Земля гуде - Гончар Олесь

Так і залишилось, душу веселить кожному. Для себе вони, правда, вже там, в конторі, переінакшили назву, забула і як. Знаю тільки, що тепер уже не радгосп, а держимаєток.

— Держмаєток, тьотю.

— Може, й так... І замість директора — управитель, як за панського прижиму. Але всі ми його звемо агрономом,— це колишній наш агроном. Тільки коли в конторі при шефові, то тоді — пан управитель.

— Собака? — запитав Серьожка.

— Як сказати... При ньому ще терпіти б можна. Подейкують, що він умисне згодився стати управителем, щоб гіршого не прислали і щоб господарство зберегти для наших. Людей не б'є, і на роботу без пашпортів приймає, і в табір ще не запроторив нікого. При шефові — кричить, тупотить на робочих, а без шефа — людина як людина. Одного разу полонені цілу забастовку влаштували: відмовились іти на наряд, то він приховав це від шефа і конвоїрам сказав, щоб мовчали. Не розбереш — чи боїться наших, чи справді нашим духом дихає... Кажуть,— таємниче зашепотіла тьотя Даша,— нібито до нього партизани навідуються і наказують, що та як він має робити.

Серьожці перехопило дух від цих слів.

— Хіба у вас є партизани?

— А де ж їх нема? Тепер вони скрізь є. На Жовтневі у нас цілий мітинг відбувся. Скільки того народу зійшлося! Старе й мале... Наче до війни. Секретар райпар кому з годину виступав, ще краще говорив, ніж до війни, аж на душі після його промови полегшало. А за радгоспом на всіх шляхах у цей час партизанські караули стояли.

— Оце діла! — вигукнув Серьожка.— А у нас у Полтаві не було змоги... Скажіть, поліція тут є?

— Недавно завели... Але вона більше біля контори гнеться, та ще біля полонених два лобурі...

— Собаки?

— Поки що зубів не показують. Десь цілими днями самогон жлуктять. їм, видно, партизани теж сказали, що треба.

— Вивішати б їх! — сказав Серьожка з такою дорослою нещадністю, якої тьотя ніколи раніш не помічала в ньому.

— їм уже в афішках було попередження: "Полонені, готуйте винтовки, а поліцаї — вірьовки!" Прийде й на них час... А що вже шефа на наш радгосп накинули, так такого світ, мабуть, не бачив,— провадила далі тьотя Даша.— Добре, що хоч не часто цаїз-дить, а ночувати й зовсім тут боїться. "Степ небезпечний",— каже. На машину — і в місто. Старе, плюгаве, ноги в галіфе, як ті соломинки. Джерк-джерк — і нічого не розбереш. Як нетверезий, то похваляється, що Гітлер скоро йому подарує увесь цей маєток, тобто наш радгосп, у повну власність; 3 землею і з людьми. "Тоді,— каже,— я сам закотив би рукава і взявся б вести господарство".

— А хіба він уміє?

— Хто його зна... Сам відставний офіцер, ще до тієї війни мав десь маєток... Чекай, пак, де ж це... Ага, в Африці! Там, каже, мав.

— В Африці? — наїжився Серьожка.— Так це він був плантатором?

— А що це воно таке — "плантатор"? Де воно росте?

— Плантатор, тьотю Дашо... це таке... це таке... що ніколи його в нас не буде! — обурено вигукнув хлопець.

Надворі раптом почувся дівочий голосок:

— Лижі, лижі!." Серьожчині лижі! — І слідом за цим до кімнати влетіла Люба, рум'яна, з інеєм на своїх блискучих кучериках.— Сергійку! — вона з порога кинулась до брата.— Я твої лижі впізнала! А Марійка каже: давай заберем та гайнем у поле! Так палиць нема!.. Ой, який ти!.. Як там наша мамуня? Кажи! — торсала вона брата, зазираючи йому в вічі.

— Мама, як завжди... в порядку. А ти пішла та й забула,— удавано сердився брат.

— Забула!.. Ще що вигадай!

— А чому ж досі не приходила?

— Німців не бачила? — випалила Люба,— Піду вже в Полтаву, як німців не буде!

— А тут не німці?

— Та не стільки, як у Полтаві. Проскочать на машинах великим шляхом, а сюди коли-не-коли по яйки!.. Підкотять до комори, поцуплять, що треба, і — ауфвідерзейн!

— А так,— втрутилась тьотя, ставлячи на стіл вечерю.— Налетять, як гемони, тут смикнуть, там хапнуть — і чкурнули, немов з краденим... А вузол як був зв'язаний, так і залишається...

— Який вузол, тьотю Дашо? — запитав Серьожка.

— Радгосп наш, робочі, як вузол. Хотілося б їм розпустити його на нитки, всяко заходять до нього, і так, і сяк, і руками, і зубами — а воно не бере... Ну, ідіть сідайте вечеряти.

За вечерею Люба, скакаючи чорними оченятами, похвалилася братові:

— Я хотіла на пташарні диверсію зробити...

— Ти диви,— звів брови Серьожка.— Яку?

— Хотіла колодязь зовсім загатити, сміттям засипати.

— От дурненька,— всміхнулась тьотя Даша.

— Але Марійка розраяла. Це наша сусідка, ось через стіну,— пояснила Люба братові.— Вона також на пташарні, вона й при наших була на пташарні...

— Учениця моя найкраща,— сказала тьотя Даша.— Марія Силівна.

— "...Не треба,— каже,— Любо, гатити. Німці,— каже,— були та й нема, і води їм цієї не пити, а нам тоді попокопай новий колодязь. Та колодязник дід Кишка,— каже,— мене за це з'їв би..." Сміха!

— Це вона в батька вдалась така хазяйшлива,— сказала тьотя Даша.— Батько її Сила Гаврилович — майстер на всі руки: і швець, і столяр, і скляр, всі корпуси на фермі склив. Завбачливий чоловік! Перед тим як заступили німці, він усі шибки в корпусах уночі повиймав і десь позакопував, поки наші вернуться. Тепер вікна соломою позатикали. Свинарки мерзнуть, але терплять.

— А якби шеф дізнався, погнав би його в табір? — запитала Люба.

— Хіба тут один такий Сила Гаврилович?.. Тут майже всі... Той частини від трактора десь "погубив", той камінь на млині так закував, що тільки на дерть свиням і можна молоти. Якби заходився шеф розкопувати, то треба б весь радгосп гнати йому до таборів. Бо кожен, як уміє, противиться. Шеф і рад би всіх нас перевішати, та треба ж комусь у маєтку працювати, без робочої сили їм не обійтись.

Після вечері тьотя Даша зібралася на цілу ніч чергувати на свинарник. п

— Ти ж, Любо, господарюй тут за мене. Сергійка на лежанці поклади, бо він з дороги... Трубу закриєш, защепнетесь. А я піду свиней доглядати, доки сало на них наросте, то, може й наші повернуться...

Зоставшись віч-на-віч з сестрою, Серьожка розповів їй, чого, власне, він прийшов. Всупереч зовнішній легковажності, Люба напрочуд чесно вміла зберігати таємниці; і Серьожка багато чим їй довірявся. І зараз, полещена братовим серйозним довір'ям, дівчина вся просяяла.

— Я покличу Марійку! — Вона вже хотіла постукати в стіну, але Серьожка затримав її руку.— Не бійся,— заспокоїла Люба брата, як доросла.— Марійка зовсім, зовсім наша! Найнашіша! Ти її ще не знаєш, Серьожко! Я б тобі сказала про неї одну таємницю, але це було б нечесно з мого боку.— Люба важно підібрала губку.

— Якщо вона справді наша, "найнашіша", то які можуть бути таємниці?— виставив Серьожка свої резони.

Люба подумала і, видно, погодившись із цим, нахилилась братові до вуха, і, хоч їх було тільки двоє в кімнаті, зашепотіла:

— Вона зберігає прапор!

— Що? Який прапор? — Хлопець нічого не зрозумів.

— Прапор, справжній прапор!.. Ой, як це здорово, Сергійку! Я покличу її, хай вона сама розкаже тобі.

Це в неї виходить, мов казка, так складно! — Сама розкажи спочатку.

— От слухай. Ще восени, коли сюди тільки вступили німці, на пташарню до неї зайшло двоє наших напитись. Обидва в шпалах, видно, командири. Тільки руки усі в ранах і обличчя теж попечені. Напилися, подякували, ще й спитали Марійку, як її звати. Подає один блокнот, каже: "Напиши, як звати". Бо вони глухі й нічого не чують. І вона написала: "Марія Си-лівна". Це її до війни весь радгосп так звав, по-батькові, бо вона була знатна, її кури неслися найкраще... Кури її люблять, вона як іде через двір, то вся пташарня за нею підлетом, а деякі аж на плечі злітають!..

— Ти коротше,— перебив сестру Серьожка.— Мене прапор цікавить.

— От вони напилися й пішли степом. Йдуть собі, не оглядаються, а глухі ж, бідолашні, обоє і не чують, що за плечима по битому шляху уже мотоцикли: др-р! др-р! др-р!

— Ну?

— Ну, догнали — й на місці обох... бах-бах... А Марійка все бачила з ферми і, як тільки ті поїхали далі, полетіла до командирів. Оглянула їх, думала, що живі,— неживі. І бачить: на спині одного з-під гімнастерки, посіченої кулями, начебто якась китиця золота. А то в нього під сорочкою в плечах прапор був зашитий! Розпорола вона підоплічку і витягла прапор. А він увесь намок від крові, ще теплий і теж пробитий. Ленін на ньому і написано: танковий полк!..

• Єерьожка здригнувся:

— Де він?

— Не знаю,.. Не перебивай!.. Вона десь його заховала і нікому не каже. А командирів Марійка і дівчата-доярки поховали увечері. Обмили їм обличчя водою, рушниками перев'язали і там-таки й поховали край дороги.

— Поклич її! — сказав Серьожка. Люба постукала в стіну.

— Тільки ти з нею не дуже,— попередила дівчина.— Бо вона й вилає, дорого не візьме! В неї й батько,— він тепер ходить склити по селах,— всіх лає!.. Кожному в вічі виказує, хто чого заслужив!..

Незабаром поріг переступила дівчина років п'ятнадцяти, з кісками віночком, жвава, рухлива, з гострим носиком, в золотих крапельках ластовиння. "Наче по-крапана сонцем",— подумав Серьожка. Під ситцевим її платтячком ледь окреслювались молоденькі груди.

— Знайомся, Марійко,— звернулась до неї Люба, вказуючи на Серьожку, що стояв босий біля стола.— Братко мій, Серьожка. Поет!

Хлопець почував себе ніяково босим. Він думав, що Марійка набагато менша і її не буде соромно. Вона ж, стрельнувши на нього гострими оченятами, невміло і занадто міцно як для дівчини потрясла йому руку.

— Ось він приніс,— сказала Люба, гордо подаючи подрузі пожмакану листівку, що її Серьожка перед тим дістав з чобота.— Читай!

Марійка читала, повільно розцвітаючи.

— Ой, скільки ж тут визволено! — з виспівом промовила вона і глянула на Серьожку.— Та які все назви гарні!

— Якби ще там Полтава! — сплеснула в долоні Люба.

— Це те, що вдалося добути,— з гідністю промовив Серьожка.— В мене листівок таких не одна. Я привіз їх... людям. Розуміється, нашим людям,— підкреслив він, дивлячись на Марійку.— Як ви гадаєте, вдасться їх тут розповсюдити?

— Таке й питаєте,— здвигнула вона плечима.— А чому ж ні?

— А хто тут у вас з наших... з найнашіших людей? Марійка на мить замислилась.

— Дядько Михайло,— стала вона повільно, з твердим притиском перераховувати.— Оникій Петрович, Вінько-водовоз, дід Кишка, теслярська бригада, дівчата Козловських, комірник Левко, дід Гарасим, Галя Остапівська, тітка Пріська, тітка Вустя, той професор, що до кнурів став, воловник, баба Чайчиха, баба Миниха, старший конюх, і другий конюх, і третій конюх, і ПІура-вихователька, і всі харківські, що в гуртожитку, і, звісно, всі полонені...

— В мене не вистачить,— засміявся Серьожка.— В мене листівок небагато.

— Шкода,— серйозно глянула на нього Марійка.— Шкода.