Дяк - Марко Вовчок

Марко Вовчок

ДЯК

повість

Звався він Тиміш Іванович і був дяком у нашій церкві. До нас тоді його надано, як у Макухах спразнили церкву, то звідти він переведений.

Не знаю от, як вам доводилось - яких бачити дяків по селах, а мені то все траплялося, що як дяк, то й приземок, і сухобразий, і посліпий: сперву загнате у тій семінарії, а там нестатки ймуть, та ще як який піп нагодиться або й попадя, що од його з церкви, а од її з хати гуляй,- то ні з чого дякові підцвітать. А сей Тиміш Іванович не такий,- і трохи на їх не походив: се був чоловік зросту і сили ставень, і на вроду не згірший, і на вдачу. Дивлюся я на його, то от неначе б межи гуси сірі орел сизокрилий вивівсь. Стоїть у церкві, то за всіх головою вищий, а гласів зведе, дак і стіни церквові гудуть. Ішовши по селу, кивне кому головою,- з усіх голів шапки так і поспадають; чи всміхнеться, чи заговоре,- йому і мова, і сміх знімуться, як вітер, одусіль.

Усі його в нас любили; балакливий був чоловік, веселий, громадський. В господі він, здається, що обідав тільки та вечеряв, а то було усе коло чиїхсь воріт із люлькою сидить та говорить-розказує, а коло його тичба людей - і чоловіки, і парубки, і діти, і молодиці цікаві з коромислом на плечах зостановляться та й слухають. А робочої доби, що людей нікого в селі немає,- він сам собі ходить-проходжа на води, на діброви - шукав би, не знайти.

Було хазяйствечко там якесь в його, та не дуже він за його дбав. Дячиха господарювала і усьому лад давала. Невсипуща з неї хазяйка була; цілісінький вона день було тупає-порається коло господи, її і в хаті і надворі, її на городі і коло загороди - скрізь її повно. Жінка в його була молода і з себе гарна, прудка й моторна, як соколиця.

Люди укмічали, що якась несогласка в дяка у хаті... Що ж його зробиш! «Щастя,- примовляв сам він,- як трясця: кого схоче, того трусить. А в чуже ніхто не втручайся, бо не поможеш». Мовчали люди. Жалували дяка, дячисі низенько кланялися, стрівши.

Тоді моя пасіка була у березничку, що за селом гайок,- шкода мені й досі тієї пасіки, що я її спродав! Така пасічка, що святий би не засмутивсь, живши в ній. Там я уперше з дяком познакомився. Блукаючи, та й забрів він... Вклонились та й розговорилися. Він мою пасіку похвалив: «Славний ви господар який!» - каже; а я знов його спів похвалив.

- Ну,- каже мені дяк,- тепер ви мене похвалили, а я вас,- сядьмо ж, сусід своїх посудьмо-погудьмо абощо.

Засміявся та й сів коло мене. З ним гомонячи, і час було не змигнеться. Як він глаголав, як він розказував, знав він якого, боже мій, боже! Я старий, а слухаю, було, як дитина.

- Добре вам, вченим! - кажу йому; - всього ви довідались, а ми темні люди,- то як у лісі.

- Ге! - одкаже мені,- та й я, дружбо, як у лісі; тільки, бач, багато вже ходив, блукав, дороги хоть не знайшов, та деякі стежиночки натрапив.

- Ой здорово ви усього знаєте!..

- Та так - наче от аза до буки дещо й знаю.

Зайшов він і вдруге, і втретє та й став до мене ходити. Було прийде, сядемо. Вітерець листом шешелить, бджола гуде та пурх по кущах - пташки перелітають, то воно й балакається - точиться розмова, точиться.

Одного ранку, ще до сонця, по білій росі, завідав він мене у пасіці.

- Еге! - кажу,- не переспали, мабуть!

- Здається! Та ще вам похвалюсь: ніхто так зарані з хати, як я, а з двору - як сусідині гуси!..

- Оце! - кажу,- ви та гуси... Чого б то так заразом?

- Бо моїй дячисі дав господь голос дзвінкий - так усіх здіймає...

Що його тут казать!

- Трапляється,- кажу,- усього трапляється у житті.

- Таку правду кажете, що я й чував.

- Усякому бува горе, усякому бува і добре.

- Чув я й се, та не зрадувавсь...

- Мені,- кажу на себе,- і пожилося, і пожурилося; за те спасибі і за те не змагаюсь...

- Добра душа - п’є й з ковша! - сміється.

І такеньки, куди - на яку стежечку не набреду, він усе остючками коле...

- Бодай вас! - на його,- де ви такі родилися, де ви й хрестилися!

- У Савлуківці,- каже.

- Не чув я, що се таке за Савлуківка; добрі десь людове, савлучане.

- Як бачите.

- Авжеж, хоч і зайшлі родителі, та духу нам іще замоглись.

- І родителі не зайшлі, а таки з щирої Савлуківки. Я,- явіть,- не попович, а з козаків.

- Як! Як же ви вийшли на дяки?

- А самі ж кажете, що на віку усього трапляється,- трапилося й мені.

- Та у дяки як би то вам попасти?..

- А так: мене, бачте, поставили на дяка нишком - як жидівську контрабанду. Та вам як розказать своє житіє усе, то буде на ввесь день казки!

____________

Батька мого,- каже,- звали Іваном Савлуком. У нашому селі за Савлуками світу не видно: що хата, то й Савлук. Кажуть, що колись-то, колись, за царя Гороха, як людей було троха, та й ті урозтіч розбігалися, блукав наш предкопращур козак Савлук по горах, по долинах, по усяких українах, шукаючи - чого, я не знаю, та, може, і сам козак Савлук не знав. От той козак Савлук ходив, ходив - і набрів оцей низкоділ, де тепер село; та чи він уподобав, чи то вже ноги одходив, оселився тут. По йому і село зветься Савлуківкою, з його усі ті і Савлуки пішли по