Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Ні Джоз, ні Еммі не знали цього важливого правила. Для них, мабуть, не мало значення, чи справді в Бекі є багато гарних суконь у її відсутніх валізах. Та оскільки теперішні її убори були дуже приношені, Еммі забезпе­чувала товаришку речами зі своїх запасів або водила до найкращої в місті кравчині й там замовляла їй усе необ­хідне.

Тепер, будьте певні, Бекі вже не носила порваних ко­мірців і збляклого шовку, що сповзав з плечей. Зі зміною життєвих обставин вона змінила й свої звички - закину­ла баночку з рум’янами, перестала вживати інший збуд­ник, до якого була звикла, чи принаймні вдавалася до нього тільки у виняткових випадках - наприклад, коли Джоз літніми вечорами, поки Еммі з сином були на прогулянці, вмовляв її випити чарку грогу. Та якщо Бекі суворо об­межувала себе, то зовсім інакше поводився негідник Кірш, провідник: його не можна було відірвати від пляшки, і він ніколи не знав, скільки випив, приклавшись до неї. Часом він сам дивувався, чого так швидко меншає французького коньяку в містера Седлі. Та облишмо цю делікатну тему. Бекі, мабуть, зловживала напоями куди менше, ніж до свого переїзду в порядну родину.

Нарешті з Лейпціга прибули ті скрині, що ними Бекі хвалилася,- їх було три, але зовсім не великих, і не гар­них. Та й щось не видно було, щоб вона витягала з тих скринь якісь сукні чи оздоби. Проте з однієї скриньки, де зберігалася купа різних паперів (то була та сама скринька, в якій шалено порпався Родон Кроулі, шукаючи схованих грошей Ребеки), вона врочисто дістала якийсь малюнок, пришпилила його на стіну в своїй кімнаті, й підвела до нього Джоза. То була сцена зі східного життя: портрет якогось чоловіка, виконаний олівцем,- тільки обличчя йому підмальовано рожевим кольором,- що верхи на слоні віддалявся від кількох кокосових пальм і пагоди.

- Пожалься боже, та це ж мій портрет! - вигукнув Джоз.

Справді, то був він у молодості в китайчаній куртці крою 1804 року. Той малюнок колись давно висів на Рассел-сквер.

- Я купила його,- тремтячим від хвилювання голосом сказала Бекі.- Я тоді ходила поглянути, чи не можна чимось допомогти моїм любим друзям. І ніколи вже з ним не розлучалась - та й ніколи не розлучуся!

- Не розлучитесь? - вигукнув Джоз, сповнений неви­мовного захвату й гордощів.- То він вам і справді такий дорогий через мене?

- Ви й самі добре знаєте, через кого,- відповіла Бекі.- Але навіщо про це говорити... навіщо думати... на­віщо оглядатися назад. Надто пізно!

Та вечірня розмова дуже припала Джозові до серця. Еммі тільки заглянула до вітальні й пішла спати, бо по­чувала себе стомленою і нездоровою. Джоз та його пре­красна гостя просиділи вечір у чарівному tête-à-tête, і сестра містера Седлі, лежачи без сну в сусідній кімнаті, чула, як Ребека співала Джозові давні романси десь 1815 року. Дивно, але тієї ночі він також спав не краще за Емі­лію.

Був червень, а отже, й розпал сезону в Лондоні. Джоз, який щодня читав незрівнянного «Галіньяні» (найкращого приятеля вигнанців), під час сніданку пригощав дам урив­ками з цієї газети. Щотижня в ній дають повний звіт про військові переміщення, і Джоз як людина, що й сама колись нюхнула пороху, дуже цікавився ними. Одного разу він прочитав: «Повернення *** полку. Грейвзевд, 20 черв­ня. «Ремчандер», корабель Ост-Індської компанії, сьогодні вранці зайшов у гирло Темзи, маючи на борту 14 офіцерів і 132 солдати цієї хороброї частини. Їх не було в Англії чотирнадцять років. Вони були послані за море через рік після славетної битви під Ватерлоо; в якій брали діяльну участь, а потім відзначилися в бірманській війні. Полковник-ветеран сер Майкл О’Дауд, кавалер ордена Лазні, його дружина і його сестра висадилися тут учора разом з капі­танами Поскі, Стаблом, Мекро й Мелоні, лейтенантами Смітом, Джонсом, Томпсоном і Ф. Томпсоном, хорунжими Гіксом і Греді. На пристані оркестр виконав національний гімн, і натовп гучно вітав хоробрих ветеранів, коли вони їхали до готелю Уейта, де був влаштований розкішний бенкет на честь захисників Давньої Англії. Під час обіду, поданого, певна річ, з властивою для Уейта вишуканістю, вітальні вигуки під вікнами й далі не стихали, тож леді О’Дауд і полковник вийшли на балкон і випили за здо­ров’я своїх земляків по келиху найкращого уейтівського бордо».

Другого разу Джоз прочитав коротке повідомлення: «Майор Доббін прибув до *** полку в Чатем»; потім він оголосив звіт про відрекомендування при дворі полковни­ка сера Майкла О’Дауда, кавалера ордена Лазні, леді О’Дауд (яку відрекомендовувала місіс Моллой Мелоні з Белімелоні) і міс Глорвіни О’Дауд (яку відрекомендову­вала леді О’Дауд). Невдовзі після цього прізвище Доббіна з’явилося в списку підполковників, тому що старий мар­шал Тіптоф помер під час переїзду *** полку з Мадраса і король ласкаво зволив перевести полковника сера Майкла О’Дауда, після повернення до Англії, в чин генерал-майора, доручивши йому й далі очолювати славетний полк, яким він так довго командував.

Про деякі з цих подій Емілія вже знала. Листування між Джорджем та його опікуном аж ніяк не припиня­лося. Після свого від’їзду Вільям раз чи двічі написав навіть самій Емілії, але невимушено холодний тон тих листів остаточно переконав сердешну жінку, що вона втра­тила над ним владу й що Доббін, як він сам казав їй, став вільний. Він покинув її, і вона була нещасна. Згадки про його незліченні послуги, про високі й ніжні почуття поставали перед нею і дорікали їй удень і вночі. Еммі, за своїм звичаєм, без кінця роздумувала про них і тепер уже розуміла, яке чисте й гарне кохання вона знехтувала, й докоряла собі за те, що відкинула такий скарб.

Авжеж, той скарб пропав. Вільям його весь витратив. Він уже не кохає Емілію, думав він, так, як кохав раніше. І ніколи не покохає. Почуття, яке він пропонував їй про­тягом багатьох років, не можна відкинути, розбити на друзки, а тоді склеїти так, щоб не видно було тріщин. Мала безтурботна тиранка саме так розбила його кохання. «Ні,- знов і знов міркував Вільям,- я сам себе дурив і втішав марною надією. Якби вона була гідна того ко­хання, що я їй пропонував, то давно б відповіла на нього. Це була наївна помилка. Та хіба все наше життя не