Не так вже й тісно на Землі - Давидов Анатолій

У нас діє дослідно-промислове господарство по штучному вирощенню молюсків. На металеві каркаси натягуються капронові канати, до них прикріплені пластинки з пінопласту. Молодь осідає на пластинках і розвивається. Але де брати молодь? Ось для цього вчені розшуковують місця скупчення їстівних молюсків, щоб виловлювати там личинок.

Діти зачаровано слухали розповідь ученого. Яке ж бо різноманіття живого на землі, скільки їм іще треба вчитися, щоб знати хоча б краплю того, що знають люди, які їм зустрілися в дорозі!

— Я колись дивувалася, як гортала довідники, чи не тісно звірам та птахам на планеті,— призналася Іра.— Аж бачу тепер, як все в природі впорядковано, кожному місце своє відведено...

— Тарасе Миколайовичу, а що, як ми з Ірою та Славком зберемо колекцію черепашок для біологічних кабінетів нашої школи та Палацу піонерів?

— Чудова думка!— підтримав учений.— Вважаю, що недаремно потратив час, розповідаючи вам про молюсків. Частину з них ви самі вже можете назвати, а невідомих допоможу визначити.

Діти кинулися до води, щоб одразу ж взятися за діло, та Петько перший помітив шаланду, яка знову підійшла до заповідних вод. У бінокль видно було, як червонопикий з німим лаштували сітки, розвішуючи їх уздовж борту, латали дірки.

— Чого це вони демонстрацію влаштували? — задумався вчений.— Немов одволікають від чогось.

Тарас Миколайович заліз на драбину. Став уважно оглядати затоку.

— Так і є! Рибальський човен, а на ньому двоє витягують сітки. А скільки риби в них!

— Проґавили! — сполотнів Петько. Іра й собі залізла на дах.

— Петю! Наші повертаються! Йдуть прямо на браконьєрів! Хлопець підняв угору рушницю й вистрілив.

Рибалки, почувши постріл, заметушилися. Відріж шматок невибраної сітки, і вони б встигли втекти, та не тієї вдачі були, щоб своє втрачати.

Наглядач застав браконьєрів на гарячому.

Славко зняв їх на кінострічку.

Риба ще тіпалася в човні.

— Викидайте її за борт! — скомандував Анатолій Петрович.— Інакше конфіскуємо і човна, й сітки.

— Не зносити тобі голови, наглядачу! — прохрипів низькорослий черевань з татуїровкою на грудях.— Назбирав тут помічників. А як роз'їдуться — з ким залишишся? Я тоді тебе оцими руками задушу!

У наглядача тільки обличчя кров'ю палилося. Мовчки склав протокола, відпустив браконьєрів. Ті налягли на весла й помчали до шаланди, яка підійшла зовсім близько до кордону.

— Так ось вони з чиєї компанії!

Над місцем, куди браконьєри скинули здобич, скупчилися птахи. Вони вихоплювали з води напівсонну рибу й летіли з нею до берега.

— А ось і скопа. Давно її не бачив! — замилувався наглядач великим хижаком, який летів високо над ними, злегка помахуючи кри

лами.

Та що це? Скопа склала їх і каменем упала вниз, тільки бризки розлетілися.

— Потонула! — вигукнув Славко.

Вода не встигла зімкнутися, як птах з'явився на поверхні, змахнув крилами й здійнявся вгору з великою рибиною в кігтях.

— Оце так рибалка! Вона завжди так робить? — поцікавилася Іра.

Наглядач пояснив:

— Ні. Дрібнішу здобич бере на льоту. А одного разу я бачив, як скопа вхопила велику рибину, піднялася вгору, а тоді разом з нею впала

у воду й більше не з'явилася. Напевне, кігті так увігнала в непосильну ношу, що не змогла їх вирвати...

І ДРУЗІ Й ВОРОГИ

Коні. Червонопикий пропонує викуп. Мідійна та устрична банки. Скати. Катран. Молюски-шкідники, Юні конхіологи

Ополудні Анатолій Петрович зібрався показувати вченому місця, де водилися устриці й мідії. З ними їхали Володимир Іванович з Петьком. Іра теж просилася в море, та наглядач не дозволив.

— Не годиться Славка одного залишати на посту,— сказав.— Чує моє серце, що й ті хлопці десь тут вештаються. Інакше б червонопикий не вів себе так зухвало. Не виключено, і сховатися допоміг їм.

— Навіщо? — не розумів Петько.

— Спекулює на цьому. Чого, мовляв, за ним ганяємось, а хлопців не шукаємо. Як би йому на руку, щоб мас не було тут. Каже, повідомить місце їхнього перебування взамін конфіскованого човна. Та ми й самі їх знайдемо: не висидять довго в затоці — об'являться!

Іра залізла на верхній щабель драбини й оглядала в бінокль затоку, а Славко порався біля кіноспорядження.

— Залишайся тут,— сказав Ірі.— А я піду до коней. В разі небезпеки стріляй, я швидко прибіжу!

Табунець коней пасся в долині. Вибрикували лошата, іржали жеребці, терлися одна об одну лошиці, відганяючи надокучливих оводів. Колись на косі стояла риболовецька артіль, а як тільки ці місця стали заповідними, її перевели на материк. Декількох вибракуваних коней і миршавих лошаток не стали забирати: нехай вмирають своєю смертю. Наглядач був тоді колишній кавалерист. Він виходив їх а вже через кілька років по косі бігав табун здичавілих коней. Час від часу люди відловлювали пару жеребчиків і привчали до роботи, однак табун все збільшувався. Анатолій Петрович теж любив коней, всіляко оберігав їх, і взимку, коли ожеледиця сковувала землю, вони не відходили від копиць із сіном, які наглядач заготовляв спеціально для них.

Славко кущами пробрався до табунця і націлив об'єктив на гнідого жеребчика, який намагався вкусити свого партнера по іграх. Тому, напевно, набрид причепа, і він побіг у бік кущів, де сидів хлопчик. Гнідий не відставав, тоді жеребчик різко крутнувся й вдарив його грудьми в круп. Гнідий заточився, аж присів на задні ноги.

Закінчилась плівка, і Славко хотів швиденько замінити касету, та в цей час біля будиночка пролунав постріл.

Славко з усіх ніг кинувся дівчині на допомогу, а коли прибіг захеканий, то не міг не розсміятися: на причалі стояла Іра з рушницею, а неподалік, біля човна, сидів по горло у воді червонопикий. Тільки-но браконьєр зводився на ноги, дівчина попереджувала:

— Стрілятиму!

Той слухняно опускався у воду. "Ну й діти пішли,— обурювався.— Ті троє з арбалетів на льоту птахів б'ють, а у цієї у руках рушниця, а погляд такий, що не послухайся — на місці покладе".

— Не по човна я прийшов,— силкувався вмовити Іру.— Треба з наглядачем поговорити.

— Ось і сидіть спокійно, поки він припливе.

— Радикуліт у мене — застуджуся.

— Нічого, вода тепла! — заспокоювала його Іра.

Славко теж вирішив поговорити з "полоненим".

— І чого ви, дядю, тут крутитесь? Невже не розумієте — нас багато. Не дозволимо нікому браконьєрити.

— Човна віддайте — і сліду мого тут не побачите! — благав браконьєр.

А від морського берега вже бігли захекані Анатолій Петрович і Володимир Іванович. Тарас Миколайович залишився біля катера.

— Хочу тільки з наглядачем розмовляти! — поставив умову червонопикий.

Володимир Іванович з дітьми повернулися до вченого.

Червонопикий виліз з води. Мовчки зняв одяг, викрутив. Його зуби вибивали дріб.

— Із хворої людини знущаєтесь! І де ти набрав собі таких помічників? Я тих, що під чорним вітрилом, агітував до себе в команду,— зізнався,— так ні — відмовилися. У них, бачите, інше завдання — арбалети задумали в заповіднику випробовувати!

Анатолій Петрович мовчав. Червонопикий насторожився.

— Може, уже знайшов їх?

— Ще ні, та знайду обов'язково. Так що ви хочете мені повідомити?

Червонопикий оглянувся й прошепотів:

— За човна даю тобі викуп — сто карбованців!

— Хабара пропонуєте,— обурився наглядач.— Це вже підсудна справа!

— Не кричи. Свідків, бачиш, немає. Зрозумій, без човна не можу звідси піти. Чужий він. Знайомий рибалка на себе взяв у артілі. Що я йому скажу? Та ще й з управління заповідників папір прийде... Мало сотні — дві дам... Покажу, де хлопці полюють!

— Ні! — твердо сказав Анатолій Петрович.— Треба було раніше думати, зараз про це говорити пізно. Човен передамо куди слід. Ясно?

— Невже ж тобі, наглядачеві, байдуже, що неподалік ті дикуни вбивають звірів! І не боїшся, що повідомлю про це куди треба?

— Не боюся! — усміхнувся Анатолій Петрович.— А якщо ті хлопці натворили біди, будете разом з ними відповідати — за сприяння!

— Тьху! — сплюнув спересердя червонопикий і подався геть.

Тільки тепер наглядач зрозумів, що тих хлопців нічого шукати в плавнях. Не на птахів, виявляється, вони полюють, а на звірів. А які звірі в плавнях? Хлопців треба шукати в лісі. Як же він до цього не додумався раніше? Збив з толку човен з вітрилами. Хлопці сховали його, напевно, десь на узбережжі...

Тарас Миколайович знову лаштувався вийти на катері в море.

— Може, й нас візьмете? — несміливо промовила Іра.— Обіцяли ж,— ще раз нагадала.

Сідайте! Побачите устричні й мідійні банки, що Анатолій Петрович показав, риби на юшку наловимо!

І ось катер мчить їх вздовж коси. В одному місці вона різко видавалася в море.

— Тарасе Миколайовичу, ще на мілину сядемо! — застеріг Славко.

А вчений вже вимкнув мотор, і катер, різко збавляючи швидкість, зупинився поблизу берега.

— Гляньте, друзі, що на дні робиться! — показав очима на море Тарас Миколайович.

Іра мало за борт не випала, та нічого незвичайного не помітила.

— Схоже на бруківку! — сказав Петько.

— Тільки замість камінців — мідії,— пояснив учений.— Бачите, скільки їх!

Вода, розгойдана гвинтом, заспокоїлась, і тепер на піщаному дні було добре видно нагромадження темно-синіх, майже чорних мушель. Великі й маленькі, вони лежали нерівними рядами. В окремих місцях мідії поприлипали одна до одної, утворивши цілі гірлянди черепашок. Час від часу над ними пропливали зграйки риб. Одна з них затрималася й стала нишпорити над мідіями.

— Що вони роблять? — поцікавилася Іра.

— Збирають морських комах, їхніх личинок...

Та довго поласувати здобиччю рибкам не вдалося, бо несподівано збурилася вода і до зграйки метнулась якась сіра тінь. Рибки ту ж мить кинулися увсебїч.

— Скат! — вигукнув Тарас Миколайович.

Бура дисковидна довгохвоста химера зависла над мідіями. Було добре видно, як ворушаться в риби зябра. Скат вхопив, напевно, якусь рибину і тепер ковтав її. Краї незвичайних плавників хижака ледь погойдувалися. Раптом скат змахнув ними і вперся мордою в одну з мідій, розлущив її, мов горіх. За нею ще одну...

Тарас Миколайович дістав спінінг, наживив на гачок сріблясту рибку.

— Вранці на вудочку спіймав,— пояснив.

Скат продовжував ласувати ніжним м'ясом беззахисних мідій. Тарас Миколайович мало не до носа підводив йому наживку, та той на рибу не реагував.

— Може, він таких рибок не їсть? — висловив здогадку Петько.

— Мабуть, — погодився з ним учений, і, змотуючи ліску, потягнув рибку по дну.