Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Місто Тисячі Дверей - Арєнєв Володимир

Місто Тисячі Дверей - Арєнєв Володимир

Читаємо онлайн Місто Тисячі Дверей - Арєнєв Володимир

Він підозрював, що найімовірніше за все і уявити собі не зміг би, що відбулося з Мелісою, бо надто мало знав про тутешнє життя.

І ще одне. Взагалі Фімка був сміливим хлопчиком. Але, якщо чесно, він щиро сподівався, що Меліса не чекає його десь у Хащі Хижих Равликів або на Скелі Ікластих Каменів.

Розділ сімнадцятий,

у якому Будинок Порядників беруть на абордаж, а Сигізмунд згадує те, про що зовсім забув

– На абордаж!!! – як і раніше волали десь на верхніх поверхах Будинку Порядників. – Я кому сказала, брутальна ти тварюко! Негайно на абордаж!

– Тривога! – гукнув Сигізмунд, миттєво забуваючи про підозрілі портрети і не менш підозріле обличчя Лонгія-Л’Оккі. – Свистати всіх нагору!

Айо та гвінпіни з подивом перезирнулися і поквапилися слідом за Брехлом у коридор. Лонгій-Л’Оккі зніяковіло поправив полярне сяйво і, пригнувшись, рушив за ними.

У коридорі коїлося щось неймовірне. Шашки: чорні, білі та бірюзові (чарівні) не літали, а ковзали по стінах і стелі. Втім, на стелі вони трималися не дуже добре і рано чи пізно падали на голови Порадникам, які пробігали внизу, тобто Сигізмунду, Айо і Лонгію-Л’Оккі. Тепер уже доведеться розкрити невеличкий секрет – всього в Будинку працювало шість Порадників. Два з них на минулому тижні пішли у відпустку. А Бульчин Жуск давно вже піднявся на дах, уникнувши шашкових ударів.

Дехто може здивуватися, чому гвінпіни в такий відповідальний, можна сказати, ризикований для Будинку момент продовжували грати в "Чапаева". Відповідь проста. По-перше, вони знали, що відбувається насправді (ми довідаємося про це двома абзацами пізніше). А по-друге, шашки давно вже не підкорялися їхній волі.

У цьому полягає найголовніший шашковий секрет. Вони поводяться мирно, коли стоять на дошці, на цих квадратиках, чорних або білих (у випадку з дошками в Будинку Порадників – ще й на бірюзових). Але варто шашці відірватися від дошки (що, як ви розумієте, частенько з ними трапляється під час гри в "Чапаева"), і вони відразу відчувають волю і починають рухатися в різних напрямках, куди хочуть. Весь фокус полягає в тому, що летять вони зазвичай не туди, куди ви їх посилаєте, а у зовсім протилежному напрямку.

Вони розбивають скло в буфеті й улюблену мамину чашку. Або падають в акваріум з рибками, яких ви забули погодувати. А вже особливі, бірюзові шашки, вигадані гвінпінами, вміють літати, змінюючи напрямок польоту просто в повітрі.

Потім, звичайно, вони падають, рано чи пізно – і тоді знову втрачають здатність до самостійного пересування... Але, здається, я обіцяв, що в цьому абзаці ми довідаємося про те, що ж відбувалося в Будинку Порядників? Тоді почнімо, бо найменш мені хотілося б, щоб під моїми вікнами тинялася Невиконана Обіцянка. Тому знайте: Будинок брали на абордаж!

Але це зовсім не те, що ви подумали. Ніяких піратів! Всього лише одна бабця-адміральша. Так-так, це з’явилася на своєму небесному кораблі пані Бенбоу. А оскільки корабель був дуже старим і норовливим, то причалити до даху Будинку Порядників їй вдалося далеко не відразу.

Коли на площадку для повітряних куль піднялися Сигізмунд, Айо і Лонгій-Л’Оккі, небесний корабель адміральши погойдувався в небі над, дахом. Бульчин Жуск намагався приманити його, обіцяючи почистити днище і боки корабля від небесних черепашок (якими, як відомо, згодом обростає будь-який корабель). Той не погоджувався. У рипінні щогл і шелесті вітрил виразно вгадувалася вимога напоїти їхнього власника мраккою і показати пісні й танці дельфінів і китів – зараз, негайно! Довелося Бульчину Жуску спускатися в Будинок за глечиком, а гвінпінам, зібравшись гуртом, створити в повітрі картинки тих самих пісень і танців (зі звуком, щоправда, вони трохи не впоралися, але ніхто не звернув на те уваги).

Тільки тоді корабель відтаяв душею, пришвартувався до даху і дозволив адміральші Бенбоу спустити східці.

Вона скотилася ними на дах, немов одноока бегемотиха,, яка довідалася, що всі ріки світу сьогодні до обіду висохнуть, усі до єдиної! І озера теж! Якщо ви думаєте, що в таких випадках бегемоти засмучуються чи впадають у відчай, то ви помиляєтеся. У таких випадках вони розлючуються!

– Сигізмунде! – гаркнула вона, хапаючи Брехла за його зшитий із клаптиків сірий плащ. – Сигізмунде! Мою онуку викрали! У мене в палаці з’явився якийсь пройдисвіт! І... і я загубила ключ від кімнати, у якій його замкнула! Так що він, імовірно, втік!

– Ключ утік? – необачно уточнив один із гвінпінов. Наступної миті він наткнувся на погляд єдиного бабчиного ока, голосно клацнув дзьобом і позадкував до сходів, які вели у надра Будинку. Він уже зрозумів, що зробив фатальну помилку, піднявшись на дах, і тепер збирався її виправити.

Бабця милостиво дала гвінпінові спокій і продовжувала репетувати з приводу зникнення Меліси. Сигізмунд слухав її краєм вуха, згадуючи, що ж привело його до Будинку. Раптом у Брехла за спиною хтось делікатно кашлянув.

– Нагадати смію, – сказав примарний джентльмен, – я про те, що містер Ямс, звичайно, казав, мовляв, вам квапитися ні до чого, однак, з іншого ж боку...

– А це хто такий?! – розлючено спитала адміральша Бенбоу.

І здивувалася, коли зрозуміла, що її запитання анітрохи не збентежило джентльмена. Такого з нею не траплялось уже давно.

– Я – Невиконана Обіцянка, – чемно посміхнулася їй примара. – Очі б мої вас не бачили, пані.

– Взаємно, – буркнула бабця. – Сигізмунде, а як щодо моєї онуки?

– Я думаю... – зам’явся Брехло. – Я думаю, – ризикнув він нарешті повідомити, – ваша онучка, пані, вирушила до географічного парку. І ми зараз вирушимо туди ж.

– Якщо ви не проти, я хотів би піти з вами, – повідомив Лонгій-Л’Оккі. – Пригадується, там була Долина Загублених Речей... Словом, якщо ви не проти...

– Звичайно! – ще б пак! Якщо разом із Сигізмундом будуть найкращий чарівник Охів та адміральша Бенбоу, навіть найстрашніший хуліган нікуди від них не дінеться!

Розділ вісімнадцятий,

у якому розв’язка наближається до Фімки зі швидкістю кур’єрського потяга – і наздоганяє його!

Отже, як і годиться, у кожної історії буває розв’язка. Тепер наближається розв’язка нашої історії. Ну, скажімо, одна з розв’язок...

Фімка летів на хмарі до географічного парку, ні про що не підозрюючи.

Розалінда висадила компанію біля входу, побажала удачі й полетіла на вежу, качати права. А Фімка залишився з Мірмелеоном і трійцею чеширських тарганів у кишені. Відверто кажучи, це не найбільша – і не наймогутніша армія.

Але Фімка не збирався воювати. Йому тільки й треба було відшукати Мелісу і запитати в неї, де захований Пензель. А вже потім...

– Ну що, куди підемо? – поцікавився з кишені один із Мосей. – Наскільки Ми тут зорієнтувалися, варіантів три, правильно?

І точно – три! І всі три варіанти були написані (вірніше, вибиті) на велетенській брилі, яка стирчала просто біля входу до географічного парку. Звичайно, там було відоме формулювання: "Праворуч підеш – ..., ліворуч підеш – ..., прямо підеш – ..."

Фімка заходився вивчати напис. Хаща Хижих Равликів чекала необачного відвідувача праворуч. Скеля Ікластих Каменів точила свої гранітні зуби ліворуч. Виходить, йдемо прямо!

– Ти не проти, Мірмелеоне? – про всяк випадок запитав Фімка. – Може, у тебе є думки щодо того, де варто пошукати Мелісу?

– Йдемо прямо, – погодився муралевиний лев. – Я давно хотів глянути на Озеро Кольорової Музики, а тут саме така нагода трапилася, – зізнався він трохи зніяковіло. – До того ж, якщо чесно, мені здається, що не має значення, куди ми підемо. Меліса обов’язково знайде нас.

"Головне, – подумав Фімка, – щоб нас раніше не знайшов хтось інший".

Його раптом охопили погані й нечіткі передчуття (хлопчик саме проходив повз Яр Пророчого Туману, і жмути цього самого Туману надуло на доріжку для відвідувачів). Від того, що передчуття були нечіткими, вони здавалися ще гидкішими.

Ні, Фімка ані хвилини не вагався: він знав, що Мелісі потрібно допомогти, і зовсім не тому, що йому неодмінно треба відшукати Пензель. Зрештою, Фімка давно вже міг запитати про нього у Розалінди.

Але хоча Фімка і хвилювався про долю Меліси (та й про свою власну теж), він все одно не міг би йти географічним парком, не звертаючи уваги на його дива. Тому він звертав. А якщо чесно, то тільки на них і задивлявся, зовсім забувши про свої біди.

Тим більше, що саме зараз вони проходили повз Урочище Дитячих Кошмарів. По той бік міцного скла в тінях метушилися кошмарні страховиська й жахи, і Фімка навіть пошкодував, що не повернув біля роздоріжжя праворуч або ліворуч. А потім Мірмелеон розповів йому, що це думконепробивне скло, і хлопчик трохи заспокоївся. Вони постояли, спостерігаючи, як тиранозавр боровся на смерть з тарілкою манної каші (тарілка перемагала). Потім через кущі ринув цілий ескадрон гігантських павуків і кинувся на допомогу тиранозавру. Шерстистий бабай з палаючими очима в цей час сидів на пеньку, неподалік від баталії, і виводив у чийомусь щоденнику жирні двійки і вимоги батькам негайно з’явитися до школи.

Словом, Кошмари вони і є Кошмари.

"Добре, – подумав Фімка, – що через скло вони не можуть до мене дотягтися".

Далі було приємніше видовище – те саме Озеро Кольорової Музики, яке так мріяв побачити Мірмелеон.

В Озері хлюпотіла вода, але вода ця була незвичайною. Вона переливалася всіма барвами веселки (й іншими, жодного разу Фімкою на веселках не поміченими) і тихенько звучала. Немов оркестр перед виступом, коли музиканти настроюють інструменти.

– Класно! – прошепотів Фімка.

– Ще б пак! – погодився Мірмелеон, а Мосі у Фімчиній кишені захоплено зашелестіли крилами.

– А чому ти так хотів побачити це Озеро?

– Я – родом звідти ж, звідки воно, – тихо сказав Мірмелеон. – Його переніс сюди один чарівник.

– Злий?

– Розсіяний, – невесело посміхнувся муралевиний лев. – А такі вміють з однаковою легкістю робити і зло, і добро. Вони просто не помічають, що роблять. – Він зітхнув, начебто згадав щось украй неприємне, пов’язане з власною долею. – Потім він прийшов у це місто, у Місто Тисячі Дверей. І прихопив з собою Озеро, бо нудьгував без нього.

– А ти як потрапив сюди?

– Випадково. Але мені тут сподобалося... сподобалося б, якби не деякі обставини. Гаразд, не варто про це. Давай-но підемо далі, все-таки Меліса чекає на нас.

Відгуки про книгу Місто Тисячі Дверей - Арєнєв Володимир (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: