Земля гуде - Гончар Олесь
Таке чудове місто, Лялю, мусить бути тільки для таких... як ти!
— О,— засміялась дівчина,— а для таких, як ти?
— І для таких, як я,— сказав Льоня задоволено.— Я взагалі влаштував би міста для молодих,— провадив він, легко переносячи дівчину через сніговий замет.— Ну й намело! А взагалі — люблю сніг!
Леонід все міцніше притискав до себе дівчину, і вона, не одмагаючись, тепло линула до його плеча.
— Лялю! — Леонід раптом зупинився, торкнувся рукою дівчині до беретки і рвучким рухом відвернув їй голову назад.— Лялю! — бачив її блискучі розширені очі, напіврозтулені губи, чув її гарячий подих.— Лялю! — Він усе ближче нахилявся, тягся, задихаючись, до її губів.
— Що ти? — з жахом прошепотіла дівчина, з силою відштовхуючись від нього обома руками.— Що ти, Льоню?! Не можна...
Рука його враз знесиліла, зв'ялилась, немов з неї випустили кров. — Чому? Дівчина помовчала, потім тихо:
— В мене... є.
— Хто він такий? — запитав Леонід з глухим викликом.— Де він?
— Він... в армії.
Леонід відчув гострий сором за свій вчинок.
— Тоді... тоді вибач, Лялю.
— Добре, забудем... Не говори про це.
Леонід не говорив. В іншому випадку він боровся б до останнього за своє кохання, він обіцяв би дівчині всього себе, все, що має, і в цьому стремлінні його не зупинили б ніякі перешкоди. Але зараз він був цілком обеззброєний єдиним словом: "В армії". Леонід не спитав про його ранг і людські гідності, не висловив припущення, що той, невідомий, можливо, давно вже зітлів десь, як і безліч полеглих, що ними встеляє свій шлях війна. Леонід не сказав цього дівчині, хоч сам і подумав про це. Стояв, наче враз віддалений від неї високою скляною стіною, боляче забитий, обеззброєний безповоротно, може, вперше в житті, так нагло, без боротьби. Боротися він уже не міг, бо відчував, що боровся б не з дівчиною, а з тим невідомим "в армії". На це він не міг піти, проти цього поставало все його сумління. Який він, той? Хто він?.. Це було зараз не головне для Леоніда. Головним же було, що "той" перебував там, в армії, тобто був солдат, друг по зброї.
— Вибач, Лялю,— ще раз сказав Леонід зовсім глухо. Мовчки попрощались і розійшлись.
Дома Ляля швидко роздяглася і, спитавши в матері дозволу, в'юнцем стрибнула до неї під ковдру.
— Я трошки погріюсь біля тебе, ма,— Ляля підігнула коліна.
— Яка ти, справді, холодна, мов крижинка,— обіймала її мати.— І тіло на тобі таке тверде.
Дівчина шурхнула головою мамі під руку.
— Мамо, погладь мене.
— Коли ти вже відвикнеш від цього? — лагідно вуркотіла мама.— Як тобі не соромно? Ти ж така вже в мене величенька.
— Ну що робити, ма, коли я так люблю твої руки. Так люблю, щоб вони торкалися мене! Я ж мамина донька, мамина!.. І від цього ніколи не відвикну, так і знай!
— Хоч уже й будеш... не сама? Дівчина мовчки дихала мамі під груди.
— Чого ж ти мовчиш, мале?
Ляля приклалася гарячою щокою матері до плеча.
— Може, я завжди... буду сама.
— Тобто як? — злякалася мама.
— А хто скаже, як доля складеться?
Кость Григорович похропував до стіни. Нерівно, мовби ушкоджене серце, бився в темряві годинник: то уповільнювався, то раптом поспішав, ніби хотів наздогнати втрачене.
— Ти не сердься, Лялю, я давно хотіла тебе про це запитати... До нас стільки ходить... Ти з кимось дружиш?
Ляля ворухнулась під боком, як миша.
— З усіма дружу.
— З усіма? — перепитала вражена мама, і вони обидві тихо, як змовниці, засміялись, боячись розбудити
Костя Григоровича.— Ти не будь хитрою, мале... Я знаю, звичайно, що ти дружиш з усіма, навіть з цим насурмленим Сапігою. Але я маю на увазі одного... Часом чи не Льоня?
— Мамо! — ображено відсахнулась дівчина від материних грудей.— Як ти можеш таке подумати? Як ти можеш?
Голос Лялі тремтів. Здається, вона готова була заплакати.
— Не сердься на мене,— мама гаряче поцілувала її десь у підборіддя.— Чому це тебе так образило? Льоня — непоганий хлопець. Що яко наг, яко благ, то на це тепер ніхто не зважає — такий час... Повернуться наші — знову матиме, що мав. Але він зовсім не поганий хлопець— повторила мама.
Ляля знала, що вся сім'я про сибіряка — найкращої думки. Зумів він завоювати визнання навіть доскіпливої та суворої тьоті Варі.
— Я не кажу, що він поганий хлопець... Але, будь ласка, не став так питання, ма. Хіба забула, що в мене є Марко? Хіба можна після нього... Ай, яка ти, їй-богу!
Мати засоромилась у темноті.
— Марко... Де-то він?
— Та ти ж сама свого вусатого Костю чекала п'ять років!
— Я присягала,— шепотіла мама, мліючи від гордості.
— А я теж,— відповіла Ляля.
— Як же ти присягала? — з чисто дівочою цікавістю запитала мама, нахиляючись до Лялі.— Як, мале?
Вона чула навіть в темноті, як донька зашарілась, запашіла на неї гарячими щоками.
— Як тобі не соромно про це питати, ма! Яка ти безсоромниця!
— Це тому, що темно... В темряві можна... Скажи.
— Ну як...— затнулася дівчина,— як усі. Пам'ятаєш, коли я приїхала влітку, ти побачила в мене шрами на руці і все допитувалась, що то за шрами, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— Так ото воно... ти вже мені вибач, мамусько: я тоді не сказала тобі всієї правди. Я тільки сказала, що то ми з дівчатами силу волі вивіряли на гарячому прасі. А насправді то я своє кохання вивіряла, ма!
— Як?
— От загадала собі: триматиму руку на розпеченім залізі, доки не скажу тричі повільно: "Покохала, кохаю, кохатиму..." А він і не знав про це! — засміялася Ляля.— А потім... а потім ті останні наші дні. Спершу вони, хлопці наші, пішли в райком, а звідти вже у військкомат,.. Там вони повіддавали свої відстрочення, які мали до закінчення університету, і на тих їхніх папірцях, це мені Марко розповідав, полковник ставив хрести червоним олівцем. Я пам'ятаю, якими вони повернулись до гуртожитку... Вже вони не належали нам, університетові, вони належали війні. Це важко пояснити... А потім я зайшла до Марка в кімнату в останній вечір. На етажерці вже лежав ранець, ми купували той ранець удвох із ним в універмазі. Ти не уявляєш, яка я була в той вечір, ма! Ти не можеш цього уявити собі... І хоч нічого між нами й не було, аж нічогісінько, розумієш, проте саме в той вечір я мовби відчула себе... дружиною.
їм зробилося жарко обом.
— Отоді я присягнулась. "Де б ти,— кажу,— не був, скільки б не був, знай: нічиї руки... не обіймуть мене! Нічиї губи не торкнуться моїх... крім мамусьчиних!"
Мама нестямно притиснула Лялю до себе.
— Доню,— несподівано зміненим, урочистим голосом промовила Надія Григорівна,— а ти знаєш про те, що, коли б з тобою що-небудь трапилось, я не перенесла б цього... Я наклала б на себе руки...
— Ти про що, мамо? — вжахнулась Ляля.— Про що, скажи?
— Про твоїх друзів, Лялю. Вони приходять завжди ділові такі, задумливі. Особливо цей, що сьогодні був... Сапіга. Ви... щось робите, Лялю?.. Ви щось задумали.
Якусь мить мовчали обидві.
— Ти не хотіла б цього, ма? — Ляля зазирнула в очі матері. Мама лежала горілиць, і великі очі її рівно сяяли в пітьмі.— Якби справді треба було б... для повернення нашого світу... для щастя всіх... Хіба ти не благословила б мене? На все, на все!..
Мама пригорнула її і мовчки поцілувала в лоб.
ХІЇІ
Лижі свистіли по снігу. Щоразу відштовхуючись легкими бамбуковими палицями, Іллєвський наче злітав у повітря.
Навкруги димились поземком білі поля. Гублячись в їхніх просторах, далеко по обрію бовваніли сиротливі, мовби вимерлі села, обплетені тенетами темних густих садів.
Надвечір Іллєвський підходив до радгоспу.
Раніше Серьожка бував у тьоті Даші і добре пам'ятав цю місцевість. Зовні й зараз тут ніщо не змінилося.
Амбари, силосні башти, довжелезні корпуси ферм — все залишилося після фронту незруйнованим. Шляхами з поля від скирт посувалися гарби з сіном— — фуражири повертались на ферму. В центрі господарського двору височіла на самому белебні майстерня, вкрита білою черепицею. Будівля була відкрита всім вітрам, сніг на ній не затримувався, і напис, викладений через увесь дах по білій черепиці червоною, можна було ще здалеку прочитати: "Жовтень". Напис теж досі зберігся, тепер він був, здається, ще виразнішим, ніж колись, і виднівся далеко.
Тьотя Даша жила в маленькому селищі — всього з кількох котеджів,— що прилягало до радгоспної цегельні. Колись на цегельні працював її чоловік. Зараз він воював у Червоній Армії, а вона так і лишилася тут жити, хоча працювала на птахофермі, розташованій зовсім одинцем у степу, де кури влітку могли вільно пастись.
Серьожці було б з руки зайти просто на пташарню, але він не був упевнений, чи й досі пташарня функціонує і чи працює там тьотя,— адже тепер зранку не можеш знати, що буде з тобою ввечері. Вирішив проскочити просто до селища.
Щоб тьотя і сусіди не подумали, що він, парубійко, такий уже мерзляка, Серьожка здер з-під кашкета хустку, якою мати запнула його в дорогу. Хлопець довго змагався з матір'ю і не хотів запинатись, мотивуючи це тим, що мороз тільки гартує людину.
Проте мама, наполігши на своєму, таки запнула Серьожку, як дівчину.
Тьотю Дашу хлопець застав дома. Вона саме топила в печі, готувала вечерю.
— А де Люба? — тільки-но привітавшись, запитав Серьожка про сестру.
— Люба на роботі.
— Як на роботі? — стривожився він. Тепер слово "робота", "попасти на роботу" означало майже те саме, що в концтабір.
— Влаштувалась на пташарні... завела вже подруг собі, не хоче повертатись у Полтаву,— розповідала тьотя, усміхаючись.— Тут, каже, легше дихати. Хоч німчуру не зустрінеш на кожному кроці та жорна не крутиш: пайок борошном видають... А ти оце так в картузику та в хромових чобітках і примчався?
— Ще й жарко було.
— Жарко йому! Роззувайся та лізь на лежанку. Прийде Люба — будемо вечеряти.
— А ви хіба вже не працюєте на пташарні? — цікавився Серьожка, роззуваючись.
— Давно кинула... Хай молодші бігають на той бе-лебень. А я перейшла ближче сюди, на ферму, нічною свинаркою.
— У вас все зосталось, як і було,— дивувався Серьожка, залізаючи на лежанку.— І пташарні, і свині!..
— Навіть корів і то позводили! По селах у колгоспників забирають у податок, а сюди зганяють. Ще й по масті підбирають: в "Перебудову" женуть лише сименталок, а до нас сірих українських.
— А на майстерні так і досі викладено "Жовтень"!
— Казав нібито перекладач, що треба б зняти, але ковалі всі запротивились: дірок, мовляв, наробите над головою, та й працюй зимою під відкритим небом! Черепиці ж у них немає залагодити натомість...
