Заповіт борцям за визволення - Винниченко Володимир
Д. Донцов підхопив цей настрій і почав його роздмухувати, почав скупчувати весь свій гнів, зневагу, обурення молодих душ на "нездарах, м'ягкотілих безвольних со-ціялістах", які загубили українську державність. Поява на міжнародній сцені італійського фашизму дала йому "ідеологію", що замаскувала його особисту ненависть.
Я через цілий ряд обставин ніколи ні одної статті: Д. Донцова не читав. Я тільки чув про його вплив серед галицької молоді й жалів її, бідну: яка іронія, людина, яку товариство борців за українську державність і самостійність викинуло з себе за співробітництво з ворогами її, учить молодь України, як треба любити Україну, як здобувати ту державність. Чи навчив він, як треба любити й будувати нашу державність, я прикладів цієї науки не бачив, але прикладів ненависті, руйнації, розладу національних сил — це всі могли бачити.
Прихильники Д. Донцова можуть заперечувати ті факти, про які я вище сказав. Я й тут, розуміється, не маю змоги навести нотаріально засвідченої постанови Центрального Комітету УСДРП [про] виключення Д. Донцова з партії, ні про те, що рушійною силою його фашистської "ідеології" була його особиста емоція ненависті і згага помсти, а не різність ідеологічних, чи тактичних принципів, якими він прикривав свої емоції. Одначе, і тут, як і в даних про С. Петлюру та А. Лізинь-кого, виступають історичні факти та закони логіки.
Найголовнішим і кричущим фактом є той, що Д. Донцов ніколи не брав ніякої участі в революційній боротьбі, ні в підготовчій, підривній, підпільній фазі її, ні в одвертій, конструктивній, державній. І соціялісти, і не-соціялісти і до вибуху революції 1917 р. і під час його з постійним риском для своєї свободи, здоров'я, життя брали в ній участь. Д. Донцов — ніколи.
Коли він ідеологічно не погоджувався з соціялістами, але був такий палкий, такий розумний, такий сміливий ї вольовий борець за національну самостійність, то чому він не йшов в український народ разом з іншими не-соціялістами, чому не організував душу й тіло української нації для боротьби за визволення? Чому, коли оті "м'ягкотілі нездари" сиділи по тюрмах за ту боротьбу, Д. Донцов сидів по галицьких і віденських кав'ярнях?
Це є факт.
А коли вибухла революція і українські борці всіх напрямів, соціялісти і противники соціялізму, дружно кинулись до відродження української державності, коли всяка людська українська сила була на вагу золота, й приймалася керівними організаціями з одвертими обіймами, чого Д. Донцоз не спішив як інші з-за кордону на Україну й не віддав свій розум, свою критику, своє уміння й розуміння будови держави, а все сидів по тих самих кав'ярнях? І коли ті борці й будівничі України з крихіток свідомого українства, які лишила нам історія, намагались створити опорну величезній масі руського імперіалізму силу, коли приносили криваві жертви в нерівній боротьбі, чому Д. Донцов не прийшов і не навчив, як зробити чудо, як у кілька тижнів із крихіток національно-свідомого українства перевести в мільйонну національно-несвїдому народну масу свою свідомість? запалити її, організувати, озброїти, повести на смертний бій? Чому? А це, повторяю, є факт, що Д. Донцов ні разу не з'явився на Україні ні до революції, ні під час неї. Через що?
Люди, які знають його особисто, кажуть, що вдачею своєю він є боягуз. Хай так. Хай він до революції боявся попасти в тюрму на Україні за пропаганду своїх ідей і волів їх пропагувати по галицьких кав'ярнях. Але чого йому було боятись під час революції, коли всі тюрми й жандармерії були скасовані? Тільки одне логічне може бути пояснення: очевидно, того, що він пам'ятав, за що його було викинено з організації революційних борців, ї не смів показатись на очі свідомому українству. За це говорять закони логіки, такі самі сильні, як і факти.
Я не знаю, чому навчав братів-галичан цей чоловік під час революції 1917 р. і подальшої боротьби української революційної демократії за державність України, але я знаю, що свої виступи проти неї він почав після завершення нашої поразки. Коли лев української революції лежав знесилений, скривавлений, вимучений ворогом, тоді прийшов осел і почав копитом обурено бити його й повчати Західну Україну, як треба було будувати Українську Державу.
Навчання копитом припало до душі ображеним, розчарованим, пригніченим, розлюченим. Вони жадно слухали навчителя, плескали на удари його копита і знаходили в них собі славну сатисфакцію. Так їм, паршивим нездарам, невдахам, слинявим мрійникам-соціялістам, безвольним боягузам, так їм і треба. Так їх, Дмитре, бий того нещасного лева революції і копитом, копитом його, проклятого.
Довгі роки з тріумфом, з насолодою помсти гупав копитом Дмитро і так угупав фашизм у душу розчарованих, що став їм за пророка й ікону.
Але, коли настав час поразки західноєвропейського фашизму в боротьбі з світовою демократією, коли німецький нацизм, слухатись його навчав і кликав Д. Донцов, виявив себе ворогом українського визволення, коли іконоприклонники Донцова на свойому болючому досвіді переконались, що ні фашизм, ні нацизм у досягненні їхньої мети, мети створення української самостійної держави, не можуть і не хочуть помагати, у них почалось критичне ставлення до свого навчителя, вони почали помічати, що це не ікона, не пророк, не проповідник якихось нових творчих ідей, а просто злий, помстливий осел Революції. І тоді їм почали ставати помітними і всі характерні риси цієї істоти, його боягузтво, його неуцтво, І його непогодженість слова з ділом. І в результаті дійшло 1 ' вже до того, що мені особисто один із проводирів ОУН (р) недавно сказав: "У нас в організації кажуть: Донцов це той дзвін, що до церкви скликає, а сам у ній не буває".
10. СУЧАСНІ ПОЗИЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ.
А одночасно з цим почалась у націоналістів і переоцінка їхніх концепційних позицій. А надто коли передові елементи їх, активні, бойові елементи, у яких слово погоджується з дією, стикнулись з реальною і соціяльною дійсністю на Україні, коли їхня активність примусила їх стати ближче до широких мас народу і коли вони побачили, що з самим гаслом "за Україну" до тих мас підходити не можна, що конче треба визначити, за яку саме Україну кликати битися. І тут оті дієві борці за національне визволення прийшли до того самого висновку, на якому стояли дієві борці в Центральній Раді, які казали, що самим гаслом "за Україну" потягти маси на здобуття її самостійності неможливо, що конче треба масам сказати, що та Україна має бути вільна не тільки від національних, але й соціяльних панів, до якої б національності вони не належали. Революційні, дієві націоналісти самі побачили, що замовчування цього додатку пояснялось народом так, що агітатори хотіли панської України, що вони хотіли чужих панів вигнати, а на їхнє місце посадити своїх.
І от ці націоналісти чесно, одверто, виразно це заявили в своїй програмі: "Позиції Українського Визвольного Руху" формовані проводом Української Повстанської Армії (УПА). Вони в ній не кажуть: "Нам байдуже, яка Україна, нам аби Україна", ні, вони постійно підкреслюють, що національне визволення повинно зливатися з визволенням соціяльним і політичним, що повинно бути не однобічне, всебічне визволення, те саме, за яке змагались ліві елементи Центральної Ради, Трудового Конгресу, яке було записане кров'ю на Скрижалях Революції нашої.
Голос УПА з України не лишився без відгуку й на еміграції. Сміливіші, послідовніші елементи ОУН(р) стають і тут на ті позиції.
Бажаючи ближче зазнайомитись з цією галуззю визвольного українського руху, я проштудіював головніші літературні вияви позиції її, як минулі, так і сучасні, а так само мав довгі розмови з відповідальними членами проводу Організації Українських Націоналістів-револю-ціонерів (ОУНр). Це ознайомлення дає мені підставу сказати, що багато з тих закидів, які робляться теперішнім націоналістам-революціонерам керівниками інших емігрантських угруповань, засновані або на недостатній поінформованості та аналізі, або на застарілих даних, пережитого минулого, або на особистих і не дуже добрих емоціях, що не дає змоги поставитись об'єктивно до цієї течії й її домагань.
Я не маю ніяких підстав ставитись до неї з особистою прихильністю. Вона не менше, ніж петлюрівська течія, виявляла до мене ворожість, не менше, ніж та, тримала мене в ізоляторі, бажала "виключити мене з нації" й щиро старалась шкодити мені чим тільки могла. Отже, сподіваюсь, ніхто з читачів мого "Заповіту" не буде приймати моє ставлення до цієї групи подякою за прихильність до мене.
Противники націоналістів (надто петлюрівської, "урядової" течії) застерігають мене від "ілюзій" — націоналісти, мовляв, хитрують, дурять, вони хочуть переформування Національної Ради, щоб взяти в ній провід, щоб монопартійно "захопити владу" над усією еміграцією, щоб командувати нею, визискувати, живитися її! грошима й готувати захоплення влади в свої руки й на Україні.
Ця аргументація має такий явно необдуманий вигляд, що мимоволі виникає сумнів у її об'єктивності. Як можна захопити вплив і владу над людьми у вільних країнах? Монопартійно захоплюється це звичайно примусом, об-дуром, терором. Так тепер по таборах, де можна до певної міри вживати цих засобів. Але ж еміграція виходить із таборів, роз'їздиться по країнах, де є свобода слова, критики, обмірковування, вибору. Як можна там присилувати людей слухатись якогось проводу, коли він не відповідає їхнім переконанням? Припустімо, що націоналісти в новій переформованій Національній Раді! мали б якусь більшість голосів і провід нею в значній мірі перейшов би до них. Переформація сталась би, розуміється, на якійсь програмі (і то новій), яку прийняли б і націоналісти. Припустімо, що діставши провід у свої руки, вони схотіли б "монопартійно" використувати його, "живитися грошима" еміграції, панувати, командувати ї не виконувати програмових постанов. Що з того зразу вийшло б? Те, що інші угруповання заявили б протест, К широко в пресі оголосили б його і вийшли з.Національ-р ної Ради. Вони це напевне могли б зробити, бо все ж та-ки еміграція жила б не в СССР чи в якійсь фашистській країні, де не можна висловлювати своїх думок, де "моно-партійцям" можна хапати людей за вільне слово, душити за горло, мучити й убивати.
