Аліса в країні чудес - Льюїс Керрол
- Звичайно, ні,- охоче погодилася Аліса.- Але це тому, що рік залишається тим самим дуже довго.
- Те саме і з моїм годинником,- пояснив Капелюшник.
Аліса зовсім розгубилася. Зауваження Капелюшника здавалося їй цілком безглуздим, а він же, безперечно, говорив англійською мовою.
- Я не зовсім розумію вас,- сказала вона як можна ввічливіше.
- Вовчок знову спить,- промовив Капелюшник і хлюпнув тому на ніс гарячим чаєм.
Вовчок сердито струснув головою і вставив, не розплющуючи очей:
- Звичайно, звичайно! Саме це хотів відзначити і я.
- Ти вже відгадала загадку? - запитав Капелюшник, знов звертаючись до Аліси.
- Ні, я облишила її,- відповіла Аліса.- А яка розгадка?
- Не маю найменшого уявлення,- сказав Капелюшник.
- І я теж,- додав Солоний Заєць.
Аліса зітхнула в знемозі.
- Гадаю, що ви могли б використати час на щось краще,- зауважила вона,- замість того, щоб гайнувати його на загадки, які не мають розгадки.
- Якби ти знала Час так, як знаю я,- промовив Капелюшник,- ти б не говорила про гайнування його. Час - живий.
- Не знаю, що ви хочете цим сказати,- зауважила Аліса.
- Звідки тобі знати! - сказав Капелюшник, зневажливо похитавши головою.- Я певен, тобі навіть розмовляти не доводилося з Часом!
- Може й ні,- обачливо відповіла Аліса.- Проте я знаю, що мені інколи доводиться убивати час, коли нема чого робити.
- Ага! Тоді все зрозуміло,- заявив Капелюшник.- Він не любить, щоб його убивали. А якби ти була до нього доброю, він робив би з годинником все, що тобі заманеться. Наприклад, уяви собі дев’ять годин ранку, якраз коли треба сідати за уроки: тобі треба лише натякнути Часові, і годинник миттю побіжить. І ось тобі пів на другу, час обіду.
(- Хотів би я, щоб настав час обіду? - пошепки мовив Солоний Заєць).
- Це було б чудово, звичайно,- замислено погодилася Аліса.- Але тоді... я ж іще не буду голодна, розумієте.
- Спочатку можливо і ні,- пояснив Капелюшник,- але ти могла б залишати пів на другу скільки завгодно часу.
- Саме так ви і робите? - запитала Аліса. Капелюшник сумно похитав головою.
- Я ні,- відповів він,- ми посварилися в березні, саме перед тим, як він почав казитися, розумієш... (Він вказав чайною ложечкою на Солоного Зайця). Це сталося на великому концерті, який влаштувала Червона Королева, де я мав співати:
Мигай, мигай, кажанок.
Двигай, двигай казанок...
- Ти, мабуть, знаєш цю пісню?
- Я чула щось подібне,- сказала Аліса.
- Далі вона співається, розумієш,- продовжував Капелюшник,- так:
Понад нами пролітай,
Як сідаєм ми за чай.
Тут Вовчок струснувся і почав підспівувати крізь сон:
«Мигай, мигай, мигай, мигай...» і тяг так довго, що довелося вщипнути його, щоб він замовк.
- Так от, ледве я проспівав перший куплет,- сказав Капелюшник,- як Королева зарепетувала: «Він невчасно почав, невчасно й скінчив! Відтяти йому голову!».
- Яка жахлива жорстокість! - вигукнула Аліса.
- І відтоді,- провадив Капелюшник сумним голосом,- Час нічогісінько не хоче робити для мене. І тепер завжди шість годин.
Аліса здогадалася:
- І це тому тут так багато чайного посуду? - запитала вона.
- Так, саме тому,- підтвердив Капелюшник, зітхаючи.- У нас завжди година вечірнього чаю, ми не маємо часу навіть помити посуду.
- Отже, вам доводиться, мабуть, весь час пересідати з місця на місце? - запитала Аліса.
- Авжеж,- підтвердив Капелюшник,- кожного разу, як посуд забруднюється.
- Але що, коли ви доходите знов до того місця, звідки починали? - поцікавилась Аліса.
- Може, поговоримо про щось інше? - втрутився Солоний Заєць, позіхаючи.- Мені починає це набридати. Я пропоную, хай панночка розповість нам казку.
- Боюся, що я не знаю жодної,- сказала Аліса, дуже стурбована такою пропозицією.
- Тоді хай Вовчок! - закричали обоє.- Прокинься, Вовчок! - І вони одночасно вщипнули ного з двох боків.
Вовчок повільно розплющив очі.
- Я не спав,- сказав він охриплим, кволим голосом.- Я чув кожне слово, сказане вами, хлопці.
- Розкажи нам казку! - вимагав Солоний Заєць.
- Так, будь ласка, розкажіть! - благала Аліса.
- І швиденько починай,- додав Капелюшник,- а то знову заснеш, так і не докажеш.
- Були собі три сестрички,- швиденько почав Вовчок,- і звали їх Ельзі, Лейсі та Тіллі. А жили вони на дні колодязя...
- А як же вони там жили? - запитала Аліса, яку завжди дуже цікавили питання їжі та питва.
- Вони їли патоку,- сказав Вовчок, подумавши хвилину чи дві.
- Це неможливо, розумієте,- дуже ввічливо заперечила Аліса,- вони б захворіли.
- Вони й були хворі,- промовив Вовчок,- дуже хворі.
Аліса спробувала уявити собі таке незвичай не життя, але була надто спантеличена. Отже, вона продовжувала:
- Але чому вони жили на дні колодязя?
- Чому ти не п’єш більше чаю? - звернувся Солоний Заєць до Аліси дуже серйозно.
- Я ще зовсім не пила,- відповіла Аліса ображеним голосом,- тому я не можу пити більше.
- Ти хочеш сказати, що не можеш випити менше,- відзначив Капелюшник,- випити більше, ніж нічого, дуже легко.
- Нікого не цікавить ваша думка,- обурилася Аліса.
- Хто зараз зачіпає особистості? - єхидно зауважив Капелюшник.
Аліса не знала, що відповісти на це, тому вона приготувала собі чай і хліб з маслом, потім обернулася до Вовчка і повторила своє запитання:
- Чому вони жили на дні колодязя?
Вовчок знову замислився на якийсь час, потім пояснив:
- Це був паточний колодязь.
- Такого не буває! - почала була Аліса дуже сердито, але Капелюшник і Солоний Заєць зашикали на неї, а Вовчок похмуро зауважив:
- Якщо ти не вмієш бути чемною, то сама кінчай казку.
- Ні-ні! Будь ласка, продовжуйте,- винувато сказала Аліса.- Я більше не буду перебивати вас. Можливо, десь і є один такий колодязь.
- Один, аякже!
