Дяк - Марко Вовчок
ПРИМІТКИ
Друкується за українським текстом, опублікованим у книзі «Марко Вовчок. Посмертні оповідання», К., 1910, стор. 1-44.
Автограф повісті «Дяк», за яким подано її текст у «Посмертних оповіданнях», як зазначено в «Передмові» до цього видання, знайдено в паперах письменниці після її смерті серед п’яти «більших оповідань..., що не були друковані за її життя або були видані в інших редакціях».
За часом написання «Дяк», як і «Пройдисвіт», належить до 1859-61 рр.
Повість «Дяк» вперше, за копією з автографа, опубліковано в журн. «Літературно-науковий вісник», Київ - Львів, 1908, кн. I. Цей текст має деякі відхилення від надрукованого в «Посмертних оповіданнях». З варіантами повість вперше опубліковано в книзі «Оповідання Марка Вовчка, видані по смерті письменниці з варіантами її рукописей», Київ - Львів, 1913. Варіанти відтворюють працю письменниці над стилістичним оформленням окремих місць тексту. Остаточний, прийнятий авторкою варіант, майже всюди повністю збігається з текстом повісті, опублікованої в «Посмертних оповіданнях».
У рукописному відділі Державної публічної бібліотеки АН УРСР зберігається неповний і пошкоджений чорновий автограф повісті з правками авторки.
Марко Вовчок
ДЯК
184
Друкований текст для вичитування взято з:
Марко Вовчок. Твори в семи томах. Том 1. Київ, «Наукова думка», 1964.
Відмінна якість:
електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу!
© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2020
© Електронна бібліотека
класики української та світової літератури «Відкрита книга»
2020
1 - Плащмо - покривало, яким вкривають покійників.
2 - Далі бракує кількох сторінок оригіналу - більшої часті V розділу. Те, що осталося від розділу V (дивись далі в примітках), в другій редакції розвинуто в розділі VI. Примітка упорядника «Посмертних оповідань».)
3 - В початковій редакції було так: «Що тут довго вам говорити? Гнулась моя голова без устанку і виходив, виклоняв-таки, що мене прийняли.
Тут-то вже, брате мій, життя пішло миле! Тут мені кожна світу стяжка мінялася на ганьбу мою. На мене вже дивилися скоса. Я не мав права вчитись, як другі,- я, нікчемний служка, було собі обманом та зрадою запобігаю яку книжечку і читаю уночі, вкравши в економа свічечку. Потім стали мене лічити за безумного - любила молодь зо мною побалакать, поглядаючись межи себе та моргаючи. А я усе своєю дорогою йшов, я не спинявся... То юродством своїм, то хитрістю я дійшов, що було мені вільно до усіх уходить у кімнату, усякі книжки брати. Такеньки я року вижив - усіх вершки хапаючи, путаючись у чужих мислях, мішаючись у своїх власних... А все ще стремивсь кудись, все ще мені світ мигтів.
У рік той вістка була од Марти... Мені вже здавалося, що я її забувати став, коли й приходить од неї посланець з Тернів, як його теперки бачу: хороший, молодий, веселий парубок, і голосом дзвінким своїм мені каже:
- Переказує вам Марта своє вірнеє слово.
- Яке?
- Іди,- мовляла,- до його і скажи йому, коли схоче він, я до його прийду,- нехай скаже, я сама до його прийду.
А я йому одказую:
- Скажи їй, що нам не одна дорога судилася.
Веселий парубок осмутнів і вийшов од мене тихо.
А я, братіку, по слові своєму, я багато ночей не всипав. Важко було. І скажу вам, не дуже розважають розумні мислі, як коли серце болить.
* * *
Ще й друге мене горе душило: роки йшли та йшли, а я усе служкою, а я усе крадькома, то почитаю, то послухаю. Докучило людей тішить собою, пішов я знов до найбільшого. Пішов я до нього після ночі безсонної, голова була несвіжа, душа вражена, і не знаю вже і сам, нащо я йому багато дечого наговорив... А на другий день мене вигнали. Не скажу, щоб дуже мене сеє зажурило,- вийшовши у поле, вільніш зітхнулося мені, і сказав я собі, що розумна голова повинна вміститься на кожному камінці, який доля підсуне.
* * *
Годі, кажу собі, годі, за дурних людей побиватися! Хай їм усе добре! Нехай мене оплакують, а я їх відрікаюся! - Потішивши свою грішну душу такеньки, розважився трохи...
Згадав я тоді і Марту... Чоловік завсіди гониться за щастям і хоч ніколи його не дожене, то з ока не випускає.
Я пробрався просто у Терни. Цурався роки, а тепер гнав через гори і рови, і долини, і струмені, якби хутче достатись. От і Терни, от і садок, де прощались колись на три місяці...
Чудно мені тільки, що усі стежечки позаростали травою; малина достигла, і кетяги ягід червоних притемніли, осипались - де ж молодая хазяйка буває! Я у двір уходжу,- у дворі оттакая кропива шумить; в будиночку віконечка попричинені... Пусто, глухо,- і серце моє похолонуло»...
