Смерть в океані - Тендюк Леонід
Червоне небо — все червоне! Тіло охоплено вогнем.
Більше я нічого не пам'ятаю.
Акули напали підступно, звідки їх ніхто не чекав — з-під корабельного днища, під яким глибочіє океанська безодня… А ми дивувалися — кілька днів їх не видно було біля корабля.
Може, ти, риба-лоцман, привела їх сюди?
Розділ восьмий
КУРС ЗЮЙД-ОСТ
Пересилюючи біль у ногах, в усьому тілі, я уявив по вінця налитий спекою криваво-червоний день і наш поєдинок з акулами в затіненій бортом "Вихора" солоній, аж гіркій, воді.
Кузьмич так і не випірнув, а мене Йовенко, зраненого, ледве вихопив із пазурів смерті.
Схожі на серпи плавці витикалися з води, що мовби кипіла довкруг човна. Ще я запам'ятав, як по штормтрапу спускаються люди…
Розплющив очі й, побачивши в білосніжній каюті схиленого наді мною лікаря, з жахом уявив ту останню картину. Проте сили відразу залишили, і я знову провалився в темну безодню.
Скільки тривало забуття, не знаю.
Не дійшовши як слід до тями, напівсвідомо згадав чомусь дивний напис на стіні продуктового пакгауза в рідному порту, де наше судно перед рейсом бункерувалося й брало провізію: "Усе найкраще — дітям і морякам далекого плавання!"
Ця, непрошено воскресла, чудернацька дрібниця сказала більше за будь-які слова. Я зрозумів, що живий. "Когіто, ерго сум — я мислю, отже, я існую", — любив повторювати дорогий наш боцман.
"Усе найкраще — морякам!" — з іронією подумав, коли до вкрай напруженого слуху долинула несамовита вібрація й двигтіння з черева корабля.
Гуркіт суднових машин, розташованих під лазаретом, в якому я опинився, був такий потужний, що міг підняти й мерця.
Океан гострить наш зір й відточує слух. А тут і без цієї слухової тонкості було зрозуміло: двигун працює на повних обертах й судно мчить, вибиваючись із сил.
— Ну, козарлюго, налякав ти нас усіх! — вплітаючись у гуркіт мотора, почулося над вухом.
— А, Гудзоновичу… Здрастуйте, — кволим голосом привітавсь я.
— Здорово, здорово, синок, — витер Толстиков носовичком непрохану сльозу. — Вижив, а це основне, — хвилюючись, додав він.
— Де Кузьмич? — як і тоді, коли опритомнів уперше, запитав я.
Помічник капітана, якого ми, мабуть, несправедливо недолюблювали, завагався, не знаючи, що відповісти.
Нарешті мовив:
— Кузьмич, Василько, загинув…
— А-а, — тільки й сказав я, і перед очима знову попливли червоні кола.
Я поступово набирався сил. Втім — які то сили! Мене, колись семижильного, дратувало тепер усе: проміння, що сочилося крізь відчинений ілюмінатор, гуркіт двигуна, щонайменший запах ліків.
Допікала задуха, і я раз у раз просив води.
У лазареті біля мого ліжка постійно хтось чергував. Крізь сон чи, може, тяжке марення бачив схилене над собою обличчя то знайомого океанолога — навіть професора Цибу! — то Степана Очеретного, а то нерозлучних Антона й Кнопку.
Кок Андрухович-Брюховецький кілька разів пропонував пообідати.
— Смачна юшечка, — примовляв. — Поживніша за всі оті ліки, — кидав він презирливий погляд на полицю, де, подзенькуючи, стояли пляшечки й пробірки. — Скуштуй, друже, сьорбни хоч разок. Не юшка — приворотне зілля.
— Не вмовляй, любий Андруховичу, — відхиляв я його простягнуту з ложкою руку. — Зараз не можу.
— Гаразд, — погоджувався кухар. — Змушувати не буду, але пізніше прийду. Так просто від тебе не відстану.
Найбільше мене розчулив візит штурмана. Шарашкін приніс у подарунок талісман — витесане із сукуватого дерева страховисько.
— Нині рік дракона, тож нехай тебе мій саморобний дракон і оберігає,— мовив, прив'язуючи талісман до перетинки над ліжком.
— Дякую, Анатолію Лукичу, — вперше назвав я його на ім'я. — Вибачте, може, не завжди добре виконував обов'язки вахтового і був грубий.
— Що ти, голубе? — заперечив Шарашкін. — Ми ж із тобою мужчини, а не панянки. Можливо, інколи у розмовах і шкваримо відкритим текстом — солоно. Ну, так що! Все одно ти — справжній моряк. Можу тепер зізнатися тобі в цьому.
Від його слів посвітліло на душі, хоч і не підвладний я марнолюбству.
Був я неабияк зворушений. Правда, удав, що все те нічого не важить.
Щоб перевести розмову на інше, поцікавився:
— Куди це ми так поспішаємо?
— А хіба ти ще не знаєш?
— Ні.
Штурман на мить завагався. Нарешті відповів:
— Бачиш, хлопче, тобі знову доведеться робити невелику операцію — в умовах стаціонару. От ми і прямуємо на острови Елліс,[9] точніше — до атола Фунафуті, в поселення Фонгафале, столицю всього тамтешнього архіпелагу.
— Так ми ж збиралися заходити на атол Тарава в архіпелазі Гілберта.[10]
— Збиралися, Василю Петровичу, — відказав штурман. — Тарава й острівець Бетіо, де можна взяти прісну воду, звідси набагато ближче, ніж архіпелаг Елліс.
— Навіщо ж тоді змінили курс?
— Була причина, — загадково мовив штурман. — Капітан, — продовжив він, — двічі по радіо зв'язувався з резидент-комісаром на островах Гілберта і на сусідньому архіпелазі Фенікс. Говорив, що у нас на борту хворий, якому необхідне стаціонарне лікування. Але — як об стінку горохом! Острови Гілберта, сам знаєш, неподалік від американської атомної кузні — атолів Бікіні й Кваджалейн. Отож наша присутність там не бажана. Ну, а Фенікс, — додав, — під спільним управлінням Сполучених Штатів Америки й Англії. З одним комісаром, англійцем, Євген Петрович нібито дійшов згоди, та американець, резиденція якого на острові Аба-Рірінга, категорично відмовився дати добро на захід туди "Вихора". Послався на те, що набрати прісної води на атолах Фенікса не можна навіть із ліхтера. Госпіталю ж там, мовляв, узагалі немає.
— Як так немає! — здивувавсь я, пригадавши розповідь мого земляка, матроса з "Витязя", що кілька років тому відвідав Аба-Рірінгу, де йому в острівній лікарні вирізали апендицит.
— То було колись, — пояснив Лукич. — Тоді специ Пентагону ще не будували своїх аеродромів. Тепер усе змінилося, і на ті острови, мабуть, нічого й рипатися.
Зрозуміло. Подібна історія з далекими океанськими суходолами для нас, мореплавців, не нова. В Індійському океані, на архіпелазі Чагос, де я недавно побував, теж звили кубло американські вояки. І на острові Різдва, й на Еніветоці. Янки всюди споруджують військові укріплення й риють схрони для атомної зброї. Одержимі манією переслідування, мовби на них хтось збирається нападати.
"Таких лицедіїв і такого лицемірства світ не знав!" — подумав я, пригадавши бачені на власні очі острови, перетворені на полігони й казарми.
— Одужуй, Васько, — залишаючи каюту, побажав штурман. — Ми ще побесідуємо на "ти" з Південним Хрестом і з іншими зорями тропічного краю.
І мені нестерпно захотілося на місток, в милу серцю ходову рубку, де я провів — і тут, на "Вихорі", й на інших кораблях — найкращі дні свого молодого життя. Бо відчуття щастя приходить лише тоді, коли знаєш: твоя праця потрібна людям. А що без нас, матросів, стернових, інші не обійдуться, я був глибоко переконаний.
Та ось нині я — баласт… Лежати прикутим до ліжка, та ще в морі, гіршої кари й не придумаєш!
Дарма, що боліла нога, попросив:
— Дозвольте мені на палубу.
— Але ж ти зовсім не транспортабельний.
Сам я таки ходити не міг — нога забинтована і, щоб, чого доброго, не зсунувся на підлогу, прив'язана до ліжка.
Говорухін, наш судновий лікар, уважно поставився до мого прохання. Порадившись із капітаном, він ще з порога кинув:
— Збирайся, акулолов!
— І ладна Васькова душа в рай, та гріхи не пускають, — посміхнувся на те Степан Очеретний, разом з Кнопкою заходившись піднімати мене з ліжка, щоб перекласти на носилки.
— Та хоч носилки, носилки поверніть! Не виносьте його, як мерця — вперед ногами, — сердито зауважив лікар.
Друзі на сто вісімдесят градусів розвернули носилки, піднімаючи мене по сходинках трапу на горішню палубу.
Там було гамірно — матроси, океанологи. Усі дивилися на мене — чи, може, так здалося? — ніби на морське чудо.
Лежачи на високій подушці, я кивком голови вітав присутніх, як, мабуть, вітав фараон свій народ, коли його паланкін несли повз вируючий натовп.
Намагавсь я навіщось жартувати. На моє вітання й жарти відповідали, але — по всьому було видно: на судні траур. Люди пригнічені й похмурі. Адже минуло лише кілька днів, як боцмана розтерзали акули. Таке не забувається…
Носилки поставили під тентом — там, де Гудзонович і ескулап завжди грають у "козла".
— Видивляйся, Васько, на всі чотири боки — ти поки що лежачий впередзорящий. А я подибав на вахту, — заявив Очеретний.
Звідси й справді відкривавсь неозорий краєвид. Та, як і раніше, океан був пустельний, у небі ні хмариночки.
Під тентом не те що в каюті, прохолодно.
Судно робило майже двадцять вузлів — чималенька швидкість. Завдяки цьому серед повного штилю нас обвівав легкокрилий вітрець, а до слуху доносилася знайома музика рипливих щогл та погойдування вант, мереживо яких дзвеніло над головою. Запах відпрацьованого машиною масла змішувався із свіжістю водорослин; їхні батоги — значить, скоро суходіл — дедалі більше почали з'являтися на воді.
Я подумав: який прекрасний світ і люди в ньому. Мені не терпілося видужати, за все добро, що для мене зробили інші, віддячити, працюючи на повну силу.
Можливо, це не клятва, а просто так, наказ собі,— я вирішив: будь-що досконало опаную морське ремесло, стану умільцем, таким, як був незабутній Кузьмич, людина, що врятувала мені життя. Бо якби боцман не залишився там, де його оточили акули, а відразу підплив до човна, мені б від тієї зграї не врятуватися.
Південно-східним курсом "Вихор" ішов на архіпелаг Елліс.
Вони ще були хтозна й де, ті острови, а я про них уже дещо знав.
— Ось, погортай знічев'я, — приніс Шарашкін лоцію островів південної частини Тихого океану.
Лоція — найромантичніша книга серед усіх книжок, відомих людству. Тому що створила ту книгу сама природа. Довідки в енциклопедіях ("Морська лоція— керівництво для плавання в тому чи іншому басейні з докладним описом його навігаційних особливостей") не дають про неї справжнього уявлення.
Та й чи можна, скажіть, нудними словами "посібник", "керівництво для плавання" назвати те, що живіше за живе — океани, узбережжя континентів, острови, їхні бухти й затоки, вічно рухливі морські течії, вітри, урагани, грози, коралові рифи, припливи й відпливи, землетруси, тропічні циклони, тайфуни, цунамі! А ще тваринний і рослинний світ тих суходолів, опис кліматичних умов, безліч іншого.
