Нові коментарі
У п'ятницю у 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Земля гуде - Гончар Олесь

Земля гуде - Гончар Олесь

Читаємо онлайн Земля гуде - Гончар Олесь

Що не кажи, а таки багато всякого чудового чортовиння люди навигадували!.. Якби встав отак років через тисячу та глянув, що тоді за техніка буде, га?.. Уявляєш собі? Хоч би одним оком туди заглянути!..

— Я ж кажу, що ти без техніки жити не можеш,— посміхався Борис.— Це твоя стихія.

Валентин сопів під столом.

— А от і можу,— невпевнено згодом промовив він.— Електрику ж кинув?

— Так то ж у німців! — заперечив Серга.

— А в німців хіба не електрика? Хіба в них не той електричний струм, що в нас? А от кинув,— зітхнув Валентин, як у бочці.— Не міг.

— Що не міг?

— Все не міг! Що не загадають — не можу. Загадають: проклади проводку он туди,— почну — і не можу. Не те, що не вмію,— пояснив Валентин,— а от не можу — і все. Ставлю ізолятор, а мене наче хтось шарпає за полу: "А ти подумав, кому ця лампочка світитиме?" Припасовую рубильник, а мене знову хтось шарпає: "А куди ним струм буде вмикатись?" І знаєш, аж гидко мені стало! І трансформатори, і кабелі, і все одразу — ну аж гидке. Думав, що навіки вже відпала в мене охота і до техніки, і до всього цього...

— А воно ні?

— Слава богу, ні,— полегшено й шумно, як віл, зітхнув під столом Валентин.— Коли взявся оце за приймача, то побачив, що все в мені... на місці.

— Таки любиш?

— Таки люблю. Та ти ж сам бачиш, що в нас було, а чого бракувало. Як у тої куми, що похвалялася: якби сир та борошно, то зварила б вареники, позичте дровець...

— Щоб отак із нічого приймача зліпити, та це знаєш, ким треба бути? — не приховував свого захоплення Борис.— Це все одно, що радіо винайти заново!

— А тс-с! — штовхнув його ногою Валентин. Він уже сидів під столом у навушниках, як бортмеханік у кабіні.— Тріщить!..

— Дай на одне вухо! — Борис прожогом кинувся під стіл, і жмурок погас Проте хлопець не став його світити. Він приклався в темряві одним вухом до навушника. Валентин прикладався другим. Вони почули б стукіт власних сердець, якби наслухали їх, а не те чарівне потріскування атмосфери.

— Валько, невже це правда?

— Ге! — сказав Валентин.— Та вже давно за північ!.. "Комінтерн" не працює!..

— А ти певен, що настроїв на "Комінтерн"?

— А куди ж іще?

Потім вони чули музику, далеку, недосяжну, прекрасну. Мовби вставали казкові, озвучені світи, які були перед ними замкнуті, а тепер знову відкрилися, здобуті ними, зусиллями їхньої волі, їхньої юнацької впертості. Значить, недаремно вони так пристрасно працювали кілька ночей підряд!

— Сідай отак, і будемо слухати,— обійняв у темряві Валентин сухорляве Борисове плече.— Тобі зручно? — Валя ставав навіть чемним, коли на душі в нього було гарно.

— Зручно, зручно,— прошепотів Борис з вдячністю.

Так навсидьки під столом хлопці й поснули, обійнявшись, біля навушників. І проспали б вони так до білого дня, якби зненацька їм не почулись гудки, повноголосі, красиві, такі, як ті, що ними вони перегукувались в дитинстві, розбуркані першим сонцем, наснажені весняною свіжістю... "Гу-у, гу-у, гу-у",— чули вони прекрасне, усміхаючись обоє вві сні.

Це були перші гудки московської радіостанції перед тим, як вона починає вранці свої передачі, вітаючи весь світ бадьорою державною піснею.

Тільки почало розвиднятись, як Борис уже поспішав на Кобищани до Лялі. Він підіймався з Подолу до центру крутою бруківкою, притримуючи кашкет за козирок, щоб його не зірвало зустрічним вітром.

Ішов підбігцем, підстрибом, так, як він завжди ходив. Власне, він не ходив, а майже бігав на гору і з гори, НІКОЛИ не втомлюючись і часто дивуючи цим свого вайлуватого друга.

— Я тебе колись розберу на частини, як годинниковий механізм,— погрожував іноді Валентин,— і подивлюсь, що там у тебе всередині. Чому ти такий верткий?

— Ґа? — стріляв Борис, задумавшись.

— Розберу...

— Розбери, розбери,— серйозно погоджувався в таких випадках Борис, задерши на Валентина своє кепі з неймовірно великим козирком. Він зовсім і не чув, що саме друг його погрожував розібрати. Борис у цей час літав думками десь... хто знає й де.

Било сухим снігом, різало очі. З бокових завулків вихоплювались вітряні протяги. На перехрестях сніг вирував білими чорториями.

З розгону Борис налетів на якусь жінку, мало не збив її з ніг, а тоді ні з сього ні з того поздоровкався до неї і побіг далі, а вона дивилася йому вслід здивовано: хто б це був? Наче незнайомий, а вітається... Та, зрештою, швидко ростуть молоді, за який-небудь рік так виросте, що й не впізнаєш, чиє воно. Ростуть, ростуть...

ч На Гоголівській вулиці, біля спаленого універмагу, стояли куцкою жінки, дивлячись кудись через вулицю, вгору. Борис підняв свій козирок і похолов: на ліхтарному стовпі висів закоцюблий підліток.

За що повішений? Хто він такий?

Не можна навіть назвати страхом те, що Борис відчув у першу мить. На ньому просто нічого не стало, все втратило вагу, окрім одного: папірця в боковій кишені сорочки. Тільки той папірець набрав фізично відчутої ваги, і тільки його Борис почував на собі. Інстинктивно прикрив груди рукою.

Повішений був простоволосий, в йоржик йому набилося снігу, і сніг уже не танув. Простенький засмальцьований піджачок, на грудях — фанерна табличка з написом: "Партизан".

На ногах повішений мав здоровенні армійські черевики, які, видно, були йому ще не по нозі. Обличчя не було, вірніше, Борис боявся дивитися на нього, в те неприродне спотворення людської подоби.

Стояв і просто дивився на міцні важезні черевики, на табличку, написану від руки, але дуже дбайливо, наче відбиту з трафарету. "В них уже, мабуть, багато таких табличок заготовлено. Мабуть, і на мене є, і на Валентина",— подумав Борис, мимоволі ловлячи краєм вуха голоси якихось жінок, що розмовляли на базарі. Вони говорили, що, напевне, цей хлопчина зовсім і не партизан, який з нього партизан, може, просто повертався додому після восьмої, коли ходити заборонено.

— їхнє право, що хочуть, те й роблять з нашими дітьми...

Бориса дедалі відчутніше проймав холодок рішучості. Хлопець сповнювався високою повагою до себе, адже — тільки подумати — ось він, ровесник і ніби навіть двійник повішеного, стоїть, не полохаючись, не втікаючи, хоч весь бринить від напруги нервів: папірець, на якому записано зведення Радянського Інформбюро, лежить йому на грудях, і всім, здається, відомо і видно це.

Борис бачить, як наближається тротуаром постать поліцая, мерзотна синя постать; поліцай продивляється його наскрізь, очі його повзають по Борисові повільно, наче гусениці по листю, одяг уже не прикриває папірця Борисові на грудях, і його вже видно всім, як медаль. Поліцай наближається. Борисові хочеться обернутися і дременути вниз, на Поділ, щоб аж чортам тошно, але він каже собі в думці: "Стій! Від них нікуди не втечеш!.."

І стоїть.

Знову йому хочеться знати, скільки в них, проклятих, ще заготовлено табличок на нього, на його друзів, на весь народ. "Стій, що буде!"

Поліцай, виявляється, знайомий. Це Семен Коло-мойцев. Торік улітку біля міського кінотеатру подо-лянські хлопці, між ними і Валентин, вирішили добре натовкти Коломойцева за якісь брудненькі провини перед товаришами. Вони вивели його за театр, у темне місце, і після короткої передмови почали садити по підбіччю. Зупинив їх Борис: "Киньте ви руки бруднити!"

Він органічно не терпів тілесних розправ. Його від них нудило.

Тепер Коломойцев, пам'ятаючи Борисове заступництво, зустрів його як приятеля:

— Привіт, Серга! Що, пацана розглядаєш? Ох і зашморгнули ж!

Коломойцев був у синьому кашкеті і такій же шинелі з блискучими ґудзиками.

— Це коли вам видали нову форму? — запитав Серга з таким спокоєм, якого зовсім не чекав від себе.

— Вчора привезли. Просто з цейхгаузів. Це, кажуть, їхня поліція носила до тридцять третього року, а потім зняли.— Коломойцев говорив, якось пхакаючи, наче & роті у нього було повно вати.

— І весь час оце лежало в цейхгаузах? — вдавано зацікавився Серга.

— Весь час. Добренне сукно!

— І штани теж? — ще спокійніше запитав Борис, незрозуміло бліднучи.

— І штани,— Коломойцев відгорнув широким жестом полу шинелі, показуючи сині, досить потерті штани.

Борис уважно оглянув їх:

— А це що в тебе на заду? Латка?

— Та налатано,— пахкнув Коломойцев.— Але під шинеллю не видно, правда ж?

— Звичайно.

— Тобі куди, Борисе? — Коломойцев назвав його по імені, і Борисові притьмом захотілось затопити його в пику. Перший раз в житті так захотілося.— Ти до Корпусного? Там же сьогодні пам'ятник Слави валятимуть.

— Тобто як — валятимуть? — не зрозумів спочатку Борис.

— Та так просто: вирішили повалити. Пішли подивимось...

— Ні, мені сюди,— показав Борис у протилежний кінець скверу, до пам'ятника Гоголю.

— Ти мене не бійся, Серга,— знизивши раптом голос, промовив Коломойцев.

— А чого мені тебе боятись?

— Ну, тс чого... Все ж таки ти був комсомольцем за Совєтів. Але не бійся, я не заявлю.

— Чому ж ти не заявиш? — з несподіваною зухвалістю випалив Борис.— Заяви.

— Е,— помахав пальцем Коломойцев.— Мене не візьмеш за руб п'ять. А як Совєти прийдуть, тоді що? Таким, як ти,— нічого, а мені... хана!

— На інших страх наганяєш, а виходить, сам ти нас боїшся?

Коломойцев помовчав.

— А таки боюсь,— зітхнув він.

"Треба буде його заманити десь у темний куток",— подумав Серга і сказав:

— Ну, бувай...

— Бувай.

Борис пішов сквером, повз пам'ятник Гоголю. Простоволосий Гоголь, як живий, дивився перед себе на ліхтарний стовп, на важкі черевики повішеного,, що не сягали землі.

За пам'ятником, у глибині скверу, Серга несподівано побачив Лялю. Вона стояла з якимось незнайомим Борисові чоловіком і розмовляла з ним, дивлячись на ліхтар. Незнайомий — з портфелем під пахвою, з люлькою в зубах — зрідка — відповідав Лялі стримано, аж ніби знехотя.

Коли Борис наблизився до них, незнайомий з неприхованим незадоволенням поглянув на нього. Ляля наче збентежилась.

— Ти вже був біля нього, Борисе? — Дівчина кивнула на ліхтар.

— Був.

— Не впізнав, хто такий?

— Я на обличчя не дивився. Незнайомий подав Лялі руку:

— Пішов я...

— Познайомся, Борисе,— звернулася Ляля до Серги.— Це... товариш Сапіга.

Сапіга взяв простягнуту Борисову руку, потримав її якусь мить, немов' зважував, і, нічого не сказавши, відпустив. Втягнув голову в плечі й рушив, не озираючись, повз пам'ятник. Ляля перевела погляд на бронзове погруддя Гоголя.

— Дивись, його плечі наче здригаються,— сказала дівчина.

Сніг хвилями зривався довкола пам'ятника, дрібно порощив об броцзу.

— Лялю, ти нічого не знаєш! — тихо вигукнув Серга.— Коли б ти тільки знала!

— Що таке? — дівчина здивовано дивилася на Бориса.

Відгуки про книгу Земля гуде - Гончар Олесь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: