Смерть в океані - Тендюк Леонід
Але своя домівка все-таки краща — ми так скучили за рідним кораблем!
Зустріли нас, як героїв, ніби вернулися ми не з лікарні, а з космосу. На палубу висипала вся команда, океанологи, гідрологи. Антон і Кнопка вже спускали трап.
— Обережно, Васько, — подаючи руку, застеріг судновий лікар Говорухін.
Та я, не слухаючи його, прожогом кинувся до трапа.
Приступка, хитливі сходинки — і ось знайома палуба…
Ми потрапили в обійми.
— Молодець, одужав, — кинувши на мене погляд, мовив капітан. — Ану, пройдися — хочу побачити, як твоя нога.
Я ступив кілька кроків, але біль у коліні змусив зупинитися. Попробував ще — ні, не виходить! Закривуляв до борту, припадаючи на хвору ногу.
— Справи кепські,— хитнув головою Євген Петрович. — А ви що скажете, ясновидці? — звернувся він до присутніх.
— Це, Євгене Петровичу, в нього скоріш за все від тривалого лежання, так звані залишкові явища, — пояснив Говорухін.
— Припишіть хлопцеві масаж, — докинув професор Циба, — і все буде гаразд.
— Саме так, Іване Васильовичу, — підтвердив лікар, оглядаючи моє коліно. — Масаж та фізичні вправи для ніг поставлять його, вибачте за каламбур, на ноги. Діагноз на ходу!
Слухаючи той присуд, я засмутився. Неприємно було чути про себе, як про якогось каліку.
"А як же вахти? Палубні роботи?.." — ворухнулося занепокоєння.
— Проста радянська людина повинна все здолати, — ніби відгадав мої думки помічник капітана Толстиков. — За приклад нам ті, хто підкоряв Північний полюс і освоював цілину. Вони ні перед чим не зупинилися.
Таке порівняння мене звеселило. Неначе відлягло від серця.
Тим часом Говорухін вів своєї:
— Істинно так, Савелію Гудзоновичу, все треба здолати. Та поки що Гайовий обов'язки стернового виконувати не зможе. — Звертаючись до капітана, він додав: — "Гідролог" свій рейс, як ви сказали, закінчив, нам же ще півтора місяця бовтатися в океані. То чи не краще пересадити Васька на те судно? Нехай пливе додому.
— Над вашою пропозицією, ескулапе, подумаємо.
— Враховуючи поточний момент, прерогатива за вами, але…
— Досить, Савелію Гудзоновичу, — перебив Толстикова капітан. — Лікар діло говорить: Гайовий для праці поки що не здатний.
Значить, баласт! Ну, та ви знаєте, що це таке — ні для чого не потрібний вантаж, хіба що для остійності й зниження центру ваги судна.
"Баласт буває рідкий і твердий, і заповнюють ним подвійне дно або танки, — пригадалося дошкульне. — А який баласт я — рідкий чи твердий?" — запитав подумки.
Я ще ніколи не потрапляв на обочину життя і звик, як то кажуть, звучати, мов струна.
— Не спи, синку, — ласкаво радила мати.
У прямому й переносному розумінні того слова я й так не спав. Ще в дитинстві, пам'ятаю, день мені здавався коротким, і, щоб впоратися по господарству — на городі та біля корови, завжди прихоплював вечірні години. А вранці, як тільки благословлялося на світ, був уже на ногах.
Заснути, коли сміється сонце, виспівують птахи і трудиться мати — чи гоже це здорованю?
Ну, а тоді, коли подорослішав і почав працювати — спочатку в друкарні, згодом на морі,— хіба я гаяв час! Про це вам можуть сказати ті, хто мене знає… Я жадібний до життя, поспішаю все встигнути, зробити якомога більше.
І ось трапилася халепа — волею обставин змушений бути неробою.
Моя молода душа відповіла гнівом. Завжди витриманий і чемний, я став дратівливий.
— Ти, Антоне, щось понижчав, присадкуватим зробився, як Кнопка, — навіщось заявив я матросу Сергію Тупиченку.
Той, не зрозумівши образливого натяку, лише знизав плечима.
— Яким був, таким і лишився, — розважливо мовив.
— Що за борщ сьогодні — гидота! — кинув я ложку, не довечерявши.
Кок Андрухович-Брюховецький не бевзь Тупиченко. Він пащекуватий, язик, мов бритва.
— Борщ йому не подобається? — зупинився як укопаний, узявши руки в боки. — Ти ба, воно звикло до пундиків на дикунському острові. Немарно Савелій Гудзонович твердить: буржуазні харчі — всі оті банани, ананаси, копра — до добра не приведуть. Контра! — додав, вдаривши кулаком об стіл.
— Годі вам, хлопці, сваритися! Ви ж так довго не бачили один одного — краще обніміться, — запропонував Кнопка.
— Поцілуй його сам, миротворець! — гримнув Брюховецький, ображений і на мене й на матроса Бесараба-Кнопку.
На другий день увечері нас усіх зібрали на палубу. Прибули представники з "Гідролога" — моряки, науковці — на чолі з Генріхом Уткіним, заступником начальника експедиції, нашого шановного Івана Васильовича Циби.
— Всі зібралися? — запитав Іван Васильович капітана.
— Так, — відповів той.
— Тоді почнемо. Загальні збори Тихоокеанської експедиції вважаю відкритими. Слово кандидату біологічних наук Генріху Левковичу Уткіну, — і професор запросив гостя до столу.
А й справді — я знову переконався, — у прізвищі, яке ми носимо, є певна визначеність.
Генріх Уткін, натоптаний, круглобокий чоловік, перевальцем підійшов до столу. На видовженому обличчі в нього стирчав сплюснутий, схожий на качиний, ніс. Невеликі й чорні, мов намистинки, очі дивилися зірко й прискіпливо.
Коли Генріх Левкович, прокашлявшись, заговорив, здалося — закрякав селезень. Підбираючи потрібні слова, він навіть голову нахиляв так, як те робить качур, вихоплюючи з води рибу.
— Уткін… качур… селезень — самець качки, — пробурмотів у мене над вухом Степан.
— Тихше, ти — середовище для пернатої дичини, — зацитькав на Очеретного кок, всідаючись поруч.
Учений узяв зі столу пляшку, перехильцем ковтнув води й почав.
Він розповідав про те, що зробили дослідники "Гідролога" звідтоді, як дороги з "Вихором" розійшлися і судно попрямувало на захід, до архіпелагу Бісмарка та островів Палау.
— Ви знаєте, шановні колеги, — хить-хить головою, почав Уткін, — одним із наших завдань було вивчення хімічного складу морської води, її радіоактивності та кальцій-стронцієвих відношень у природі. Роботи велися в рамках програми Міжнародного геофізичного року. Так би мовити, цілком узаконене — в ім'я прогресу й вселюдської спільності, а не для інтересів лише нашої країни. Більше того, ініціатором їх проведення була Міжнародна рада наукових спілок при Юнеско.[24]
Я наголошую на цьому не просто так. І ви згодом зрозумієте чому. А зараз хотів би зупинитися ось на чому. Тихий океан, як і моря та океани взагалі,— не чиєсь приватне озеро й вотчина. Він наше спільне багатство, розгадка його таємниць — для блага всіх людей. Так принаймні повинно вестися між цивілізованими народами.
Насправді — що ми бачимо? — Генріх Левкович дістав із папки якісь папери. — А ось що, — мовив, гортаючи їх. — Після другої світової війни Сполучені Штати розгорнули в Тихому океані широке коло робіт нібито виключно й інтересах науки — навігації, метеорології, гідрографії — та практично-господарських задач, зокрема для розвитку рибальства.
Такі наміри можна було б лише вітати, якби за ними самими спочатку не крилося інше. А воно таки крилося, та ще й як! У ту, з дозволу сказати, дослідницьку роботу включився військово-промисловий комплекс США, корпорації й фірми, зокрема "Дженерал електрик", "Локхід" та іже з ними. Підтримав "наукові" пошуки Пентагон, щедру фінансову допомогу подав сам федеральний уряд. Мета ж "вивчення" була єдина — перетворити океан з мирного й тихого в кузню смерті.
Частково їм це вдалося зробити — ті ж таки американські атомні полігони на островах Різдва, Еніветок, Бікіні, на інших віддалених архіпелагах.
Як я вже сказав, — вів далі Уткін, — у завдання нашої експедиції входило з'ясувати ступінь забрудненості океану радіоактивними речовинами внаслідок випробування термоядерної зброї, незалежно від того, коли ті випробування відбулися.
Доведено: після вибуху атомної та нейтронної бомби від двадцяти до вісімдесяти відсотків радіоактивних продуктів безпосередньо осідає в районі полігонів. А решта? Решта смертоносного пилу розпорошується по всьому океану, і не лише по Тихому, де зосереджені американські випробувальні центри, а й по Світовому океану взагалі.
Небезпечні частки ядерного розпаду поглинаються живими організмами — молюсками, водоростями, рибою, накопичуються в них. Океанська товща води завдяки постійній циркуляції засмоктує атомний попіл на дно, а морські течії в свою чергу переносять його від континенту до континенту.
В районі островів Палау, на шостому—восьмому градусі північної широти, ми й заходилися вивчати радіоактивну забрудненість довколишнього середовища, викиди продуктів від термоядерної зброї, що відбувалися впродовж багатьох років. Власне — з'ясовували: що ж трапляється, коли людина в колесо вічного колообігу Природи бездумно і грубо починає встромляти палицю.
За допомогою гама-радіометра хіміки "Гідролога" дослідили деякі ділянки океану — від його поверхні до значних глибин. І жахнулися: місцями, на площі багатьох миль, океан засмічений радіоактивними, довгоживучими частками: ізотопом стронцію-90 і цезієм-137.
Вода, медузи, планктон, водорослини, риба, як підтвердили наші біохіміки, подекуди були заражені до небезпечного ступеня. А випробування американцями термоядерної зброї на островах Тихого океану в наші дні буцімто припинилося. Значить, це відлуння минулих днів…
На північ від архіпелагу Бісмарка спочатку стояла напрочуд суха погода. Та потім сипонув дощ, який перейшов у зливу. Коли ми взяли проби дощової води, з'ясувалося: її радіоактивність значно перевищує норму.
За наказом капітана ніхто з нас не смів виходити з кают. Матроси почали проводити дезактивацію судна, його палубних надбудов.
Того ж дня "Гідролог" залишив небезпечний район і ліг курсом на захід.
Як я вже зазначив, — хвилюючись, оповідав Генріх Левкович, — до вісімдесяти відсотків радіоактивних продуктів осідає в районі полігонів. А в які відсотки входив той дощ, що випав на наше судно? Адже від району, в якому ми перебували, до Маршаллових островів — американської атомної кузні, майже три тисячі кілометрів, до острова Різдва, де теж атомний полігон, — ще далі. Отже, загроза для життя через безумство паліїв безмежна як в просторі, так і в часі.
Про все це ми сповістили на Батьківщину. Судячи з повідомлень — і наших, радянських, і зарубіжних, — сигнал з "Гідролога" ще раз змусив людство забити тривогу: планета у небезпеці!
Пізніше, коли "Гідролог" повернувся до островів Палау й біологи продовжили вивчення морської живності й того, як на неї подіяла радіоактивність, тобто виконували одне із завдань в рамках програми Міжнародного геофізичного року, на арену несподівано вийшли самі винуватці всіх нещасть.
Було це так.
