Заповіт борцям за визволення - Винниченко Володимир
Навпаки, моя ціль є помогти їй згуртувати свої сили, зміцнити осередок її, Національну Раду, зробити її активною, дружньою, діяльною. Як це зробити? Одним із засобів для того є відкриття й усунення тих перешкод, які стоять на шляху до об'єднання. Одною і то великою перешкодою є захоплення представництва й проводу групою людей, які не то що не мають на те ніякого права, але що повинні очистити себе від закидів їм у антидержавних, антинаціональних і антидемократичних вчинках. Ця група протягом довгих років грала на високодушних, шляхетних почуттях членів української нації на чужині, спекулювала на "прапорі української державности" і тим "прапором" примушувала багатьох тих членів замовчувати їхні вчинки, слухатись, навіть хвалити їх. На цих самих почуттях ця група заграла й у Новій Еміграції і при всіх інших сприятливих обставинах (напр., страх перед репресіями "зовнішньої сили") досягла і в неї замовчання і навіть ухвали дорученням їй представництва і проводу. Тепер ця група має "орієнтацію" на інші "зовнішні сили", тепер зневажання демократичних принципів не до речі, тепер вони їдуть на іншому возі, отже і стараються співати пісню того воза. Члени Нової Еміграції, повторяю, не знаючи багатьох фактів з минулого, а надто боячись прикрих для себе наслідків свого недовір'я "носіями прапору державности", з пошаною слухають ту їхню пісню й слухняно читають написи на фотелях: "Президент", "Прем'єр-міністр".
Але це не дало і не може дати пошани і довір'я у інших членів і Нової, і Старої Еміграції. Я чув такі вислови про них:
"Який сором, яка ганьба українській національній революції: якийсь старий царський чиновник, що все життя стояв осторонь од боротьби за визволення укра-ської нації, який у той час, коли українські революціонери сиділи по тюрмах і засланнях, тільки улаштовував обіди, випивав, грав у карти зо своїми колегами-чинов-никами, і цей маленький міщанин і обиватель, раптом поставлений на чолі революційного руху людьми, які щиро називають себе революціонерами, і претендує на провід усією революційною державою. За що? Які цінності створив він для українського народу, які якості він де виявив, що надали йому право на таку високу оцінку? Ніде, ніяких! Єдина якість, як кажуть самі петлюрівці, є та, що він уміє робити добре — оббивати пороги міністерських передпокоїв по інших державах, навіть ворожих до України, що він уміє лестити, частувати, інтригувати, випрохувати, що він не має ніяких принципів і на всякі договори з ким хоч завсігди готовий. У цих, мовляв, обставинах ця кандидатура на провід була найкраща з усіх і тому його наставили на "президента". Чи може ж бути ганебніший ляпас усій гідності, усім принципам, усій чесності української революції!
Такі вислови чуються в еміграції. Та більше: є цілком виразне обвинувачення Андрія Лівицького в співробітництві з лютим ворогом української нації: гітлериз-мом. Я недавно чув од одного найближчого співробітника А. Лівицького розповідання про те, як цей в початку минулої війни і перемог Гітлера, будучи "Головою Директорії", дав наказ своїм паризьким колегам "тримати у Франції нейтралітет" у війні нацизму проти західних демократій. "Тримати нейтралітет!" — гірко посміхував-ся оповідач,— "себто, іншими словами, тайно стояти на боці гітлеризму, бо за явну прихильність до нього був би арешт і розстріл". Цей наказ А. Лівицького був відомий у Парижі не тільки його ближчим співробітникам. В цьому наказі, в цій позиції й "орієнтації" петлю-рівщини не було нічого дивного й несподіваного: ці люди їхали вже на возі нацизму, орієнтувались на ці "зовнішні сили" і співали їхню пісню.
Але й ще більше: я чув од інших членів еміграції) розповідання про те, що А. Лівицький і його співробітники організували в Німеччині спеціальний український батальйон, який мав би бути при гітлерівській армії. Крім того: що син Андрія Лівицького був агентом і службовцем у гестапо і одержував за це велику, регулярну платню. На моє запитання, чи викликала ця служба драматичний конфлікт між батьком і сином, мені відповіли, що ніякої драми з цього приводу в родині) А. Лівицького не було. На моє друге запитання: чи ті люди, які розповідали мені про цей факт, могли б довести на суді, коли б такий стався, відповіли, що вони обіцяють стати на суд і довести все казане ними.
Я не берусь судити, чи ці факти є реальні, чи буде якийсь суд і що саме буде доведено на ньому. Але я знаю одне: сумління, гідність і честь усякого українського емігранта, який визнає себе не те, що за революціонера й демократа, а просто за чесного щирого прихильника А. Лівицького, повинні вимагати від людини, яку вони називають своїм президентом, щоб вона так чи інакше відповідала на ці поголоски. Звичайна політична етика вимагає, щоб громадський діяч, проти якого висуваються якісь тяжкі обвинувачення, негайно сам залишив той громадський пост, на якому він є, і зробив усе необхідне для зчищення з себе усіх закидів.
Чи зробить це А. Лівицький, чи згодиться на це вся петлюрівська група, я не берусь судити. Але так само знаю, що вони повинні б це зробити в інтересах і не тільки своїх особистих, але в інтересах української державности. Без огляду на поголоски, закиди, недовір'я, і на суд повинні б зробити. Чому так?! — спитають петлюрівці. А от чому.
Інтерес української державности є в тому, щоб українська нація під час майбутнього рішучого визвольного наступу виступила якомога компактнішою силою, щоб її дії були спрямовані на одну спільну більшості течії ціль, щоб не було між тими течіями гризні й братовбивчої війни. А така гризня й братовбивство неодмінно буде, коли частина української нації, що зветься еміграцією, буде виступати під проводом людей, які не мають довір'я, які мають на собі обвинувачення в учинках, шкідливих нації. Вони, ці люди, думають покрити все своє минуле прапором С. Петлюри, під яким поставили себе і всю Національну Раду. "Петлюра є Україна, а Україна є Петлюра"? Але це гасло не тільки є захистом, не тільки є символом об'єднання, а, навпаки, запорука гострого розбрату і громадянської війни на Україні з самого початку її майбутнього визволення. Коли одні члени еміграції щиро думають, що Україна вважає Петлюру за національного героя, революційного творця української держави, то інші члени української нації і в еміграції, а головне на Україні так само щиру мають цілком іншу, протилежну оцінку його, вони знають його справжню вагу і ролю в революції, вони пам'ятають його дії, усвідомлюють собі, які соціальні інтереси він представляв. Національна Рада еміграції під прапором Петлюри,— це був би для свідомого і щиро українського демократизму, як політичного, так і соціяльного, на Україні символом прихильності цієї емігрантської організації до кляс капіталістичних. На підтвердження цієВ опінії була б декларація самої Національної Ради теперішнього складу, в якій одверто заявляється, що вона, Національна Рада, буде боротись за відновлення на Україні приватної капіталістичної власності, за притягнення на Україну чужинних капіталістів (орієнтація на "зовнішні сили"). Так, за цими гаслами пішла б певна частина українського населення, та частина, яка ще не забула своєї капіталістичної власності і капіталів з усіма їхніми лакомствами і хотіла б відновити той лад, який гарантував їм їх. Але інша частина, та, яка так само ще не забула своєї підлеглості капіталістичній! власності, яка досить натерпілась од неї, напевне, з обуренням поставилась би до повороту всяких капіталістичні: них власників, чи то більших, чи то менших, однаковий; у своїй тенденції до експлуатації чужої праці. А з цього: неминуче вийшла б сутичка цих двох течій, яка так само неминуче відбилась би на молодій неусталеній державності України. Цю сутичку охоче провокували б і роз'ятрювали б своїм звичаєм вороги української Держави, роз'ятрювали б уже хоч би для того, щоб ті "зовнішні сили", які б грали рішальну ролю в збройній боротьбі проти большевизму (коли б світовий конфлікт розв'язувався б таким способом), були змушені позбавити українську націю державної самостійности за нездатність до самоорганізації і віддати її (за якісь, розуміється, вигоди собі) на підпорядкування "старим організованим державам". І ще раз петлюрівщина спричинилась би до загублення нашої самостійности.
Так само інтерес української еміграції, цієї маленької частинки нації, вимагає якомога більшого погодження її сил. А цього погодження нема і не може бути, поки існує цей стан речей. Хто має здатність бути хоч трохи об'єктивним, справедливим і чулим до інтересу, гідності і честі нашої нації, повинен сказати собі й іншим, що та база, на якій засновано провід української еміграції групою людей, що звуть себе "урядом" і "Державним Центром", є, дійсно, фальшива, що ні "легітимності", ні' тяглості-преємственості "влади" Національної Ради в цьому її складі та з цією її програмою немає. Ні спадкоємницею, ні продовжувачкою напрямів і цілей органів Української Визвольної Революції вона не є. Ні юридичного, ні морального, ні утилітарного права звати себе "проводом", "Президентом", "міністрами" ці люди не мають. А тим паче керувати цілим колективом людей, які довірились їм через непоінформованість, через своє тяжке становище, через брак у них у цих обставинах рішучості і сміливості домагатись істини.
Такий стан еміграції є шкідливий і для неї, і для справи українського всебічного визволення. Його треба змінити, поки ще не пізно. Вимоги різних елементів еміграції про зміну складу Національної Ради та про встановлення її програми є цілком раціональні.
8. ПЕРЕОРГАНІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ.
Як же саме треба змінити склад? На це відповідь є проста: відповідно до складу всієї еміграції, відповідно до ваги кожної окремої в ній групи. Цей спосіб є справедливий, чесний, демократичний і найбільш ефективний у даній ситуації.
Але як реалізувати його в цій розпорошеності членів груп по всій планеті? Так,— це справа нелегка і цього не ховаймо від себе, вона вимагає багато зусиль, часу, сили волі, а найпаче щирого, чесного, активного бажання досягти погодження й зміцнення спільних сил. Але коли б таке бажання дійсно було у проводирів головніших течій, його можна було б здійснити.
