Дяк - Марко Вовчок

- Коли ж можна? Коли прокинеться? Чи не заждав би я у дворі монастирськім?

- Добре, зажди!

- А чи він довго всипля?

- Довго,- каже.

Та й пішов од мене, а я сів у монастирськім дворі дожидати. Сидів-сидів, думав-думав, а далі оглянувся, придивився округи себе. Двір був великий, урослий розкішним зеленим деревом; травичка оксамитилася, поперерізувана, поперехрещувана стежками у всі кінці й боки - важкії ноги чернечії ті стежечки, як ножем, прорубали глибоко. Міський гомін здалека тільки доносився до двора - начеб під брамою стихав. Келії біліли округи двора - квітки процвітали під їх вікнами пахучі. Бачу, вже вечірня тінь сходить - хутко до вечерень вдарять. Церква стоїть поперед моїми очима кам’яна, старая, кріпкая, велика, з високою дзвоницею. Бачу, пробіг маненький пономарик, підібравши поли... Дзвін загудів. По дворі почали мигтіти ченці молоді, як мухи, зо всіх кінців; старі тягнули, як поранені, товсті двигали, як кораблі важкі.

Один до мене підскочив: «Звідки та по що?» - Я кажу, що маю діло до найбільшого їх. «Що? що? як?» - і ціла зграя чорних ряс, як ворони злетілися,- білозубі, білорукі, бистроокі. Старі припинилися, питали; товсті стали, як на одпочинок - питали усі.

Служка той, що мені казав заждати, вийшов і кличе мене. Я схопився за ним, за ним і зграя, усе питаючи. «А хто його зна, хто він такий,- одказував служка.- Каже, діло єсть,- його преосвященство обудилися, питають, що там у вас? Я й кажу, от такий і такий чоловік.- Веди його, каже, сюди.- От я й веду».- «А що він, веселий устав?» - питають голосів скілька.- «Дуже веселий»,- одказує служка.- «За кого питав? Що казав?» - «Ніколи тепер, ніколи»,- одбивається служка,- а дзвін гуде до вечерні. При дверях нас усі покинули і поспішалися до церкви.

Уступаю я у кімнату велику, гарну. У тій кімнаті і скамієчки під ноги, і кріслечка, і подушечки, і завіси од сонця світу, і дзвоники для прикликання - наче живе тут немощний чоловік, без сил, без моці, а мені аж в очах заблищало од його рум’янців, веселого, ясного ока. Чорна борода хвилею спада і хвилею лощиться; білими руками тільки у долоні ляскати; ряса чорна, багата, широка, як намет. Він мене питає, по що я до нього прийшов?

- Та хочу розуму набратись, хочу на люди вийти, хочу до вас поступити.

- Добре, добре,- перебив,- а якого ж ти роду? Де твої бумаги родові?

- Я роду козачого,- усе тоді йому розказав. Він слухав, поглядав на мене, поглядав на свого служку, посміхався, дивувався.

- Шкода твоя,- каже нарешті.- Ми тебе не можемо прийняти. Ми приймаємо тільки попівських діток - вже підовчених... Ні, ні, тебе прийняти не можна.

- Змилуйтеся,- кажу,- прийміть мене. Чи того що я козак, то й в бога не чоловік. Всі ми од Адама!

- Може, Адам козак був, а? - питає він, регоче і втішається.

- Прийміть мене, не губіть! - кажу і благаю. Я хочу вчитись - прийміть-бо мене.

Він сміється і з мене втішається. А в мене вже в очах темно, в ушах дзвони гудуть, язик не говорить - німіє. Я усе його прошу та благаю.

- Звідки се такий узявся! - каже він.- Чи в вас усі такі там у селі? А піп у вас який? Яка попадя?

Я почав розказувати, який в нас піп і яка попадя.

- Та я його знаю, знаю! - сміється він.- Я знаю вашого попа! Він в семінарії лічити не вмів навіть гроші...

- Тепер вивчився!

- Вивчився! Приход, мабуть, багатий? Оце дурневі-то гриби ростуть у кошику!

- Здається, і розумних бог не обіжає в вас,- кажу, оглядаючись. Зареготав і весело сам округи себе озирнув.

- Що ж, хоч б’є його попадя? - питає.

- Ні,- кажу,- попадя в його смирна.

- Та може, хоч він її б’є?

- Ні, не чув.

- Оце вже вечірня йде давно,- озвався служка, що, стоячи у кутку при дорозі, слухав і дивився,- спізнитесь...

- Та вже спізнився - хутче, хутче, давай мені хустку! - Он вона, давай мені камилавку - ось вона.

Та й ринувся у двері, як поток.

- А що я? що ж мені,- питаю, підбігаючи за ним.- Візьміть мене хоч служкою...

- Іди в ченці постригайся - ченцем будеш, ха-ха-ха-ха! Ге-ге, не хочеться проміняти світові розкоші на чернечу службу - га?

- Нічого,- кажу,- нічого, можна. І ченці людям їсти рибу помагають!

Він аж за боки взявся - втішався.

- Вечірня одходить,- промовив знов служка.

- Та ні, я ще поспію - поспію,- нагодуй його,- каже, киваючи на мене,- він ще мені розкаже багато... Ха-ха-ха-ха-ха! Добре його нагодуй і горілки дай!

Ха-ха-ха-ха-ха!.. 3

Повернувся я знов у свою хату. Нудно, пусто, трудно мені, одинокому і самотньому. Самотність тая часом бува не заласна добрим людям, бо часом не велико-то їм думок догідливих подає, коли голова на плечах свіжа.

Тоді з великого свого нуду почав я по ярмарках блукати, по чужих селах тинятись. Піп на мене гнівався за таке гуляння і за те, що я йому з богомілля просвирку не приніс, а його попадя не хотіла на мене і дивитися.

На одному ярмарку на Петра я стрів макухинського попа; за попом і попадя йшла, за попадею попівни, аж шість, усі тричі рябенькі.

Я попу уклонився - він мене пізнав.

- А що? - пита мене піп.

- Та нічого,- одказую.

Піп задумався. Попадя на мене подивилася пильно.

Попівни скупчилися за матір’ю - тільки їх чорні брови мигтіли із-за неї.

- А що діти наші? Чи здорові? Чому не приїхали у ярмарок?..- пита в мене попадя.

- Не знаю,- кажу,- чому вони се не приїхали - ярмарок славний.

- Тільки усе дорого