Земля гуде - Гончар Олесь

Пітьма стояла непроглядна, і лише білі стрілки беріз невиразно світилися в ній. Вітер рівно шумів у верховіттях, а внизу було зовсім затишно.

Пузанов упевнено проскакував поміж стовбурами, не зачіплюючись, пірнав крізь кущі, і жоден сук, жодна гілляка не хруснули під його чобітьми, наче ті чоботи були підбиті шкірою з котячих або тигрячих лап. За ним продирався в темряві Серьожка Іллєвський. З незвички він весь час за щось чіплявся, кущі хапали його за поли, обдерті руки гостро щеміли. Всі колючі гілки, здається, умисне спрямувались своїми вістрями Серьожці межи очі. "Дивно, як він тут орієнтується,— думав Іллєвський про Леоніда.— І як він уміє так ходити: ні хряску, ні хруску..."

Леонід злегка шурхотів шинеллю перед його носом, невидимий, як дух. "Хіба мені будувати в нетрях вігвам? — кепкував із себе Серьожка.— Це ось такому, як Льонька!.."

Нарешті чагарник кінчився, просторим тугим вітром обвіяло їм лиця, і вони зупинились. Вітер дув уже з поля.

— Бачиш,— шепотів Пузанов, нахиляючись до Серьожки і вказуючи рукою вперед себе.— Бачиш, темніє.

— Нічого не бачу, Льоню...

— От іще мені!.. Та ось же, зовсім близько!

— А справді! Ніби щось бовваніє.

— Ото й він. Ти ляжеш тут і будеш чекати мене. Як тільки зніму,— Льоня говорив про кулемет, який надіявся зняти з підбитого танка,— одразу тобі свисну чибісом...

— Як це чибісом?

— Ех ти, друг... Теж мені поет... Ну, просто свисну!.. А ти тут — тримай вуха... На випадок чого — дій, як умовились...

— Єсть,— сказав Серьожка.

Пузанов пішов спочатку до командирської машини. Обійшов довкола неї, ласкаво обмацуючи рукою броню. Лівий борт зяяв темною пробоїною. Через відкритий люк башти Леонід звично забрався всередину, присвітив ліхтариком. Трупів не було. Все, що можна було познімати, вже хтось познімав, погосподарювавши тут раніше за нього. Попробував нерухомі, мертві важелі управління і виліз з башти. Було і тоскно, і в той же час легше на серці. Екіпаж таки вийшов.

Спотикаючись на болотяних купинах, Пузанов попрямував до своєї машини. Вона темніла присадкуватим силуетом в кількадесяти метрах перед ним. З цією машиною він зустрів війну в Західній Україні на кордоні. З нею витримав триденний нерівний бій з ворогом, коли по фронту в тридцять кілометрів ішли лісом танк на танк, лобом в лоб — і горіли. Тоді він зберіг машину. Тепер вона, слухняна й мовчазна, стояла, всмоктана землею, і мовби чекала на нього.

Не доходячи кількох кроків до машини. Пузанов раптом зупинився на місці. В танку щось товклося. Спочатку він подумав, що це Іллєвський, втомившись чекати, сам забрався в машину.

Підійшов ближче.

В машині грюкали, сопіли, стишено чортихалися.

— Ти знаєш, Борисе,— чувся молодий басок,— нічого не можу зробити... Де він тут закріплений, що його тримає — ні біса не бачу...

— Кинь ти його, Валько,— відповів інший голос скоромовкою.— Бо ми так до ранку з ним проморочимось. Краще завтра прийдемо з ліхтариком. А зараз давай візьмемось за акумулятор.

Знову почулося грюкання й важке сопіння, вже, видно, біля акумулятора.

— Та ми й акумулятора не витягнемо,— почувся згодом той же бас.— В ньому, мабуть, пудів чотири. Ось не заважай мені, Борисе!..

— Ти сам мені заважаєш, Валько!

Пузанов посміхнувся і тихо піднявся до люка. Не випускаючи з рук револьвера, гукнув униз:

— Ей ви, конспіранти! Ану вилазь!

В машині принишкло, навіть не сопіло. "Конспіранти", очевидно, завмерли на місці.

— Вилазь, кому говорю! — скомандував Леонід вдруге.

За хвилину перед ним, похнюпившись, стояли біля танка два юнаки: один — високий, широкоплечий, другий — маленький, у кепі з величезним козирком.

Пузанов зневажливо оглянув своїх бранців, свиснув Іллєвському. Юнаки здригнулися від того свисту.

— Ну що, зняли? — запитав їх Пузанов насмішкувато.— Ви думали, тут так — тяп-ляп?.. Ось я вам покажу, як знімати!

Затримані дружно сопіли, схиливши голови.

— Що тут таке? — хоробро озвався Іллєвський, наближаючись.

— Серьожка?! — Затримані стрепенулись, впізнавши його по голосу.— Серьожко, це ми!

Іллєвський приглядався до них в темряві:

— Валентин? А це хто? Борис?

— Я! — дуже жваво, навіть запобігливо відповів переляканий Борис.

— Чого вас тут носить? — допитувався Іллєвський, як суворий слідчий.

Пузанов звернувся до нього:

— Знайомі?

— Та це ж наші орли з Подолу!.. Знайомся, Льоню: це Валентин Сорока, а це Серга Борис.

Юнаки з деяким острахом подали руки Пузанову.

— Ваше щастя,— буркнув Леонід.— Але ж голови!.. Хто так робить? Охорони не поставили — раз, розмови — два, сірники палите в машині — три. А якби це не ми?

— Нічого не видно,— буркнув широкоплечий Сорока.

— Та ви і вдень його не зняли б! — з дещо хвалькуватою гордістю промовив Пузанов.— Машина теж не дурна, вона чекає господаревих рук!

— То як же бути? — невпевнено зиркнув на нього Борис з-під свого козирка.

— А я ось покажу зараз, як бути! — Леонід миттю опинився на машині і нечутно зник у ній.

Незабаром з люка висунувся контур кулемета.

— Приймай, Серьожко! — почувся Леонідів голос. Іллєвський, піднявшись, узяв з його рук незвично

важку зброю.

Пузанов через деякий час, важко дихаючи, висадив на борт акумулятор.

— Приймайте!

Хлопці підхопили його втрьох і мало не впустили, такий він був несподівано важкий.

— Отак це робиться,— сказав Леонід, сплигуючи на землю.

— Це просто геніально! — захоплено вигукнув Борис, дивлячись в темряві на Пузанова.

— Клас,— згодився і Валентин.— Ми б і досі клацали. Піддайте, я візьму акумулятор на плечі.

Йому піддали. Леонід взяв у Серьожки кулемет, оглянув— його в пітьмі, і вони рушили всі разом у Білий гай.

VIII

Вранці 26 жовтня край міського цвинтаря на Огневому полі німці розстрілювали полонених політру-ків. їх розстрілювали не в яру, а на рівному місці.

Ніхто з полонених не впав на коліна, і кулі, пронизавши гарячі груди і не зустрічаючи перешкоди, летіли далі.

Вискочивши на постріли, Ляля, ще не зачесана, свіжа після сну, завмерла серед подвір'я і, не рухаючись, дивилася вгору. Кулі тонко зумкотіли над її головою. Якби вона могла вхопити поглядом ті кулі, то вона побачила б, що вони червоці від гарячої крові політруків.

Стрілянина змовкла, а дівчина все ще стояла, приголомшена, на місці. Потім оглянулась довкола себе, наче в незнайомій пустелі.

Цього дня з нею коїлося щось дивне. Першою помітила це Надія Григорівна, яка взагалі помічала най-тонші невловні зміни доньчиного настрою. "Вона дивиться на мене, як сліпа,— з острахом подумала мати про Лялю.— Дивиться просто на мене, а не бачить мене".

На запитання, чи не хвора, Ляля кидала односкладові скупі відповіді.

Потім одяглася і, не озвавшись ні до кого словом, пішла з дому. Повернулася вже в другій половині дня геть уся промокла під дощем, але жвавіша й говіркіша, ніж уранці.

— Мамо, ти нічого не матимеш проти,— сказала за обідом,— якщо до мене сьогодні прийдуть гості? Хочемо дещо почитати.

— Навіщо ти питаєш, Лялю? Ти ж знаєш, скільки до тебе завжди ходило молоді. Здається, я ніколи тобі не дорікала.

— Дякую, мамо.

Кость Григорович причвалав з роботи сердитий і насуплений. Втомлено сів за стіл, закурив.

Глухо шумів дощ об дах. Сивими дрібними сльозами плакали вікна.

— Яка погань,— задумливо промовив Кость Григорович.— Ніколи й не підозрював, що в нас може знайтись така погань.

— Ти про що, Костю? — запитала дружина співчутливо.

— Ти знала... Та хто його не знав... Синаш Архипа Коломейцева...

— Той, що лотерейні квитки розповсюджував?

— Той самий.

— І що ж він?

— Служить у них,— вигукнув лікар обурено.— Зустрічаю сьогодні на вулиці, біла пов'язка теліпається на рукаві. "Панові Убийвовку моє шанування!" І навіть око зіскалив мені, як спільникові. Отакий негідник!

— Все переінакшують. Дівчата для них уже не товаришки, а панінки,— повідомила тьотя Варя, немов скаржачись.

Кость Григорович сьогодні зарання ліг спати.

— А ви знаєте,— сказав він, уже влігшись,— серед тих політруків більшість було поранених... Вони їх такими й вивели на розстріл.

І лікар заплющив очі.

Дощ шумів і шумів, як безкраї очерети. Все місто ховалося в тих високих сірих очеретах. Загублене в степах, вилиняле, безбарвне, воно наче розмивалося дощами, меншало, входило в землю.

А як тільки впали перші сутінки, вулицею Гребінки з глухого її кінця, з боку Огневого поля, майнула спочатку одна постать, за нею через деякий час з'явилась друга, потім третя, четверта... Всі постаті були сірі, як паркани, побіля яких вони прослизали. Здавалося, що це встають на Огневім полі страчені вранці політру-ки і прямують кудись глухою вулицею, повитою сутінками та мрякою.

Першим прийшов Борис Серга. Він учився разом з Лялею в Харківському університеті, теж на фізматі, і раніше часто бував у домі Убийвовків, До Харкова і з Харкова Борис і Ляля завжди їхали разом. Якщо ж посеред навчального року виривався в Полтаву хтось один із них, то захоплював з дому коржики й для другого. На факультеті Ляля редагувала стінгазету "Вектор", а Борис був її заступником. Коли ж Лялю обрали секретарем комсомольської організації, то Борис став сам редактором "Вектора". Жартував, що коли Лялю оберуть ще кудись, то попередню її посаду обов'язково доручать йому, як Лялин "перейдений етап".

У навчанні і в роботі Серга був пристрасний і темпераментний до краю. Почувши на лекції якусь нову, свіжу думку, він не міг всидіти. На перерві його високий, майже дівочий голос було чути через увесь коридор. Задерши своє гостре, як топірець, підборіддя, він запально дискутував, мимохіть, хапаючи ґудзики в опонента на грудях і викручуючи їх. Йому зауважували, він на мить отямлювався, а за хвилину, забувшись, уже викручував комусь іншому ґудзики, стріляючи знизу вверх потоком слів. Йому завжди не вистачало часу, і, навіть купаючись влітку у Ворсклі, він шкодував, що не можна одночасно пливти й читати. Зате всі роки був круглим відмінником, і на зборах, ледь виглядаючи з-за трибуни гострим, видовженим своїм обличчям та опуклим чолом, він закликав товаришів брати науку штурмом.

Шумно влетівши в кімнату, Боря, як завжди, привітався до кожного зокрема, довідався в Надії Григорівни про її здоров'я, окинув бистрим поглядом піаніно, на яке він колись накидався з льоту, набридаючи, зрештою, всім.