Венеціанський купець - Вільям Шекспір

Обличчя бородою прикрашають,

Як Геркулес або суворий Марс, 41 -

Всередині ж у них печінка біла 42

Як молоко, а на щоках окрасу -

Оту ознаку мужності і сили -

Вони викохують лише для того,

Щоб мати грізний вигляд! Подивіться

На вроду. І її сьогодні легко

Купити на вагу. В природі чудо:

Зі всіх жінок завжди найлегша та,

Яка окрас найбільше має зовні.

Ті золотаві кучері, що нині

Виблискують в промінні яснім сонця,

Мов довгі змії, із плечей спадають

І бавляться із вітерцем веселим,

Колись належали голівці іншій:

Той череп, що зростив їх, вже давно

Лежить у домовині. Отже, всі

Окраси пречудові ці - неначе

Пісок той позолочений, який

На березі підступному лежить

Лихого моря; ті окраси - лиш

Розкішний шарф, що прикрива собою

Принади індіанки. 43 Одне слово,

Омана і брехня, якою ловлять

У вік наш мудрих навіть! Через те,-

О золото, о Мідаса 44 поживо,

Тебе не хочу я! Ти, срібло тьмяне,

Облудний посередник між людей,

Тебе я теж не хочу! Але ти,

Свинець убогий, простий, у тобі -

Загрози більше, аніж сподівання!

Ти полонив мене, я не вагаюсь,

Беру тебе і щастя сподіваюсь!

Порція

(убік)

Всі сумніви мої, геть відлетіть!

Відча́й безумний, кинь мене умить...

Блідий полинув в безконечність страх,

І ревнощі погасли ув очах!

Прошу тебе, о, стримайся, любов!

О, хоч на хвильку угамуйся, кров!

Спинися втіх солодких дощ рясний!

Блаженство, спокоєм мене повий!

Не дай загинути мені, любове!

Бассаніо

(відмикаючи свинцеву скриньку)

Що бачу? Порції тут чарівної

Портрет? Де той знайшовся напівбог,

Що зміг так відтворити цю натуру?

Чи то ж і справді очі ці живуть,

Чи то мені здається через те,

Що погляд їх прекрасний у мої

Потрапив очі й рухає моїми?

О ці вуста! То подих їх розкрив...

Лиш дихання цих друзів чарівних

Спроможне їх привабно розтулити!

Волосся їй неначе ткав павук...

Зробив його майстерно той художник,

Зоткавши сітку золоту, що в неї

Скоріш потрапить може людське серце,

Аніж комар у павутиння! Ці

Розкішні очі! Як же зміг митець

Обидва ока змалювать відразу?

Гадаю я, одне намалювавши,

Осліпнути б він мусив, не скінчивши

Цього портрета! Почуваю я -

Моїх замало слів, аби достойно

Звеличити цю тінь; проте й вона

Поволі шкутильгає, щоб догнати

Оригінал чудовий!.. Ось сувій!

Які він радості мені віщує?

Ти на оздоби не зважав,

Чудово й вірно ти обрав!

Ти щастя взяв - лишайся з ним

І не женися за новим.

Якщо блаженством будеш звать

Те, що зумів ти легко взять,-

До панни сміливо рушай

І поцілунку вимагай!

Солодкий цей наказ. Тому негайно

Мені дозвольте виконать його!

(Цілує Порцію)

Як два бійці, що кинулись у бій,

Враз оплесків почують грім гучний,-

Хвалу юрби, що оточила їх,-

Але не розберуть, для кого з них

Той захват і хвала ота гримить,

Отак і я - не знаю, що робить!

Чи правда це, ніяк не можу взнати

Без вашого потвердження й печаті.

Порція

Ви бачите, синьйоре, я така,

Як перед вами ось. Сама для себе

Бажання бути кращою не мала.

Але для вас хотілося б мені

Ще двадцять раз потроїть власну вартість,

Вродливішою бути в сто разів

І в тисячу - примножити багатство,

Щоб всі мої чесноти, друзі, статки

Не знали меж. І все лиш для того,

Аби звеличитись у вашій думці,

Бо те, чого я варта, все - ніщо.

Адже ж я проста дівчина, без знань,

Без досвіду - і тільки тим щаслива,

Що вчитися ще досі не стара;

А ще щасливіша, що я кмітлива

І здатна до науки; а найбільше

Щаслива я того, що свій покірний

Дівочий розум нині вам ввіряю,

Королю мій, володарю і муже!

І я, і все моє віднині - ваше!

Адже донині я тут панувала

В розкішнім замку й челяді своїй

Була за господиню, а собі -

За справжню королеву. А віднині

Мій замок, служники і я сама -

Все ваше, пане мій! Із перснем цим

Я все вам віддаю! Та стережіться

Його згубити чи комусь віддати...

Страшним мені це буде передвістям,

Що розлюбить ви можете мене!

Вчинивши так, дасте мені ви привід

Потому нарікать на вас...

Бассаніо

Синьйоро!

Ви слів позбавили мене, і тільки

Моя бентежна кров струмує в жилах,-

Відповідає вам! Усе ж єство

Перейняте страшенним хвилюванням,

Подібним до захоплення юрби,

Коли, почувши лагіднеє слово

Улюбленця володаря, вона

Таким свій захват виявляє шумом,

Де звуки всі зливаються докупи

І тільки гомін радісний, безладний,

З словами й без виразних слів летить

У далечінь! Коли я хоч на мить

З цим перснем розлучуся, о, тоді...

Тоді мене покине і життя!

Тоді скажіть ви сміливо: помер

Бассаніо!

Нерісса

Синьйоре і синьйоро!

Тепер і нам, що свідками були

Жаданого кінця, гукнути можна:

«Дай, боже, щастя! Щастя, боже, дай

Синьйорові й синьйорі!

Граціано

Друже мій

Бассаніо, і ви, синьйоро мила,

Бажаю вам такого раювання,

Якого ви бажаєте собі

Самі! Я сподіваюсь, що й мені

Бажаєте ви щастя, й через те

Схиляюсь перед вами і прошу

Ласкаво вас у той же самий день,

Як будете союз ваш