Усмішки, гуморески, фейлетони - Вишня Остап

Дрррр! (Пауза)… Дрррр! Це дзвонить телефон.

— О господи! Знову! — це або говорить сама до себе, або думає заклопотана людина і бере телефонну трубку: — Ну?!

Потім заклопотана людина стріпує головою і поспішає сказати у ту саму трубку:

— Пробачте, не "ну?!", а я вас слухаю!

Хтось про щось говорить телефоном заклопотаній людині. Заклопотана людина слухає. Послухавши, сердито кидає:

— Ну?!

Заклопотана людина ще кілька часу слухає, потім нервово кладе трубку на телефон.

— Показилися! — бурмоче заклопотана людина.

— …Дррр!

— Ну?! — взявши трубку, запитує знову та сама людина. — Пробачте, я вас слухаю!

— … Ні, не перебили! Я сам перебив!

— …Дррр! Дррр! Дррр!

II

Відповідальна людина, що працює в одній керівній установі, приходить щодня на роботу, як їй і належиться, о дев'ятій годині вранці.

Людина ця виконує відповідальну роботу, розробляє й вирішує справи, над якими слід подумати, слід про ці справи прочитати чимало матеріалів, продивитися книжки, прикинути, порівняти, зважити, а потім уже вирішити.

Це людина розумової праці…

Ну, от, значить, рівно о дев'ятій годині ранку людина сіла за стіл… Раптом:

Дрррр! — телефон.

Відповівши на перший дзвінок, людина розгортає справи, читає.

— Дрррр!

— Я вас слухаю!

Після п'ятнадцятого "дррр!" людина, беручи телефонну трубку, вже говорить не "я вас слухаю", а "ну?!", потім, схаменувшись, поправляється: "Пробачте, не "ну?!", а я вас слухаю!"

Після сімдесят п'ятого "дррр!" людина довго-довго дивиться на телефон, потім, ніби щось пригадавши, говорить "ага!", бере телефонну трубку і каже:

— Ви мене слухаєте?

Після сто одинадцятого "дррр" відповідальна людина хватає в руки не трубку, а телефонний апарат, прикладає його до вуха й дивується:

— Дивись, поважчала як трубка! І незручно її якось до вуха прикладати!

Потім думає, думає, думає і раптом несамовито кричить:

— Галло! Та галло ж твоїй матері! І падає в крісло.

Потім підводиться з крісла, підходить до вікна, надворі весна, на зеленокучерявій під вікном липі стрибають, весело цвірінькаючи, горобці.

Людина дивиться на горобців і ніяк не може пригадати, що воно таке, які то такі веселі пташки стрибають…

Потім таки пригадує, що то горобці, ніяковіє з того, як вона. могла забути горобців, це її сердить, і вона сердито говорить:

— Телефона б вам на липу повісити! Ви б так не стрибали, не цвірінькали!

III

А які такі справи, які питання розв'язувала відповідальна людина, не випускаючи з рук телефонної трубки цілісінький білий робочий день?

Перші дзвоники, з дев'ятої приблизно до десятої години ранку, сильно дуже інтересувалися, як себе почуває відповідальна людина, як їй спалося, що їй снилося і т. ін.

Ранкові дзвонарі намагалися всілякими такими "наводящими" фразами довести людині, що вони вже на роботі, що, мовляв, аж ніяк вони на роботу не запізнюються, а приходять вчасно, а деякі кидали, так, між іншим, що для них прийти на роботу за п'ятнадцять-двадцять хвилин до початку робочого дня — це не тільки звичка, а доконечність, яка їм дає не радість, а простотаки дисциплінарний восторг!

— Я й дітей так виховую! — запевнив відповідальну людину один із ранкових дзвонарів і при цьому схвильовано запитував: — А ваші дітки як? Подейкують, що скарлатина ходить! Берегти треба! Я своїх у дитячий садок аніні! Діти — вони діти! А ми батьки, так ми повинні бути таки батьками!

Кинувши ще кілька таких афоризмів, дзвонар вивершав розмову:

— На все! Подзвонюйте!

…Частенько просять розв'язати такі складні й принципові питання:

— У нас поруч дикторської кімнати живе родина з дітьми. Діти шумлять, заважають дикторам. Чи можна ту родину переселити до іншої кімнати?

— А вільна кімната є?

— Є! Звільнилася оце!

— Так навіщо ж ви запитуєте?

— Та знаєте, воно, якто кажуть… Хехехе! На рибалці не були?

— А я рибалкою не захоплююсь!

— І я не захоплююсь! А дехто вудить! Хехехе! На все!

…— Турбує вас кандидат філологічних наук Іван Іванович Крапказкомою!

— Уже захистили? ВНаюІ

— Захистив, захистив! Тяжкувато було! Підняв же тему! Бєлінський за таку не брався!

— А цікаво, яку саме тему ви підняли?

— "Вплив дубових полиць на палітурки "Кобзаря" Т. Г. Шевченка видання 1871 року".

— Інтересна тема! Так що вас турбує?

— Як ви гадаєте, чи не краще нам слово "вйо" писати не просто "вйо", а після літери "ви" ставити апостола?

— Якого апостола?

— Та оту кому, що хвостом угору!

— Ага! Це не в моїй компетенції… Апостоли — це тема богословська!

— Пробачте!

— Привіт! Привіт!

— Хто це?

— Не впізнав? А на війні, пам'ятаєш, ти на Ельбі, а я на Дунаї!

— Пам'ятаю! Є така Ельба, і Дунай є! Так що вас цікавить?

— В інструкції сказано, що культивувати міжряддя кукурудзи слід вздовж і впоперек. А колгосп "Зоря" спочатку прокультивував упоперек, а потім того вздовж! Чи ставити на бюро, чи ні?

— Став! Став! Став на бюро! — закричала відповідальна людина. — А потім і сам на бюро ставай! Все!

IV

Телефон, кажуть, винайшов німецький учитель Пилип Рейс, а вдосконалив американець Белл. Вони — не винуваті.

Якби вони знали, що появляться отакі "дзвонарі", вони б утримались.

НЕ ЗАБУВАЙМО

I

В одному колгоспі бригадирова жінка щовесни на вгороді в себе садила кукурудзу.

І дуже пильно її доглядала, — бувало, і прорве, і прополе, і землю підпушить, і попасинкує — і така родить щороку кукурудза, що коли було бригадир прийде додому після трудів праведних (ну, й роботи! ну, й роботи!) дуже втомленим, таким, що в нього не тільки ноги, а й язик заплітається, і жінка бралася або за рогача, або за качалку, — так бригадир ховався в кукурудзі.

Увійде було він у кукурудзу, — і картуза на голові не видно, така була кукурудза висока, та лапата, та густа.

Жінка, було, стоїть біля кукурудзи, качалкою розмахує та кричить тільки:

— Ось потолочи тільки, іроде, мені пшінку, потолочи, я тебе, бабський празнику, потолочу!

Отака щороку виростала на бригадировім присадибнім городі кукурудза.

Небагато її й садили, — всього там кілька соток, — а було й дітям частенько повнісінькі баняки молодих качанів варили (хай дітки поласують!), було й на мамалиґу, і на кукурудзяну крупу для каші, і на дерть…

І корівчина взимку не голодувала, і двох кабанів, таких, "як світ", щороку відгодовували.

І як визріє було восени кукурудза, пообламують качани, бригадир ніколи не забував нагадати жінці:

— Ти ж мені, дивись, не накидай насипом вогкої кукурудзи в кіш, розклади на ґанку, на блясі, хай підсохне, провітриться, а тоді вже в кіш.

— Та що ти мене вчиш? Без тебе знаю!

— А на насіння повідбирай найкращі качани, хвостів не обривай, пов'яжи в пучечки та повісь на жердині під стріхою, хай на вітрі підсушуються, а на зиму на горищі порозвішуємо… Насіння — це все!

— Бабі своїй розкажи! — гнівалася бригадирова жінка. — Дивись, який хазяїн знайшовся! Професор! А хто щороку так робить, ти чи я? Взяв би та й зробив, а то тільки язиком плескати вмієш!

— У мене й без твоєї кукурудзи ділов хапає! Мені он за всю бригаду відповідай, а ти хочеш, щоб я ще й удома сам усе робив? А ти навіщо? Бариня яка!

Гиркалися вони, гиркалися, це так, а проте по хазяйству завжди було все справно і кукурудза на насіння зберігалася до весни качан у качан, зернина в зернину, без єдиної плямочки, суха, дзвінка, добірна…

Ну, й сходила як слід! Не було того, щоб посаджене зеоно навесні не зійшло!

ІІ

Бригада цієї весни посіяла квадратногніздовим способом сто двадцять гектарів кукурудзи. Посіяли, чекають, як зійде.

На схожість перевірити чи забули, чи не встигли, чи просто:

— А чого там її перевіряти? Зійде й так!

А воно "так" і не зійшло. То там витягнулося, то там… Не кукурудзяне поле, а чорноряба корова: гетьчисто чорні плями.

І почалося:

— Підсівай! Підсаджуй!

— Я ж казав, що в торфогнойових горщечках для підсадки слід було посадити кукурудзу!

— Казав, та не зав'язав! Бригадир руками розмахував:

— Не простежили з осені, які качани на насіння залишили!

— А хто повинен був простежити?

— А хіба я?

— А хіба я?

— А чому саме я?

— А чому саме я? Хіба мені найбільше треба? І пішло, і пішло, і пішло…

Якби з тієї балаканини сходила кукурудза — ой, яка б вона була висока та качаниста! Заметушилися:

— Паняй, позич насіння у "Зорі"!

— Питав, у "Зорі" нема!

— Паняй у "Перемогу"!

— їздив, уже нема!

Доки шукали насіння, минув час, підсадили пізно… Ну, а наслідки?

Що ж, чухали потилиці! До того чухали, що рівчаки на потилицях попрочухували. І все один до одного:

— Я ж казав!

— Я так і знав!

— А чому не ти, а я?

— …?!

III

Бачите, як воно виходить: як удома, так не забуваємо:

— А чи в пучки пов'язала?

— А чи на жердині розвішала?

— А чи не вогкою в кіш поскладала? А як у бригаді, так:

— Я ж казав!

— Чому я? Хіба мені найбільше треба?

Як вчасно не приготуємо сапеток для зберігання кукурудзи, одним словом, якщо кукурудзу не просушити і зберігати вологою, то вона втратить схожість, зіпсується…

Заздалегідь треба про все це думати…

І про сапетки для зберігання, і про сушарки, і про силосні траншеї, і про все…

Щоб потім рівчаків на потилицях не вичухувати!

ОХОРОНЯЙМО ПРИРОДУ

І

Дедалі більшає й дужчає голос народу нашого радянського за охорону нашої природи від знищення, від розору, від плюндрування, від забруднювання…

Грізний і владний голос народу радянського і просить, і вимагає, і попереджає:

— Не нищіть дерева! Не обламуйте вітік на деревах!

— Не винищуйте недозволеними способами птахів і звірів!

— Не браконьєрствуйте!

— Не винищуйте рибу! Не глушіть рибу!

— Не забруднюйте річок стічними водами з фабрик та заводів!

— Не засмічуйте садів і парків!

— Не витоптуйте, не витолочуйте трави!

— Охороняйте природу!

І от, невважаючи на просьби, на попередження, на законні вчинки й заборони, трапляються, і, на жаль, частенько трапляються, людці, до яких всі такі вимоги й прохання мов горохом об стінкуі

І до чого тільки не додумаються такі люди.

Деякі керівникихіміки, наприклад, доводять, що вода в річці чи в ставку псується від листя, що падає в неї з прибережних дерев, що така вода шкідливо впливає на паровозні чи інші якісь котли. І що роблять? Вирубують "вікові гіганти", дерева, що ростуть на берегах річок, ставків. І ніхто не вхопить їх за руки, не крикне:

— Що ви робите? Чи ви подумали про те, що, винищивши дерево, ви губите річку, вона висохне і зовсім не даватиме води і для паровиків, і взагалі для людей! Невже не можна винайти інший спосіб знешкодити ту кринську воду? Та локомотиви осьось атомною енергією рухатимуться, а такі от "специ" ладні всі дерева й квіти винищити, щоб їм зайвий раз не довелося почистити казана в паровику!

А скільки зіпсовано річок стічними брудними заводськими та фабричними водами!

Лунають заклики про те, що треба закликати до порядку всіх, хто завдає лиха нашій прекрасній природі!

Давно пора!

ІІ

Є ще інша категорія людей.