Смерть в океані - Тендюк Леонід
Він майнув у ходову рубку. Та відразу й повернувся.
— Шарашкін Кнопку не відпускає! — лютував. — Хоч кілок йому на голові теши. Завів своєї: "Не маю права!" — і все.
— Правильно сказав — нічого людей одривати від роботи.
— Дуже ти розумний став, Васько! Чи не копра на тебе подіяла?
— Ти б краще словечко за мене закинув, баламуте, — огризнувся я. — Нехай дозволять стояти вахту.
— Тобі?
— Звичайно, мені.
— Не сміши, Гайовий, людей і не удавай із себе Маресьєва, — відрубав Очеретний. — Нога поки що болить? От сиди й не рипайся.
Ми пливли ніч, і другу, і ще кілька днів.
Перед екватором, а потім і коли його перетнули, зупинилися. Ліворуч лежав, витягнувшись на сотні кілометрів з півдня на північ, архіпелаг Гілберта. На рифах південної, приекваторіальної частини, що ними оточені острови Кінгсмілла, океанологи взяли проби забортної води та планктону. Тепер збиралися брати і біля атолів Абемама та Маїана, на ноль градусів двадцять п'ять мінут північної широти.
Опустили батометри, трал Сігбсі й драгу.
Глибини були незначні — всього понад тисячу метрів, і трал та драга незабаром принесли багатий улов: стулки черепашок, зуби велетенської акули, схожі на виноградні грона згустки залізо-марганцевої конкреції, уламки коралів.
Усе те відразу ж забрали в лабораторії.
Раптом з динаміка почувся схвильований голос.
— Професора Івана Васильовича Цибу просять негайно прийти в радіологічну, — повторив по "спікеру" вахтовий штурман.
Такі виклики в океані не дивина. Та цього разу в голосі штурмана бриніла неабияка тривога.
"Чи не трапилось чогось?" — подумав я і вийшов на палубу.
Коло радіологічної лабораторії, перемовляючись, стояли океанологи. Борис Козін схилився над кулем трала і щось показував товаришам.
За мить з горішньої палуби спустився начальник експедиції.
— Що тут у вас скоїлося? — кинув він.
Козін показав на те, що було всередині куля.
Коралова галузка, яка там лежала, відростками зачепившись за вічка сіті, нагадувала розчепірені пальці тендітної дитячої долоні.
— Ось, Іване Васильовичу, корал, — пояснив Козін. — Він, як і решта улову трала Сігбсі та драги, радіоактивний.
Підійшов капітан, штурмани. На палубі зібралися учасники експедиції.
— Попіл смерті ліг і тут, — хтось сумно мовив.
— Не розумію, — озвався інший. — Маршаллові острови, звичайно, недалеко, але на них тепер ядерні випробування не проводять. Так звідки ж узявся цей попіл?
— А ви що, колего, вважаєте — продукти радіоактивного розпаду зникають одразу й безслідно? — суворо глянув на нього професор. — Ні, товариші, це якщо не попіл од теперішніх ядерних випробувань, проведених на острові Різдва, що в архіпелазі Центральних Полінезійських Спорад, так давні відголоски Бікіні.
— Але ж ми нічого подібного на попередніх станціях не зустрічали, — втрутився в розмову напарник Козіна гідролог Боженко.
— Не зустрічали, якщо не брати до уваги ділянку коралових рифів на Фунафуті,— відповів Іван Васильович. — Ну, та ще район біля Палау, де працював "Гідролог". До речі, попіл від атомного гриба, який, піднявшись у небо, руйнується, не обов'язково суцільно покриває довколишню місцевість. Все залежить од сили й напрямку вітру. В одному місці, навіть поряд з епіцентром, радіоактивність може бути набагато нижча, ніж за сотні кілометрів від нього. Але і в першому і в другому випадку, — вів далі професор, — загроза для всього живого, насамперед для людини, явна: що не знищує проникаюча радіація чи ударна хвиля, доконує попіл смерті, і — навпаки. Радіоактивні частки, підняті вибухом в атмосферу, залишаються там на місяці та роки, поки не осядуть на землю і води. Це стосується і найбільш небезпечних — стронцію дев'яносто з періодом напіврозпаду понад дев'ятнадцять років та цезію сто тридцять сім, який розпадається аж через три з гаком десятиліття. І порятунку від них, на жаль, немає: ні мешканцям далеких островів, ні тим, хто живе у великих містах. Якщо, скажімо, стіни легких тубільних хижин для проникаючої радіації не завада, то наші цегляні будинки її все-таки частково затримують. Але… але — після того, як цегла опромінилася, вона сама стає джерелом радіації. На довгі роки! А стронцій, що, як і кальцій, ви знаєте, бере участь в обміні речовин людського організму й відкладається у кістках, неймовірно підступний: викликана ним променева хвороба й рак кісток упродовж багатьох літ можуть залишитися непоміченими. Це видно на прикладі хоч би тих, хто був у серпні сорок п'ятого в Хіросімі й Нагасакі: помирали вони не відразу, а лише через дев'ять-десять років. Я вже не кажу про мутацію[28] й генетичну смерть, викликану атомним вибухом. Відомо, що незначна, тобто не смертельна, доза радіації клітини в нашому організмі не вбиває, а лише змінює їх. Зміна ця — не гірша, внаслідок чого з'являється анемія, сліпота, гемофілія[29] та деякі форми слабоумства.
— Іване Васильовичу, — озвався я, — ми з Очеретним на Фунафуті жили в одній палаті з тубільцем Менеуа, в якого на тілі були якісь білі плями. Менеуа сказав, ніби плями з'явилися після того, як він на риболовецькій шхуні "Татсу-мару" в районі Маршаллових островів потрапив під дощ.
— Все вірно, — відповів професор. — Ваш знайомий став жертвою американських атомних ігрищ: і білі плями — альбінізм, і невигойні виразки на тілі — то наслідок опромінення. З кров'ю у нього, я певен, теж не все гаразд. Але хто про це знає на віддалених островах!
— Значить, порятунку ніде немає,— втрутився в розмову механік Янковський. — Найкраще відразу закутатися білим простирадлом й повільно повзти на кладовище!
Пирскнув смішок, але раптово замовк — кожен зрозумів недоречність жарту.
Іван Васильович ніби розгубився, не знаючи, що й казати. Нарешті мовив:
— Бачте, молодий чоловіче, у світі таки неспокійно. Але замість того, щоб повзти на кладовище, як ви зволили висловитись, — песимістичний, нерозумний жарт! — краще докласти зусилля і вчасно схопити за руку й обеззброїти паліїв. Та, власне, ми для цього і працюємо тут, в океані.
Хтось із дослідників пригадав, як після випадку з японською риболовецькою шхуною "Фа-курю-мару-5", яку на великій відстані від Бікіні засипав атомний сніг, Всесвітня федерація наукових працівників провела аналіз й зробила висновки щодо наслідків випробувань Сполученими Штатами Америки термоядерної зброї.
— Книга та — "Незмірна небезпека" (вона, до речі, в перекладі з англійської видана в нашій країні) — жахливий документ, — вислухавши, докинув професор Циба. — Неспростовно доведено, що радіація ушкодила сотні мешканців Маршаллових островів та американських військовослужбовців, які були не біля епіцентру, не на самому Бікіні, а на віддалених атолах. У атома, на який американці наділи військовий мундир, руки виявились занадто довгими. Так, піймана за півтори тисячі миль від місця термоядерного вибуху риба була заражена і непридатна для вжитку. Як, до речі, й овочі та молоко. І не тут, на Маршаллових чи сусідніх островах, а за далекими далями — аж в Японії. Ось що несуть людству "забави" атомних маніяків!
Улов того дня — мушлі, корали, глибоководні риби — як на "Вихорі", так і на "Гідрологу" викинули за борт. Спільні роботи вирішили припинити: "Вихор", не виходячи з Північної півкулі землі, залишиться в приекваторіальній зоні між сто вісімдесятим і сто шістдесятим меридіанами західної довготи, де працюватиме ще понад місяць, а "Гідролог" вирушить на Батьківщину.
— Ну, от, Васько, настав час прощатися, — запросивши мене до себе в каюту, сказав капітан. — Зараз "Гідролог" підійде й стане лагом[30] до "Вихора". Ти можеш на нього переходити.
— Євгене Петровичу… — від хвилювання у мене перехопило подих. — Я б хотів залишитися до кінця рейсу на "Вихорі".
— Не треба, друже, — по-батьківськи турботливо сказав капітан. — Тобі слід вирушити додому. Рідний берег, кажуть, краще за будь-які ліки загоює рани. Зізнаюся: і мені сумно розлучатися з тобою. Ти старанний матрос, а те, що трапилося з Кузьмичем в океані, чорним тягарем лежить у мене на серці. Щасливої дороги. Може, ще колись поморячимо разом.
Євген Петрович обійняв мене. Пригнічений і схвильований, я вийшов з каюти.
Немудрі матроські пожитки: вихідний костюм, пара чистих сорочок, тільняшка, на самому дні скриньки — фотографія матері та ще томики Сосюри і Єсеніна.
Туди ж я поклав і кілька черепашок каурі, які мені подарувала Корділія. Не забув і зшитка — нотаток Кузьмича.
— Не барися, Васько! — гукали вже з палуби. — Піднімається вітер, і судна не можуть довго стояти одне біля одного.
— Іду!
Євген Петрович, заговорившись, не сказав, що на "Гідрологу" попливе і його помічник — Савелій Гудзонович, у якого нібито відкрилася кровотеча в шлунку і з операцією затягувати було небезпечно.
Коли я вийшов на палубу, Толстиков уже стояв на борту "Гідролога".
— Швидше, швидше, товаришу Гайовий, — підганяв він. — Час не жде. За одну хвилину в нашій країні, згідно з статистикою, виплавляється тисячі тонн чавуну, на-гора піднімають ешелони вугілля, для простої радянської людини шиють першокласні костюми, черевики… а ти, втрачаючи дорогоцінний час, скільки вовтузишся.
"А, бодай тобі! — в думках вилаявсь я. — І тут від нього немає порятунку!"
Я мовчки перейшов на "Гідролог".
Розумійте, як знаєте, — був то збіг обставин чи фатальна неминучість, передбачити яку неможливо. Одне скажу: якби я тоді не залишив "Вихора", можливо, усе склалося б інакше і мені не довелося б корити долю за її підступність.
Випадок. Обставини. Доля…
Тепер уже немає ніякого значення, кому з них віддати перевагу — випадку чи обставинам.
Фатальне коло замкнулося.
II. Знову напад з глибин
— Прощавайте, друзі!..
Я стояв на кормі, невідривним поглядом проводжаючи "Вихор".
Але голосу мого вже ніхто не чув. Відстань між суднами дедалі більшала, в хитливих снастях завивав вітер.
— Ходімо, Василю Петровичу, — почулося ззаду.
— А, Савелій Гудзонович…
— Я, власною персоною, — підтвердив Толстиков і продовжив: — Ходімо, Васько, вниз. Треба, не відкладаючи, вживатися в новий трудовий колектив.
— Я зараз…
Савелій Гудзонович пішов, а я знову зі своїми думками зостався наодинці.
Було сумно. "Грішок", який давно водиться за мною, добре знаю. Так, я не відразу знаходжу спільну мову з людьми, та вже коли знайду — вони мені стають рідніші рідних, і розлука з ними перетворюється на кару, як зараз, коли залишив палубу "Вихора".
Пам'ятаю, мені, малому, говорила мати:
— Ніжний ти, синку, ну, чисто дівчинка, а прихилистий, мов кошеня.
