У дзеркалі життя й літератури - Чуб Дмитро
Фактично нам заборонили виступати на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться й досі — і закінчує підсумком: Обивателі від революції. І в цьому поет не помилився. Навіть ще недавно широко відзначали в Україні 175-річчя з дня народження російського поета Пушкіна, але 160-річчя з дня народження Тараса Шевченка та 150-річчя Щоголева обійшли мовчанкою. Навіть поета-клясика Щого-лева не перевидали з нагоди такої ювілейної дати. Більше того, останніми роками вже на святах Шевченка в Києві заборонено співати "Заповіт", що було досі дозволено.
Партійні примітиви на периферії часто вважають себе повними господарями над нашим людом, як деякі поміщики за часів кріпаччини, й роблять несусвітні зловживання, придушуючи кожну здорову думку. З приводу цього поет записав у своему щоденникові 16-го квітня 1963-го року: Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини. Голова колгоспу з Єременкового села кричав на зборах від безсилля й люті: "Я вам зроблю новий 1933 рік!" Це означало — новий рік голоду. І Симоненко підкреслює: Звичайно, ніхто навіть не подумав взяти за комір цього негідника... Якби в наших вождів було більше глузду, ніж є, подібні крикуни милувалися б небом крізь ґрати.
Василь Симоненко хворів на сухоти (туберкульозу), його хвороба щоразу прогресувала. Він уже знав, що незаба ром помре, але плянував що проживе ще з 10 років. Тому в щоденникові нотує 22-го липня 1963-го року: Дивна річ: я не хочу смерти, але й особливої жадібности до життя не маю. Десять років — для мене більше, ніж достатньо...
3-го вересня 1963-го року, за три місяці до смерти, він занотував: Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" (київський ілюстрований журнал — Д.Ч.) знущається над віршами. Кожний лакей робить, що йому заманеться... У квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні",
Василь Симоненко в 1962 р.
потім надійшли гарбузи з "Дніпра" і "Вітчизни". Це все переважно журнали.
Це така задуха була створена для одного з кращих поетів сучасної України. Зрозуміло, що останнім часом уже наперед було таємне розпорядження, щоб преса не друкувала його поезій, щоб не дозволяли йому виступати на прилюдних концертах. Тому він закінчує свій запис словами: Ай — ай — ай, як весело! Всі ми під пресом. Так воно треба для прогресу.
До речі, свого часу подібну думку висловив якось Григорій Епік: "Всі ми ходимо під ЦК". Тобто доля людей та організацій залежить від волі ЦК партії.
З останнього запису в щоденникові за 20-те вересня бачимо, що Симоненко лишився в Черкасах самотнім, хоч одні співчували йому, але боялися приятелювати, знаючи, що його чекає, а другі боялися "забруднити" свою "репутацію" — свій партійний чи комсомольський квиток.
Почуваючи себе вже досить слабим, Симоненко написав своєрідний лист-звернення до друзів, щоб після його смерти заопікувалися долею його матері, яка на протязі 27 років працювала в колгоспі. Він писав: Перший день моєї смерти може стати першим днем їі жебрацького існування. Від усього серця прошу Вас не допустити того і, коли це можливо, виділити їй з Літфонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерти...
З цього бачимо, яке щасливе життя може спіткати просту людину, навіть матір видатного поета в країні так званого "будованого соціялізму". Бож пенсіонери-колгоспники дістають там всього 12 — 18 карбованців на місяць пенсії.
Цей лист Симоненко писав 12-го грудня 1963-го року, а 14-грудня, тобто за два дні, він уже помер.
* * * *
Багато для популяризації творчости Симоненка зробив Іван Дзюба, автор чудової книжки "Інтернаціоналізм чи русифікація", уже в першу річницю смерти нашого поета. Він, Дзюба, прочитав тоді сміливу доповідь, підкресливши, що сьогодні у Симоненка у сто разів більше друзів, як було тоді, коли він помер. Бо Симоненко віддав себе справі, яка "не вмре, не загине", — за якою майбутнє — хоч би що там пля-кували щедринські градоначальники. А під "градоначальниками", зрозуміло, він мав на увазі тих, що провадили жорстоку русифікацію, що були оком КҐБ, що керували життям.
Дзюба казав, що Симоненко "опинився в центрі важливих процесів, іцо схопили нашу молоду літературу, твердо став серед тієї групи літературної молоді, що відроджує Ше-вченкове начало, його велике звертання до мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх: продовжене Франковим "Народе мій, замучений, розбитий", продовжене Лесею Українкою, так гостро по-новому голошене в 20-ті роки і так трагічно обірване в роки тридцяті".
І Дзюба закликав, щоб наші люди не були тільки слухачами й споглядальниками у цій важкій боротьбі за національні ідеї. Про споглядальників він казав: ...Ллєте сльози над Симоненком, запевняєте, що любите його — так учіться в нього бути людьми, а не тими донощиками й фарисеями, про яких сказав Шевченко:
О, роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш!?
* * * *
Закінчуючи цю статтю, присвячену пам'яті видатного нашого поета, який лише протягом вісьмох років в тих безрадісних обставинах створив багато перлин української поезії, можна з певністю сказати, що в його особі наша література втратила найбільшого поета після Максима Рильського та інших неоклясиків. Його незфальшована книжка "Берег чекань", видана в Мюнхені вже двома накладами, буде на довгі роки смолоскипом у боротьбі за українську правду.
ТВОРЧІСТЬ ІГОРЯ КАЧУРОВСЬКОГО
Читаючи іще цершу збірку поезій "Над світлим джерелом" талановитого нашого поета, перекладача й літературознавця Ігоря Качуровського, що вийшла ЗО років тому в Зальцбурзі, впадає в око, що він уже тоді прийшов у літературу зформованим поетом. У цій збірці знаходимо не тільки досить оригінальні й майстерні поезії автора, а й його досконалі переклади з інших мов.
Недарма ще в 1962-му році Вадим Лесичг пишучи про поетів української еміграції 1940-их років, підкреслював, що Ігор Качуровський доволі послідовний учень неоклясичної школи і володіє доброю віршованою технікою... Його поезія прозора й досить точна в окресленнях, не позбавлена ліричного тремтіння і щирої постави"...
Це писав Вадим Лесич, маючи на увазі лише першу збірку поезій Качуровського, бо друга — "В далекій гавані", що вийшла в Буенос-Айресі в 1956 році, — не належала до поезій 40-их років.
З того часу минуло багато років. Своє 60-річчя з дня народження і 30-річчя літературної гворчости Качуровський зустрічав з багатьма творчими здобутками, не тільки як поет, а і як досконалий літературознавець та перекладач із сімох мов світу. Відзначаючи ці ювілейні дати, варто згадати про його творчі й життьові мандри.
Батько Ігоря, Василь Качуровський, свого часу закінчив юридичний факультет університету св. Володимира в Ки-ЄЕІ, ніколи не був в армії і не належав до жодної партії. Мати закінчила Вищі жіночі курси (слов'яно-руський відділ), належала до "передових" курсисток, зблизька знала Валентина Садовського, Симона Петлюру, Миколу Порша.
Народився І. Качуровський 1-го вересня 1918 року в Ніжині, на Чернігівщині, але дитячі роки провів у селі, під Ніжином, у маєтку матері, де був дім і 9 гектарів садка. А через те, що дім був під залізом, а мати походила "з панів", то цього було досить, щоб родина за радянської влади зазнала багато переслідувань. І хоч батько був "радянським службовцем", місцева влада запропонувала йому розвестися з "дворянкою". А тому, що батько не виконав цього наказу, довелося родині тікати з села. Урятував їх сусід (у 1933 р. він помер з голоду), який повідомив про пляноване виселення на північ і сам одвіз їх уночі до Ніжина. Батько лишився без праці, але й тут було небезпечно: добрі люди попередили про загрозу арешту, і родина мусіла тікати геть з рідного краю аж до Курська.
Там Ігор закінчив семирічку, а тому, що в тій школі не було 8-ої кляси, пішов до так званої "зразкової школи", де навчалися діти місцевої верхівки й усі учні були піонерами. Ігор не хотів стати піонером, тому йому оголосили бойкот, а вчителі, певно, за наказом згори, не питаючи, ставили погані оцінки. Три роки в тій школі оули для хлопця найкошмарні-шим періодом у його житті. Лише один єврейський хлопець, якого звали Марек, не підпорядкувався постанові зборів і не бойкотував його.
По закінченні десятирічки 1. Качуровський подав документи до МіФЛ (Московський Інститут філософії, літератури й історії). Але тоді був великий наплив відмінників, тож Качуровський не пройшов за конкурсом. Він вступив до Курського педінституту. Але на цьому тільки виграв, бо це було місце, куди висилали небажаних ("опальних") професорів. Якраз сюди після кількарічного заслання прибув і відомий тепер наш проф. Петро Одарченко. Тоді ж до Курська потрапив і кол. проф. Московського університету Борис Ярхо, пізніше один з редакторів в-ва "Академія", перекладач російською мовою "Пісні про Ролянда", "Пісні про мого Сіда", "Саги про Волсунгів" та інших шедеврів світової літератури. Він мав європейську освіту, знав понад 20 мов, був знавцем доби середновіччя і творцем "Методології точного літературознавства". Від нього Ігор Качуровський уперше почув ім'я Миколи Зерова, який перед арештом готував антологію "Пізні римляни", що мала вийти у в-ві "Академія".
За інщіятивою доц. Западова, група студентів почала працю над книгою "Метрика Державина", в якій більшу частину матеріялу підготував Ігор Качуровський. Цю книгу мала видати Академія наук, та війна перекреслила всі ті пляни.
У 1942-му році, після приходу німців, родина Качуровсь-ких повернулася до рідного села. Тут вони довідалися, що з 8-ми господарів на їх вулиці збереглися тільки 4, а решта померли з голоду або були вислані. А з однієї бідняцької родини, що мала 13 осіб, урятувалась від голоду лише одна стара дівка.
У 1943-му році, після німецької поразки під Курськом-Біл-городом, Ігор Качуровський з батьками вирушив на Захід. На-прикіці війни вони вже були в Австрії, в Карінтії. Там наш поет познайомився з поетом Борисом Олександровим і з білоруським поетом Алесем Салав'єм. Таборове життя проходило в Шпітталі, над Дравою, і в Філляху. Там був гурток інтелігенції, що мав літеатурні зацікавлення. До того гуртка належали і Марія Струтинська та Ольга Мак.
Писати почав І.
