Дяк - Марко Вовчок

- То прощайте,- кажу,- дякувати вам за ласку і добрість вашу!

- Щасливо! - одказує попадя,- як роздумаєтесь, то приходьте.

- Прощайте, батюшко,- говорю попу.

- Бувай здоров,- прощається піп,- кланяйся дуже отцю Мирону од мене і скажи, що я йому добра усякого зичу і блага.

Я уклонився і вийшов з їх будинку. Який же я вийшов звідти сердитий! І не сказати! Ішов дорогою, пташок шугав, з придорожніх будяків квітки оббивав, а далі сів та й плакати став.

На дорозі серед степу мене ніч спостигла, а вночі дощ ливний, вітер рвачкий... Я лежу у траві й не повернусь. «А, думаю, коли я не дяк, так нехай же на мене і дощ, і вітер, і буря!» Буря втихла і к світанню - тоді я заснув.

А прокинувся - голови не можу зняти: болить, і ввесь я, наче, з вишку падаючи, розбився. Степ у росі зеленіє; сонце на небі ясне й блискуче, пахне квітками, пахне зіллям і травою, степові пташки щебечуть... Я устав і побрів дорогою, та брів я недовго - сів спочивати. Знов трохи поплакав, спочиваючи.

Ледве добрався додому, а дома Лукаша налякав - далі вже не пам’ятаю, що було,- кажуть, два тижні я лежав без пам’яті і бредив усе дяками та попівнами. А як я очуняв, то я лежав у світлиці, вікно було завішене темною завіссю, і ледве я розгледів Лукаша коло себе.

- А що? - спитав я в Лукаша.

- Та, слава богу,- одказує він мені,- видужаєш тепер хутко.

Яких вже мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом от чорних порічок; Павлютиха напувала гіркою полинню і трилисником; ходили ще дві баби-лікарки,- ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями... та чи згадати усе?

А я нездужав та й нездужав. Вже на сьомий тиждень пішло, я все лежав. Боже, як докучило. Вже перестав думати, що на дяка не поставили, думав, якби-то видужати та піти, поїхати... На восьмий тиждень я устав з ліжка. Тоді вже почав жваво у силу вбиратись.

Держали ми знов раду з Лукашем і з батюшкою, що мені робить і що починати - нічого не порадили поки і, розіходячись, сказали: «Ще порадимось».

Я таки не дуже тоді дбав за ті ради,- мені хотілось якнайхутче у Терни - там ради пошукать...

На дев’ятий тиждень ранком я поїхав туди.

Одного разу, як ми сиділи з Лукашем та розмовляли, у двір увійшов чоловік у високій сивій шапці, от як у Тернах носять парубки.

- Здорові були!

- Звідки господь приніс, милості просимо! - говорить йому Лукаш, а той на мене дивиться.

- Я,- каже,- з Тернів. Батюшка кланяється і до себе запрошує вас. Смерть приходить; хоче попрощатись, мовляв.

- Що се сталося? - питаю.- Що там таке?

- Та нічого, сімдесят літ його прикрушають.

- І дуже слабий?

- Та не знаю, чи застанете. Я їхав (я ще того тижня з Тернів, на ярмарку був), то ледве він дихав.

- Та чому ж не звістили мене хутко! Чому ви, коли вже взялися, не подали вістку?

- А се ж я затим і прийшов до вас.

- Еге, коли здумали! Може, давно вмер старий.

- Вмер, то й вмер. Усі вмирають,- се вже відома річ,- чого ж метушиться?

Я свитку на себе, палицю у руку, поклонився йому і дядькові та й зараз і побрався у Терни. Ішов, не спочиваючи, до самого їх дому і ніч і день. Як прийшов до двору, сонце заходило. Бачу, на рундучку сидить Гапка, зав’язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая.

Побачила мене, схопилася була, крикнула, та разом змовкла і озирнулася.

- А що, Гапко,- питаю,- чи живий ще?

- Де там, голубе мій,- одказує, плачучи.- Ще того самого дня, як переказали до вас, він скончився.

- А Марта?

- Та зараз прибіжить, певно. В нас лихо, в нас горе теперки. Ще не знаєте ви, що вселилася родичка до нас.

- Яка? Звідки?

- Та родичка покійної матусі Мартиної. Двоюрідна сестра її якась. Господи! Як вже ми її зживемо, не знаю. Може, ви поможете. Така вже неприятна та морочлива - крий Боже!

- Та хто її сюди покликав?

- Покійний сам зазвав, і якось вона його наче чарувала, що й не вивіряючи її, усе на неї покинув і дитину рідну: живіть, поки моя Марта віддасться, з нею вкупі і наглежуйте і порядкуйте усього.

- А що Марта?

- Та що ж Марта? Мовчить та вас дожидає.

- Ходім же до родички несподіваної. Де вона?

- Та у покої. Ідіть просто, як знаєте.

Уходжу у знайомі кімнаточки. Усе як і було. Тільки замість ряси висить на кілку чиясь червона хустка. Уступаю у другу світлицю - за столом сидить молодиця огрядна, червона, витрішкувата, носик маленький, а уста, як ворота. Сидить за столом, а перед нею повна миса червоних порічок. І порічки їсть, і сорочку шиє. Глянула на мене, ураз, мабуть, догадалась, хто такий, ще більше почервоніла і питає:

- Чого треба? Звідки? Пощо?

- Та прийшов,- кажу,- свою Марту одвідати…

Вона як вискокне з-за стола:

- Яку Марту? Що таке? Не кажіть гоп, поки не вискочили. Марта ще молода; ще Марту треба розуму вчить.

- Як за жінку візьму, то й навчу.

- За жінку візьмете? Які ж скорі! Може, ще й вступите з шляху, красний паничу! Я знаю, вам добре Марту взяти за себе, та Марті не велика честь буде.

- Нехай нам буде, що буде, а вам дай боже великої честі собі вишукать.

- Покійник мене благав, щоб я Марти доглядала, я й додержу свого: я Марти не віддам.

А Марта на цім слові у світлицю входить.