Заповіт борцям за визволення - Винниченко Володимир
Краще витримати кілька місяців на обговорення, на дебати, на заходи і — кінець-кінцем досягти своєї мети, аніж лишатись іу постійному, безнадійному роз'єднанні.
Я трохи знайомий з деякими аргументами, які висуваються противниками такого способу реформації складу Національної Ради. Головніший з них є такий: значна частина, мовляв, еміграції, а надто з Західної України, є під впливом і проводом націоналістів. Якщо прийняти спосіб демократичний, то націоналісти можуть мати велику, якщо не переважну, більшість голосів у Нац. Раді. 1 тоді цей орган.всієї еміграції стане органом націоналізму, себто фашизму, тоталітаризму. А з цим ніякий демократ не може погодитись. Що вони, націоналісти, називають себе тепер теж демократами, то це, мовляв, не повинно зводити в блуд,— адже большевики, ці най-запекліші вороги демократії, теж називають себе демократами. І ті, й ті закамуфльовують себе під колір противника, і ті, й ті спекулюють на популярному тепер гаслі демократії й на нього ловлять легковірних людей.
Цей аргумент є сильний і, коли б він був вірний, то справу погодження сил української еміграції можна було б уважити за цілком безнадійну. Але чи є він вірний?
Насамперед: чи справді ті групи української еміграції, які мають назву "націоналістичні", є тепер по суті антидемократичні, фашистські, тоталітаристичні? Поставимо питання ширше: чи є націоналізм фашистського типу притаманний українській національній історичній вдачі? Коли, звідки, через що він узявся у нас? Од вияснення цього питання, на мою думку, у великій мірі залежить вияснення можливості погодження сил української еміграції.
Які є сутні риси всякого тоталітаризму, чи то муссо-лінівського фашизму, чи гітлеровського нацизму, чи сталінського большевизму? Головна риса його є: заперечення суверенності народу, його здатності (а тому й права) самому вирішувати питання свого соціяльного, політичного, економічного і всякого іншого буття. Таку функцію можуть виконувати за темні маси вибрані одиниці, освічені, сильні, рішучі, вольові індивіди, так звані проводирі нації чи клясн.
Це, розуміється, все та сама концепція, яка панувала
в людстві з тих стародавніх тисячоріч, коли в ньому через цілий ряд причин (геологічної, біологічної та інших) сформувалась хвороба гіпертрофії егоїзму, коли завелось панування людини над людиною, коли людство поділилося на кляси та нації панівні й підлеглі. Панівнії кляси (чи нації) сотнями тисяч років виробляли, розвивали, удосконалювали цю концепцію буття і кінець-кінцем таки вмовили, так закоренили її в людстві, що вона стала спадщиною, немовби вродженою, притаманною людині. Та до такої міри, що вона жила не тільки в людях з гіпертрофованим егоїзмом, в так званих панах і експлуататорах усякого роду, але й багатьох так званих революціонерах. Та більше, ми всі родимось і вступаємо в життя з цілим комплексом спадкових, переданих нам як із дальніх тисячоріч, так і від ближчих родичів якостей і нахилів, а серед них і з нахилом до панування над іншими людьми. Навіть кожний експлуатований, гноблений при змінених і сприятливих умова'х охоче сам стає експлуататором і гнобителем. Це можна спостерігати на кожному кроці як у нас, так і в усякій іншій нації. Самосвідоміші, чесніші одиниці, які хотіли урівноважити в собі й у інших людей різні сили (себто встановити так звану моральну й соціяльну справедливість), помітивши несправедливість відносин між людьми, повставали проти неї, вступали в боротьбу проти панування, насили, гніту. Вони називались і називаються різними назвами: реформаторами, революціонерами, борцями за свободу, національними героями, визволителями кляси чи нації. Але не всі лишались у цій якості до кінця. Досягши визволення своєї кляси, чи нації і на усвідомивши собі загальнолюдської спадкової хвороби нахилу до панування, ці визволителі підсвідомо допускали в свою психіку оту стародавню філософію й психологію тоталітаризму, піддавались їй, непомітно робили її своєю політичною ідеологією й нею обдурювали себе й їнших.
Прикладів цього в історії людства можна знайти скільки хоч. Найцікавішими є приклади соціяльних і політичних революціонерів у різних націй. Різні Робесп'е-ри з борців проти монархічного деспотизму, досягши перемоги, самі ставали під дією цієї хвороби деспотами над тим народом, який визволяли.
Нам, українцям, і багатьом іншим народам добре знайомий новітній тоталітаризм, званий тепер большевизмом. Він був прабатьком усіх інших сучасних форм тоталітаризму і він же дав їм теорію нездатності мас до самодіяльності й необхідності для них сильних, безвідповідальних вождів, диктаторів. А внаслідок цієї теорії необхідно випливала теорія цілковитого підпорядкування мас диктаторові, підпорядкування всякими засобами, а головне страхом, терором. Що таке підпорядкування (воно зветься у них "дисципліною") неодмінно мусить розвивати в підпорядкованих членах інший спадковий інстинкт, інстинкт підлеглості, покори, рабськості, що мусить гіпертрофувати інстинкт егоїзму страхом кари, загострювати чуття постійної небезпеки, забивати здатність до ініціативи, творчості, мусить робити маси безвольними, догодливими, тремтливими старими. Найкращий зразок такого стану ми можемо спостерігати в батьківщині всякого тоталітаризму, большевицькій диктатурі Політбюро ВКП.
Яким же є наш, так званий "націоналістичний" націоналізм? Мені здається, що емігрантські демократичні політики не проаналізували як слід це своєрідне явище. Вони оцінили його занадто поспішно, за готовою формулою. Вони взяли тільки одну рису тоталітаризму: підпорядкування примусом, хитрощами, обдуром, насилою колектива проводові й на цій підставі визначили його як український фашо-нацизм.
Так,— ця риса є спільна з рисою всякого тоталітаризму. Але є в нього і такі риси, які роблять різницю між ними і чужинними тоталітаризмами. Різниця ця така. І большевики, і фашизм, і нацизм та всі інші світові відміни їх є походження соціяльного. Всі вони мають соціяльну ціль: перебудови їхнього державного організму за своїм соціяльно-економічним клясо-вим світоглядом та інтересом. Диктатура, вождизм і терор є тільки засоби для досягнення їхньої мети.
Український тоталітаризм є іншого, я сказав би, психологічно-національного характеру, його ціль не соціяльна, а національна (не перебудова держави за своїм соціяльним світоглядом, а здобуття самої держави, якої, вони думають, немає) або українізація її. "Який саме буде соціяльний і політичний лад на Україні, для нас байдуже, аби була Україна, Українська Самостійна Держава" — так не раз можна почути від щирих націоналістів. Італійський фашизм і німецький нацизм виникли заходами й допомогою капіталістичних кляс супроти московського тоталітаризму, який руками робітництва загрожував захопити владу. Італійський фашизм (чи німецький нацизм) волів би захоплення влади чужою державою, аби в ній панував фашистський, чи нацистський соціяльний лад. Український націоналізм волів би, щоб в українській державі панував робітничий, навіть комуністичний лад, аби та держава була суто українською, самостійною державою. Різниця велика. І походження українського націоналізму є так само різне. Як я сказав вище, воно було психічно-національного характеру. Український націоналізм виник не під час української революції і не в опозиції до неї, або страху перед нею, як то було з іншими тоталітаризмами, а навпаки: з великої національної гіркості, з пекучого гніву, з обурення за те, що вона, та українська революція, на яку вони покладали стільки надій, яку так любили, не справдила своїх обіцянок.
9. ДМИТРО ДОНЦОВ.
Виник наш націоналізм у Західній Україні, яка будучи географічно й державно відділена від Східної України, так мало була поінформована в причинах поразки своєї старшої сестри. Цими психічними станами скористувались і соціяльно-політичні, й національні вороги української революції. Одним із таких ворогів був Дмитро Донцов. Оскільки цей чоловік заграв певну ролю в виникненні українського націоналізму, я мушу зупинити трохи на ньому увагу.
Мене запитують: чи справді колись Д. Донцов був соціялістом, членом соціял-демократичної партії і чи то правда, що його було виключено з неї? А коли правда, то за що саме і через що Донцов став таким ворогом українських революціонерів, демократів, соціялістів?
Так,— це правда, що Д. Донцов був у початках першого десятиріччя двадцятого віку членом Закордонної групи (в Галичині) соціял-демократичної партії, і так само правда, що його було виключено з неї Центральним Комітетом цієї партії. Виключено було за те, що він писав (під псевдонімом) руські статті до руської україножерної газети "Русские Ведомости". Одну з таких статей ця газета відмовилась надрукувати, повернула її авторові й вона попала в руки одного з партійних товаришів. Центральний Комітет судив Д. Донцова за учість його в антиукраїнській і антисоцїялїстичній газеті й виключив його з рядів української соціялістичної партії.
До цього вважаю за свій обов'язок додати, що в пар-,.сгії оула крім того непевність щодо його особи. Хто він №був, якого походження, чого, власне, одна з місцевих партійних організацій послала його за кордон до Галичини й рекомендувала Закордонній групі за члена, ніхто докладно не знав, і дехто з товаришів висловлював гадку, чи не був він таємним агентом руської жандармерії, підісланий для шпіонажу в революційній українській партії. Не мавши певних даних про це, Закордонна група цього закиду не висунула, але він сприяв виключенню цього чоловіка з нашого товариства.
Так само вважаю за потрібне з абсолютною певністю сказати, що ніяких розходжень, чи то програмових, чи тактичних, соціяльних, чи національних розходжень у цього чоловіка з соціял-демократичною партією не було ні до його виключення, ні довго після цього. Ворожість його до українського соціялізму була не принципового, а особливого походження. Будучи людиною з перечуле-ною амбіцією, він, очевидно, затаїв глибоку ненависть до соціалістів і, коли настав слушний момент, почав активно виявляти її. Найкращим моментом був момент поразки української революції, на чолі якої стояли соція-лісти, момент захоплення Української Держави московським ворогом її.
За цю поразку люди малопоінформовані в усіх даних нашої історії й кон'юнктурі її під час боротьби з Москвою, а надто дуже емоціональні, обвинувачували керівників революційної боротьби, а надто соціялістів.
