Смерть в океані - Тендюк Леонід

В Мурманську навчився трохи говорити по-нашому.

Ми подружили з старим блукачем і пасинком туманного Альбіону,[19] називаючи його по-дружньому Семен Іванович або просто дядько Семен.

— О, Семен Іванович! — уздрівши іхтіолога, зрадів я.

— Добрий день, кривоножка, — весело відповів Сем. — Я бачу незвичну картину, — посміхнувся він. — Не європейці споюють тубільців, як це велося здавна, а навпаки. Що, містер Васько, подобається кокосове молоко? — запитав.

— Дуже.

— Я жив і в Африці, й на інших островах Океанії, але, зізнаюся, таких кокосів, як на Фунафуті, ніде не стрічав.

— Тут і справді — рай земний, — підтакнув я.

— Ну, до раю далеко, — засміявся дядько Семен, і мені стало прикро за свою нещирість.

Вождь сказав щось іхтіологу, той у відповідь кинув:

— Сау таусоса.

І, звернувшись до мене, пояснив:

— Зараз підемо у Велику Хижину. Там уже всі збираються. А де ж ваш друг? — поцікавився.

— Він спочиває.

— У надвечір'я спати не корисно, — розважливо заявив англієць.

Закинувши сапу на плечі, вождь у супроводі городників подався через гай, а ми з дядьком Семеном неквапно пішли слідом за ним.

Сонце стояло впівдуба над океаном. Його гострошпиле, навкісне проміння пронизувало хащі. Гінкі пальми здавалися щоглами, а тіні від них — плетивом снастей над зеленавим диво-кораблем.

Бо й справді: і гай і острів, мов крихітне суденце, пливли, напнувши вітрила, серед безмежної океанської голубіні.

Цей суходіл, ці води… — навіть уява не могла осягти відстані, що пролягла між ними і материками та континентами.

"Там, у гігантах-містах, — подумав я, — тісний мурашник людей, і ті, хто марить війнами, лихі й неситі, уже заносять руку, щоб спопелити світ. Лише такі крихітні суходоли, як Фунафуті, може, і врятуються від вселенської атомної пожежі".

Наївні сподіванки! І їм одразу прийшло спростування.

— А це що? — запитав я Сема Роулінза, показуючи на вирви, порослі травою.

— Ви що — не знаєте?

— Ні.

— То, містер, сліди минулої війни, — пояснив іхтіолог. — Влітку сорок третього американці захопили острови Елліс, і японська наземна авіація, база якої знаходилася на атолі Тарава з архіпелагу Гілберта, не раз спрямовувала свої удари проти Фунафуті. А он, зверніть увагу, за тими розкидистими панданусами — траншеї та рештки дротяного загородження. Ще далі — колишні казарми.

— І довго янкі товклися тут?

— Та довгенько. Втім — нехай про це краще розкажуть самі тубільці,— додав Роулінз.

Ми підійшли до Великої Хижини, коли сонце вже торкнулося обрію.

Хижина нагадувала старовинну українську клуню. Ось тільки стін не було, лише стовпи-підпори тримали дах.

На майдані біля неї вирував людський натовп. Помітивши нас, тубільці розступилися. Вождь Тонгіа запросив до "господи", в якій обабіч на циновках сиділи чоловіки й жінки, а перед ними стояла велика дерев'яна скриня.

"Мабуть, скарби — перли та інші коштовності", — майнув здогад.

Степан Очеретний, гідний своєї величі, як божок сидів посеред хижини. Він жестикулював, про щось розпитуючи тубільців. Пальцем показував на голову — і остров'яни хором відповідали:

— Улу!

Тицяв собі на очі — і у відповідь лунало:

— Мата!

Рука звалася ліма, серце — фоту, море — самі, човен — пао-пао, весло — фої. Ну, і так далі й тому подібне. Власне кажучи, з такою спритністю за вечір Степан міг би скласти полінезійський словник і на основі цього захистити кандидатську дисертацію, як її часом захищають наші мовники. Та лінгвістичні старання Очеретного перервав вождь. Він подав знак, і ті, хто сидів один проти одного, насторожилися.

— Тасі, луа, талу![20] — вигукнув Тонгіа.

Тієї ж миті кілька дерев'яних калатал опустилося на скриню.

"Ось тобі й коштовності!" — посміхнувсь я. Скриня виявилась звичайним бубном. Такі ж оманливі були й металеві балцанки, в яких, гадалося, тубільці тримають воду. Насправді це теж були "барабани". У них, як і в скриню, заходилися гатити темношкірі музиканти.

Під той акомпанемент фафіни й тені — жінки та дівчата — почали танцювати.

Чарівне, неповторне мистецтво загадкового, не знайомого нам народу!

Мене завжди обурює мавпування, сліпе запозичення чужого — нехай то буде одяг, музика чи література. Бо коли, скажімо, стародавній японський лірик Басьо, на батьківщині якого я недавно побував, у вірші — хокку — написав:

Рис шеретує бабуся.

А поряд із нею — знак довголіття —

Рясна буйноцвіть хризантеми,

— то його скупі слова-натяки й символи багато про що говорять душі японця. Ну, хоч би про те, що нить життя не обривається, навіть коли людина старіє, тому що на зміну віджилому приходить молоде, і цвіт хризантеми — то знак довголіття.

На зразок хокку, згадав я, почали писати й наші доморощені віршотворці — комунеліньки.

У полинову рясноцвіть зайшла

Старенька, сивокосая бабуня —

Бджола на неї, мов на сонях, сіла.

Не дотяглась до соняха бджола —

Між полинами згасла, мов зорина.

На губи ранку — гіркота полинна.

Ці хокку, що спали мені на думку, написали два різні наші віршарі. Мало того, що вони запозичили і барви, й слова один в одного, — вони обікрали ще й великого японського лірика. А поезії — ні на гріш! Бо всі оті "бджоли", "бабусі", "гіркота полинна" — данина скороминучій моді, сліпе, бездумне мавпування.

"Самобутності нічим не замінити! — подумав я, спостерігаючи, як танцюють тубільці. — Первородство — душа й серцевина тієї неповторності. Форма ж, навіть бездоганна, але якщо вона запозичена, нагадує шкаралупу висохлого горіха, з якого вже нікому не напитися".

Справді-бо: ото була б картина, якби раптом остров'яни, відмовившись од своїх полінезійських танків, заходилися танцювати гопак або польку.

А вони танцювали, ніби творили поему. Сидячи, дівчата зводили над головою руки. Руки — крила, руки, які говорили замість уст… Ось вони розпростерлися, з тремтливими, мовби легкі брижі, долонями, — і кожен зрозумів: то пливуть човни, на яких рибалки вимахують веслами… Ось сплетені руки похитнулися з боку в бік — і здалося: хмарки пропливли над океаном.

Та дечого я все ж не зрозумів.

— Семене Івановичу, — звернувсь пошепки до Роулінза. — Ці порухи прекрасні, знадливі, але для мене вони — загадка.

— Все вірно, містер Васько, — так само тихо відказав іхтіолог. — То рухи-символи, і їх може збагнути лише полінезієць. Дивись, дивись уважно! — наказав.

Тим часом остров'янки, приклавши до грудей руки, ніби для молитви, почали стуляти долоні.

— Це знак злагоди й миру, — пояснив Роулінз. — А це — прихильності й шаноби, — показав він на простягнуті правиці танцюристок, з долонями тепер уже звернутими вниз.

Тричі прокричали:

— Хе! Хе! Хе!

І замість танцюристів з'явилися співаки… Мелодія то рокітлива, то сумна. Хор співав і співав, а я не зрозумів анічогісінько, хіба що печаль і розпач.

Про це і зізнався своєму сусіду Роулінзу.

— Ви не помиляєтеся, містер, — мовив він. — Хор співає про те, як на Фунафуті падали бомби, а ще — про вітер, що розпорошив над островами атомний попіл.

— Хе! Хе! Хе! Сафенга малйа! — знову пролунало в Хижині.

— Тепер послухаємо Тапу Ліві,— шепнув мені Сем Роулінз.

— Хто це?

— Тубільний вождь, поет і музикант.

На середину Хижини вийшов тубілець. Він нагадав мені мого улюбленого композитора Білаша. Такий же мускулистий, статечний, натхненний і сповнений сил. Ось тільки одіння було вбоге: лише строката пов'язка лава-лава прикривала стегна. В руках Тапу Ліві тримав укулеле — схожий на мандоліну музичний інструмент.

І знову полилася журлива музика — пісня про атомний "сніг", пояснив мені Роулінз, та про те, як американці, висадившись на Фунафуті, кривдили остров'ян…

Пізно ввечері ми йшли додому.

"Нехай про війну вам розкажуть самі тубільці", — згадав я слова Сема.

Ось вони й розказали нам.

Розділ дванадцятий

МЕНЕУА Й КОРДІЛІЯ

Степан, як і раніше, приготувавши мені поїсти, зникав на цілий день.

Уранці, перед сходом сонця, за ним заходив рибалка Теувіні.

— Стопа, воу! — гукав він знадвору.

— Зараз, зачекай, тама, — відповідав Очеретний, не одриваючи погляду від черпаків, у які наливав воду та клав дрібно покришену копру.

— Вистачить тобі, Васько, до самого вечора. Якщо ж закортить фруктів, сходи в гай — тубільці дадуть бананів.

— Гаразд, буде, як ти сказав, — відповів я.

Степан із своїм темношкірим другом біг до лагуни, де стояв, уткнувшись носом в кораловий пісок, катамаран.

Край неба на сході палав, ніби охоплений пожежею, і лагуна віддзеркалювала його огнисті барви.

З вікна було видно, як човен відчалює од берега, потім випливає на чисте плесо. Вода, спадаючи з весел, розпорошувалась на бризки — мовби хто кидав і кидав іскристі жарини.

Я знову замилувався дивною красою: ранковим умиротворінням гаю (птахів на коралових атолах майже немає, якщо ж і бувають, то не те знайоме нам галасливе птаство), високим безхмарним небом, тиховоддям голубої лагуни.

"Яка чарівність!" — думав я, всотуючи поглядом пурпур ранку, кожною клітиною відчуваючи його пестливу прохолоду.

І знову, вже вкотре, спало на думку: "Рай земний". Та перед очима раптом постали бачені недавно вирви од бомб і снарядів, клаптики городів серед корчуватих дерев, де, обливаючись потом, трудилися тубільці, почулася пісня острівного вождя й музики Тапу Ліві — про атомний смерч над атолами й зухвалих американських вояків із загону морської піхоти, хто, висадившись на Фунафуті, лиходіяв, зобижаючи остров'ян.

Спокою на світі немає, і поки кривда чинить своє, не шкодуючи простий люд — ні малого, ні старого, як же можна бути щасливим!

"Звичайно, в Америк і Європ є і гармати, і ракети, — подумав я. — Ними брязкають і залякують народ нелюди-мілітаристи. А ці діти природи, тубільці… Що вони, незахищені, можуть протиставити грубій силі? Нічогісінько, крім хіба що свого чулого серця, клопіткої праці, неголосної відваги у повсякденному борінні з океаном. Тож як нам усім треба оберігати світ од зазіхань злих і неситих!.."

Степан повертався смерком, розповідав про свою риболовлю. На відміну від інших рибалок, яким завжди очі засліплюють хвастощі, Очеретний, навпаки, прибіднявся, корчив із себе невдаху.

— Тієї риби — що кіт наплакав, — казав він.

— Поганий улов? — допитувавсь я.

— Не те щоб поганий, — відповідав, — а так собі: штук двадцять макрелей та тунців.

— Ого! — не стримував я подиву. — Одна ж рибина буває на півцентнера.

— Наші трохи менші — кілограм по п'ять-шість.

Він щоразу приносив з собою рибу, правда, невелику.

— Дрібна смачніша, — пояснював.

Ми вечеряли: на порізані шматочки сирого тунця або макрелі вичавлювали лимон; їли солодкувате таро, варені плоди хлібного дерева, що їх для мене передавав Теувіні.