого й посмішка в нього, як згадують його приятелі, була якоюсь смаглявою. Розмовляв повільно, неголосно, у вимові відчувалось м'яке полтавське "л". Як згадує його однокурсник по університеті, Симоненко був таким, як тисячі й мільйони українських хлопців. Коли він читав свої вірші, то сам же скептично їх оцінював. Взагалі на перший погляд він був скептиком, і їхні словесні бої оцінював вибачливою посмішкою. Це дратувало багатьох з них, проте, заперечувати його оцінку було валско, бо в несправедливості Симоненка не можна було звинуватити.

Він був дуже скромний, і свої виступи й подорожі не обставляв тріскучими мітингами чи прощальними промовами, і тому його перші літературні кроки, перший рейд його життя проходив непомітно.

Писати почав Симоненко десь у 1953 — 55-му роках, коли навчався в університеті, друкуючи свої поезії по різних газетах та журналах України. V 1962-му році вийшла його перша збірка поезій "Тиша і грім", у 1963-му — віршована дитяча казка "Цар Плаксій і Лоскотон", у 1964-му, вже після його смерти — "Подорож в країну навпаки", для дітей, та друга збірка поезій "Земне тяжіння".

Ще дві збірки його вибраних творів побачили світ — в 1965-му році новелі "Вино з троянд" та в 1966-му році збірник "Поезії". Найповніші видання його воезій, прози та листів і спогадів вийшли вже в Мюнхені в 1965-му та ще повніше Еидання — в 1973-му році під назвою "Берег чекань", що має 306 сторінок, з передмовою Івана Кошелівця. Але й це видання не охопило всіх писань Василя Симоненка. Сюди не увійшла, зокрема, цікава його новеля "Однорукий лісник".

Помер Василь Симоненко на 29-му році свого короткого, але плідного життя — 14-го грудня 1963-го року, захворівши на туберкульозу, або сухоти по-нашому, не досягши зеніту своєї незвичайної творчости. Можна було б з певністю сказати, що коли б він пожив ще кілька років, то його спіткала б доля дисидентів, бо сьогодні його твори вже рідко друкують, а його ім'я рідко згадують в радянській пресі.*

На щастя, початки його літературної творчости припали на період, коли в 1953-му році помер Сталін і почалась тимчасова відлига. Тоді на літературному обрії з'явилась ціла плеяда молодих талановитих поетів, так званих шестидесятників, серед яких були такі, як Ліна Костенко, Вінграновсь-кий, Драч, Коротич та низка інших, що відразу блиснули своєю майстерністю і сміливістю. Серед них був і Василь Симоненко.

Як пише автор передмови до посмертної збірки "Пое-зій",Борис Олійник, до появи збірки поезій Симоненка "Тиша і грім", на нього не звертали особливої уваги ні критики, ні колеги, хоч він писав оригінально і сміливо, але з появою цієї першої збірки відразу всі звернули увагу на його простоту, незвичайність, глибину змісту й новаторство у відкритті незайманих пластів тематичних та ідейних. Автор цієї передмови пише, що коли він прочитав вірш Симоненка "Дід умер", то з перших же рядків йому перехопило дух. Оглуш ливо прості, вони, обминувши мозок, прямо навиліт пронизали серце своїм трагізмом.

* Найновіша збірка В. Симоненка під назвою "Лебеді материнства" (поезії, оповідання, гуморески, казки, дружні шаржі), вийшла 1981 р. накладом в-ва "Молодь" у Києві.

Василь Симоненко в молодому віці

Справді, поезії Симоненка, як бачимо й ми, дмухнули чимсь свіжим, сказали нове слово, принесли нові теми й ідейне спрямування, де було багато чистої правди, якої боялися сказати інші. Уже в цій першій збірці автор висловлює свої принципи й погляди:

Хай заляжеться тиша навколо, Й знову стану, як ви, німим, Але в серці моїм ніколи Не замовкне весняний грім.

В іншій поезії він висловлює увагу до минулого й до тих, що передчасно потрапили до могил:

Зі мною говорять могили Устами колишніх людей, І їх нерозтрачені сили Пливуть до моїх грудей...

Симоненко також протестує проти заскорузлости, державно-партійних канонів, що звужують розвиток творчосте, висловлює прагнення до поступу й вільної думки для молоді:

То чого ж стогнати кучеряво. — Що за діти, хай боронить Бог! Юність має на тривоги право, Що ж то і за юність без тривог!

Хай ми посинієм од натуги, Поступ не зупиним все одно: Нові покоління не папуги,..

У своєму глибокому ліричному вірші "Грудочка землі", що був надрукований в першій його збірці "Тиша і грім", а написаний ще раніше, бачимо, як він любить свою рідну землю, як органічно зрісся з її піснями, красою природи:

... З нею я ділити завжди буду Радощі, турботи і жалі, Бо у мене стукотить у грудях Грудочка любимої земаі.

У вірші "Лебеді материнства", що належить до найкращих його творів, Симоненко остерігає, щоб серед своїх людей менше було перевертнів і покручів, які, потрапивши на іншу землю (Найбільше це торкається Росії, але яке ж актуальне і для нас!), цураються своєї мови, звичаїв, міняють навіть національність. В цьому творі він сказав пророчі слова:

Можна вибрать друга і по духу брата, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можеш вибирати друзів і дружину, Та не можна рідну матір вибирати.

У бадьорому закличному вірші "Гей, нові Колюмби, Ма-іеллани" поет рветься думкою і мріями до нових висот, до знань історії своєї країни, хоче вирватися з застиглих принципів і приписів трафаретної дійсности:

Кораблі! Шикуйтесь до походу! Мрійництво! Жаго моя, живи! В океані рідного народу Відісривай духові острови!..

Жоден вітер сонця не остудить, Півень землю всю не розгребе! Україно! Доки жити буду, Доти відкриватиму тебе.

^ А про тих, хто скривдить рідну землю, хто поставиться байдуже до старань нашого народу, висловлює страшний гнів і погрози:

Хто тебе любов'ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить,

Із прокляттям безвість проковтне!

Таку саму свою беззастережну відданість рідній землі, Україні, висловлює він і в поезії "Україні".

У низці його поезій відображено й інтимні почуття: щирість, погляд на зраду, на ставлення до дівчини:

Для кохання в нас часу мало, Для мовчання цілі віки. Все віддав би, що жить осталось, За гарячий дотик руки.

Ображайся на мене, як хочеш,

І презирством убий мене-

Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне.

У творі "Обдурена" поет показує образ бездушної людини, що до інтимних справ, чи, просто кажучи, в коханні по-ЕОДИТЬСЯ з дівчиною підло й нечесно:

Він байдуже потис їй руку І не чув її милих докорів, І так довго стогнали по бруку Перестуки її підборів.

І стояв він, тупий, плечистий І байдужий, немов колода.