Смерть в океані - Тендюк Леонід

Лише іноді, коли дозрівають кокоси, припливають сюди тубільці. Та залишатися на ночівлю бояться. Правда то чи ні, в темряві там нібито збираються улу-улу. Крихітні, не залежні ні від кого чоловічки, схожі на казкових гномів менехунів, що живуть на інших полінезійських островах.

Як і менехуни, улу-улу нікому не чинять зла. Але кривди, яку їм заподіють люди, не забувають… Коротуни — од горшка два вершка! — кирпаті та круглоголові, вони здебільше мовчать, хоч і не гірше від балакунів роблять свою справу. Хто б міг подумати, що ці чоловічки такі сильні! А вони справді такі. За одну ніч здатні зібрати ввесь урожай з кокосової плантації, посадити нові пальми, навіть з місця на місце пересунути острів. Фунангонго, де живуть улу-улу, ніколи не покидала тиша, особливо вночі, коли крихітні чоловічки трудяться.

Проте одного разу (про це мені розповіла Корділія) на острівець висадились галасливі чужинці, американська морська піхота.

З Фунафуті вони привезли дівчат. Вночі, коли працювали улу-улу, почалася дика оргія.

Під п'яний регіт вояки силоміць змушували полінезійок танцювати, а самі влаштували стрільбище, вціляючи в кокосові горіхи під кронами високих дерев.

Чужинці пошкодили майже всі пальми. Незайманий острівець перетворили на згарище. Та головне — скривдили добродушних, працьовитих чоловічків.

Звідтоді й переселилися улу-улу в тропічні хащі, залишивши коралове узбережжя. Біда підстерігає того, кого ніч застане на Фунангонго! Розгнівані за кривду, лісові гномики, взявшись за руки, пускаються в танок, співом своїм доводять незваного гостя до божевілля.

Ось чому тубільці бояться залишатися на Фунангонго після заходу сонця.

— Приїхали, — мовив я, подаючи руку Корділії.

Дівчина вийшла з човна.

Берег… Це справді був чарівний суходіл, і я не здивувався, що саме його обрали для помешкання казкові чоловічки.

Якби сюди, майнула думка, ненароком потрапив Гуллівер, він би, влігшись, руками й ногами міг дістати протилежних берегів — такий Фунангонго маленький.

Його роздвоєний, південний мис був схожий на плавник, а звернута до лагуни північна окраїна — на дивовижну голову.

І взагалі весь острівець нагадував небачену рибу, що випірнула з глибини. Хвилясті смуги коралового піску — то її луска, а зарості мангрів — лапатий хвіст. Пливе та "риба", ширяючи серед хвиль.

За тутешнім повір'ям, улу-улу підвладний океан. Вони можуть приручити і риб, і морських тварин. Ніби й сам Фунангонго був колись рибою. Та й нині острів, якщо забажають крихітні чоловічки, нараз оживає.

— Куди ти мене привела, красуне! — вислухавши схвильовану оповідь полінезійки, вигукнув я.

Корділія засміялася.

— Боїшся?

— Аніскілечки.

— Тоді ходімо…

Я не докоряю долі, не звинувачую себе, що погодився на ту пропозицію і пішов покірно.

Піщаний берег кінчився, за ним над водою темними вежами звелися брили відмерлих коралів.

Убрід перейшли мілководдя й опинилися на скелях.

Сонце піднялося в зеніт, лагуна виблискувала, залита іскристим промінням, і острівці довкруг — Фунафуті, Тепука, Мотулоа — здалися човнами, поставленими на припон у тиху заводь.

Увесь атол лежав перед нами як на долоні. А далі, за смарагдовою гущавиною Фунангонго, голубів океан.

На видноколі він непомітно зливався з небом. І та небесна баня й вода становили єдине ціле — велетенську лінзу, в центрі якої ми стояли.

— Акул тут немає,— заходячи у воду й помітивши, що я завагався, пояснила Корділія. — Іди мерщій!

Перед моєю уявою мимоволі постало те, як на нас із Кузьмичем напала акуляча зграя. Та, відігнавши ляк, я скочив слідом за полінезійкою у воду.

І ми попливли.

За скелями, що бовваніли в лагуні, лежало нешироке підводне плато. Там мілко — води по коліна; гойдаються, розпатлані хвилями, кучері морської трави й водорослин.

А потім плато кінчилося й тераси, уступ за уступом, стрімко повели вниз.

Корділія пливла першою. Рухи її вправні, викінчено точні. Я ледве за нею устигав. Далі й далі. "Куди вона пливе?" — стривоживсь не на жарт.

Я не терплю зверхності, особливо дівочої. Та нині було зрозуміло, що ця русалка хоче мене випробувати — на що я здатний, чи такий же меткий в океані, як на суходолі.

Ах ти ж капосна! Пливе собі й пливе, ніби бавлячись, а я "веслую" руками, вибиваючись із сил.

Постривай, ми теж дещо уміємо! — розізлився й почав її наздоганяти. Проте відстань між нами не скорочувалась, а я, погнавшись, лише наковтався води.

— Бодай тобі, нечиста сила! — вголос вилаявсь.

Корділія зупинилась. І, не роздумуючи, чимдуж попливла до мене.

— Васа, — стурбовано мовила, помітивши, що я відкашлююсь. — Бідна, бідна голова…

Її долоні лягли на моє чоло. Мов дотик квітки… співчутливість, ніжність. Ніякої зверхності. Втім, я надумливий і ту зверхність, мабуть, вигадав сам.

Корділія — дочка води. Вона змалку зрослася з нею, плаває мов риба. Не раз із батьком виходила на лов. Та й дідусь, Менеуа, брав її у відкрите море.

Він розповідав про страшні острови, що лежать далеко від Фунафуті, десь на півночі, та як човен, на якому Менеуа рибалив, потрапив у загадковий вихор, а небо, хоч і була ніч, запломеніло, ніби зійшло сонце, і в ньому виросла, схожа на корал-капелюх або велетенський гриб, хмара. Як потім той гриб почав осідати…

З тих пір і нездужає Менеуа, а товариш, з яким він плавав, давно помер. Не стало, кажуть, й інших, хто був тоді на човні.

Корділія, весело посміхаючись, пливла зі мною поряд. Ось мілководдя, скелі. Ми перепочили, милуючись островом. Фунангонго, ніби човен з напнутими вітрилами, стояв біля води.

Не було нікого. Пустельно, тихо. Легкі хмаринки мерехкотіли над головою, не залишаючи тіні, та, набігаючи на скелі, плюскотіла вода… ніби в матері на городі, де гудиння огірків забризкане росою, — від водоростей, що обвивали скелі, віяло ранковою свіжістю.

Я відчував на собі голублячий погляд, чув ласкаві слова, хоч і сказані не по-нашому.

Чим більше бачиш і знаєш, тим з більшою хіттю сприймаєш колись для тебе незрозуміле, далеке й чуже, і воно стає таке ж близьке, як і твоє, рідне… Мова, якій мене навчила мати, — повсюди зі мною, в серці моїм. Але ж які співучі й оці, полінезійські, слова: ой, оау, фоту, алофа, тені, моту — я, ти, серце, любити, дівчина, острів! Які дивовижні легенди, працьовиті, кмітливі й мужні люди!

Та й острівець цей, Фунангонго, можна б назвати Островом Щастя, щасливою землею для двох, якби на планеті нас було лише двоє і десь від голоду не вмирали діти, не мучилися в'язні; під кулеметним вогнем, стікаючи кров'ю, не падали нещасливці, а жерла гармат знову й знову не цілились у наше серце.

Сонце кидало на воду барвисте віяло променів, і око помічало лиш те, що відбивається в плесі лагуни, — сліпливе ряботиння бриж, помережених сонячними цятками.

Я нахилився над водою й побачив дивовижжя — казкове царство в глибині синюватого дзеркала. Вогнисте сяйво, кинуте з небес, роздрібнювалось на численні промінці. Вони до дна пронизували лагуну, нагадуючи пряжу золотої парчі. Здавалося, переливисте волокно зв'язує океан з небом і нас, людей, тримає на припоні. Жива, нерозривна нить усього сущого на землі…

— Ходімо!

Корділія взяла мене за руку, легко й невимушено ковзнула по зарослій морською травою скелі, і ми опинилися у воді. Оповиті спільним ласкавим сповитком, поринали все глибше й глибше.

Я бачив мерехтливе сяйво, узорчаті тіні на підводних скелях, де, погойдуючись, стояло пагіння м'яких, різнобарвних коралів та актиній. Зграйки смугастих рибок пурхали над водорослинами, і кожна піщинка виблискувала, мов золотий розсип.

Мешканці морського дна, ці неповороткі рачки, коралові рибки, черепахи, не лякалися нас, наближалися довірливо, ніби приручені.

Корділія то поринала, залишивши мене самого, — і я бачив її, викінчену, стрімливу — вона була прекрасна, мов статуя смаглявої язичницької богині; то підпливала до мене впритул. Я відчував дотик її тіла, прохолодний і ніжний.

Під нами лежало, розкинувшись серед хвилястої рівнини, морське дно. З вапняку відмерлих коралів та уламків скель над ним зводилися палаци й вежі, віадуки й храми — покрите водою, вмуроване в її живий, прозорий криштал місто. І в те казкове царство заманило нас море, наше молоде, відкрите добру й довірі серце.

Ми довго були у воді і вийшли на берег щасливі й знесилені.

І я не знаю, що сталося, — я побачив на видноколі обрис велетенської хмари. Вона згущалася, набуваючи форми гриба або крислатого капелюха.

Зблиснуло, прогриміло — і раптом не стало ні Фунафуті, ні інших островів довкруг лагуни, а наш Острівець Щастя— Фунангонго — почав осідати й осідати, і хвилі вже заводили над ним свій відьомський танок.

І тоді я збагнув, що сталося найстрашніше — у світі не залишилося жодної цятки землі, навіть цього щасливого острова, і відчув, як нас поглинає безодня — і мене й ніжну Корділію. Її коси, мов пасма морської трави, обвили мене всього з голови до ніг, ніби хотіли захистити від жорстокості. Через сліпучий спалах очам боляче було дивитися. Прихисток її долонь, що охопили моє обличчя, пом'якшив і притлумив ту муку. Корділія міцно притислася до мене, і, поринаючи все глибше й глибше, в небуття й безвість, я ще раз, востаннє, відчув дотик її прекрасного тіла.

— …Товаришу Гайовий! Васько, Василь Петрович, прокинься!

Я розплющив очі. Де? Що? А, я на рідному "Вихорі", в своїй каюті. Наді мною стоїть Толстиков.

— Що, солодко спиться після походеньок на острові? — запитав Савелій Гудзонович.

— Яких походеньок?

— Не знаю яких, — сердито відказав він. — В усякому разі,— додав, — зроби письмово звіт про кожен день свого перебування на Фунафуті.

Погляд його, як рентген, пронизав мене наскрізь. Він проникав навіть під черепну коробку і, мабуть, міг розгадати ще ніким не розгадану підсвідомість.

Та все ж звіту, як того вимагав Толстиков, я не зробив.

Розділ чотирнадцятий

ПЛАНЕТА В НЕБЕЗПЕЦІ

…Отже, ми глянули у вікно й побачили, як з океану до атола наближаються кораблі.

Того дня під вечір за нами прийшов катер.

Коли ми з Очеретним залишали острів, переправляючись на судно, я вперше як слід розгледів лагуну.

Формою вона нагадувала куль велетенського невода, а скелі, що витикалися з води, — заплутану в ньому рибу. "Вихор" і "Гідролог" — точнісінько мальки тунця! — погойдувалися на якорі біля горловини, з внутрішнього боку проходу, який з'єднував лагуну з океаном.

— Прохід цей, Васько, зветься Те-Пуапуа, — перекрикуючи рокіт мотора, пояснив Степан.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю, якщо кажу, — відповів Очеретний. — Від свого друга рибалки Теувіні довідався.

Та ось і "Вихор".

— Салют папуасам! — побачивши нас, засмаглих до чорноти, вигукнув штурман Шарашкін.

Він, як завжди, в позі войовничого флотоводця стояв на крилі капітанського містка, оглядаючи виднокіл з-під долоні.

— Добрий день, Анатолію Лукичу, — радісно привітавсь я.

Фунафуті — прекрасний суходіл.