Земля гуде - Гончар Олесь
Вираз його обличчя був таємничий.
— Говори швидше!
— Відгадай...
— Невже щось вдалося?
— Так, Лялю! — Серга озирнувся на всі боки.— Німцям дали під Москвою чосу! Ох і дали!
Дівчина вхопила його під руку, потягла з собою вздовж скверу.
— Розказуй! Ви чули Москву?
— Чули. Правда, уривками, тріску, шуму багато,— видно, інші станції забивають...
— Що ж там? Ну, швидше-бо! — Ляля озирнулася. Сквер був пустий, по бруковиці, клацаючи дерев'яними підошвами, як колодками, ішли на роботу полонені.
— Визволено Тіхвін!
— Тіхвін визволено? — В очах Лялі застрибали голубі іскрятка.
—: Єлець, Рогачов, Клин...
— І Клин? І Єлець? — перепитувала Ляля збуджено, немов добре знала ці міста, хоча насправді чула їх назви вперше.
— ...Яхрома,— продовжував Борис, запалюючись все дужче від гордощів і щастя, що він перший повідомляє дівчині про цю Яхрому,— Солнєчногорськ!..
— І Солнєчногорськ? — зазирала Ляля в очі хлопцеві з вдячною ніжністю. Борис вище підсунув козирок.
— ...Є-пі-фань,— вимовляв Борис ще голосніше, мовби набираючись сили з кожним словом.
— Єпіфань,— схвильовано, з насолодою повторила Ляля, стискаючи Борисів лікоть.— Як чудово!..
— Лівни, Дубни, Богородицьк...
— Борько! — майже вигукнула Ляля.— Ти знаєш, що це таке? Це ж наступ! — Очі її ще дужче заблищали.— Недаром мені снився Марко!.. Ніби весна, зелено, а він у касці, в кожушку поспішає кудись через Шевченківський парк у Харкові та все гукає, гукає...
.— Можна думати, що наступ уже триває чимало часу,— міркував Борис.— Бо на початку передачі згадувалося, що, мовляв, як відомо, під Тулою розгромлено другу бронетанкову армію Гудеріана.
— Борисе, це ж все треба було записати! — спо-хопилася Ляля.— І розмножити негайно!.. Як же ти не записав?
Борис тільки зараз здумав про папірець, що лежав у нього на грудях.
— От голова! — стукнув хлопець себе по лобі й засміявся.— Ну й голова!
Він і не помітив, як усе, що було занотовано в тому папірці, він розповів Лялі напам'ять.
ХІЇ
Увечері товариші збиралися до Іллєвського на проводи. Завтра вранці Серьожка вирушав на район у знаменитий до війни радгосп "Жовтень", де жила його тітка. Сестра Люба пішла в радгосп ще два тижні тому і досі не поверталася. Мама непокоїлась: може, де по дорозі Любу заграбастали німці?.. Серьожка мусив про все довідатись. Крім цього, йому належало виконати ще й інше завдання, про яке мама нічого не знала. На дворі, зариті в снігу, лежали вже дотепно впаковані, переписані різними руками листівки з першими повідомленнями Інформбюро. Серьожка мусив їх розповсюдити на селі.
Молодь зібралася в Серьожчиній кімнаті, мама поралась на кухні. їй уже здавалось, що сьогодні нікого більше не буде, як раптом двері відчинилися і на порозі став, обтрушуючись від снігу, ще один відвідувач, присадкуватий, чорнявий, з сердитим обличчям гірчичного кольору. Досі він, здається, ще ні разу не приходив до її сина.
— Ви продаєте шафу? — діловито запитав незнайомий, спідлоба зиркнувши на господиню. Мати на мить завагалася. Серьожка попередив її, що коли хто прийде купувати шафу, то йому треба відповісти: "Пройдіть подивіться",— і направити в Серьожчину кімнату.
— Ви продаєте шафу,— ще раз сказав незнайомий, не стільки запитуючи, скільки стверджуючи, і мати мусила вказати на двері.
— Пройдіть,— сказала, і голос її здригнувся,— подивіться...
Нахмурившись, гість пройшов, причинивши за собою двері.
В Серьожчиній кімнаті було шумно й гамірно, як на студентській вечірці. У Валентина вуха палали великими трояндами — його сьогодні кожен тягав за вуха. Він був іменинник, бо перший почув Велику землю. Коли ввійшов новий гість, якого тут уже, видно, чекали, всі встали йому назустріч. Ляля знайомила:
— Сапіга.
Сапіга підходив до кожного, мовчки потискуючи руки.
— Роздягайся,— сказав Льоня, розпоряджаючись за господаря.— Будь як дома.
Сапіга роздягнувся, і орден Червоної Зірки блиснув йому на грудях. Він спідлоба оглянув товаришів, задоволений тим враженням, яке справив на них орден.
"А він, видно, з гонорком",— подумав Серга про новоприбулого, з пошаною, однак, дивлячись на його орден.
Даремно думав Сапіга, пригвинчуючи орден перед тим, як вирушити до Іллєвського, що ці люди мало його знають і що їм треба відрекомендуватися саме своїми заслугами. Навіть ті з них, що бачили зараз прибульця вперше, вже добре знали його.
Ляля, якій було доручено чи не найважчу справу — добирати в організацію надійних людей, давно вже вивчала Сапігу, як вивчала і багатьох інших. В цьому їй допомагали, самі того не знаючи, подруги, численні знайомі, сусідки Сапіги і навіть сам Кость Григорович, який давно був у добрих стосунках з старим Сапігою і немало чув від нього про сина.
Присутні знали, що Сапіга одержав орден у фінську війну, знали про нього й те, з якого року він у комсомолі, а з якого — кандидат партії. Знали також, що за фахом він журналіст. Але всього цього тепер, в окупації, було замало для того, щоб оцінити людину, хоча раніше, до війни, можливо, було б і досить. І не його орден був основною причиною того, що Сапіга зараз міг увійти сюди. Саме життя вже навчило і Лялю, і її товаришів цінувати людину не лише за минулі її заслуги, а головним чином за її теперішні дії, що вона робить і як поводиться в оточенні ворогів. Для молодих підпільників тепер важило не менше, а може, й більше, ніж його орден, те, що Сапіга звідкись дістав газету "За Радянську Україну", яка випускалась спеціально для населення окупованої території, і давав цю газету читати деяким людям, в тому числі й Лялиним подругам. Багато важило й те, що Сапіга розмножував із своєю сестрою перші листівки організації, підписуючи їх — "Нескорена Полтавчанка". Про це також було відомо присутнім. Важливим було, Нарешті, й те, що, працюючи, завгоспом у Комітеті Українського Червоного Хреста — демагогічній маріонетковій організації, створеній окупантами,— Сапіга виїздив часто заготовляти дрова в Диканські ліси і повертався звідти з цікавими новинами, про які Кость Григорович чув від старого Сапіги.
І якщо Сапіга заходив до цієї кімнати справді з деяким гонорком, з почуттям зверхності вчителя, що йде до учнів, то не минуло багато часу, як він уже почував себе майже підзвітним. Присутні, що були віком всі молодші за нього, питали його, і він відповідав. Бо тут, у Полтаві, вони, виявляється, встигли більше зробити для справи і, отже, мають право питати його, котрий зробив поки що менше.
— Так ти нічого певного не знаєш про товариша Купріяна? — запитував Пузанов колишнього журналіста.
— Я вже сказав,— пахкав Сапіга люлькою,— що його особисто не знаю. По-моєму, взагалі під цим іменем діє не один, а декілька загонів. Товариш Куп-ріян — це, очевидно, керівник основного загону, якому підлягають інші. Я хотів у Лютеньках вступити в місцевий загін, але той голова колгоспу, з яким я вів переговори, сказав мені, що людей їм поки що не потрібно.
— Як це людей не потрібно? — здивувався Серьожка.
— Так,— спокійно продовжував Сапіга, не обертаючись до Іллєвського,— що навіть на тих людей, які в них є, не вистачає зброї. Крім того, вони взагалі дотримуються думки, що вірні люди в самій Полтаві потрібні не менше, ніж у лісі.
— Чи не це саме я тобі говорила, Льоню? — звернулася Ляля до Пузанова.
— Ти кажеш, їм потрібний кулемет. А що вони могли б дати за кулемет? — поставив запитання Валентин, який останнім часом набив руку на різних обмінах.
— Не знаю,— сказав Сапіга.
— Тол вони мають? — запитав Леонід.
— Не знаю за тол... Знаю, що підбили біля Артеляр-щини машину з ракетами.
— З ракетами?— звів брови Серьожка.
— Так, повна машина ракет... А за тол не знаю. Сапіга, не дивлячись на товаришів, бачив їх. З усіх
боків вони поблискували на нього очима. Досі він вважав, що володіє фаховим даром журналіста — з першого погляду розгадувати і визначати людей. Зараз Сапіга мусив зізнатися собі, що помилявся. Спочатку вони йому справді здалися майже дітьми, мало-серйозними і малодосвідченими. Такі молоді, безтурботні обличчя він звик бачити на випускних вечорах у десятирічках. До чого вони тоді готувалися? Можливо, уявляли вже себе інженерами, мореплавцями, зодчими... Не думали вони, що сидітимуть за зачиненими віконницями довкіл карбідової окупаційної лампи, уперто навчаючись будувати запілля, вишукуючи тол для диверсій у рідному місті. Не думали, проте довелося. І вже не безтурботні пташки сидять тут кружкома. Горе Батьківщини, небезпека, що нависла над кожним з них особисто, зробили їх внутрішньо старшими, набавили їм віку. — Та чи не це саме сталося і з ним самим?
Війну Сапіга зустрів на її найтяжчих рубежах. Ось він бреде з товаришами від села до села, на Яготин, на Пирятин, з оточення в оточення. Колгоспниці поять їх молоком. "Куди ж ви, куди?" Здається, він і тих застиглих край шляху колгоспниць тільки в дні горя по-справжньому зрозумів, як пізніше зрозумів і себе, уже конвойованого німцями.
Все світле й райдужне перегоріло в ньому, запікаючись кров'ю тоді, коли палали шляхи під Пирятином, забиті неймовірними вогнистими пробками — сотнями палаючих автомашин, обернених моторами на схід! Коли брели полями ніч крізь ніч зарослі бородами молоді оточенці, звіряючись по компасах та по Полярній зірці, що весь час стояла від них ліворуч! Під ногами билися шумливі осінні трави, а пригвинчені багнети тьмяно вилискували над головами, як древка знамен. Ніч крізь ніч.
Гризучи сирий качан кукурудзи і зариваючись у стіг сіна, забутий серед поля, ти не питав, хто це ворушиться під тобою в сіні і куди вирушить, перебивши знемогу і сон. Схід, тільки схід вбирав очі і кликав серця!
Потім німецькі танки ганялись по полю за оточенцями, чавили траками гусениць людей, почаділих від горя, давили рядових і командирів, давили все живе на шляху. А по берегах Сули і Ворскли уже чигали ворожі засади, прошиваючи з кулеметів човни, що відчалювали до східного берега. Летіли тріски від човнів, кривавилась вода, гойдались на хвилі зелені пілотки.
На Ворсклі Сапіга попав у полон. Він не встиг розбатувати ножем передки чобіт, як робили це інші, і німці зняли з нього чоботи. Його гнали босого через усю Полтаву, через рідне місто, якого він не бачив перед тим кілька років.
