Казка мого життя - Лепкий Богдан
Бажає батькові, мамі і цілій хаті щастя, здоров'я і всього добра від Різдва До Воскресения, від Воскресения до Вознесения, від Вознесення до сто літ, поки їм пан Біг призначив вік, у небі стояти, коруну тримати, всім нам посполу честь і хвала сему дому.
Батько дякує і просить розгоститися. "Тісно тут-бо, тісно, та що робити! Як прийдуть кращі часи, то, може, й для нас більше місця знайдеться, а тепер дякуймо Богові милосердному й за те, що є. Пане Янчинський, — звертається до реєнта, — поможіть мені пошанувати гостей".
1 Янчинський помагає. В першу чергу визначує місця, де хто має сидіти. Це найважніше, бо треба знати і вік кожного, і становище, яке хто в громаді займає, і його маєтковий стан. Не можна ж посадити начальника нижче присяжного, а багачеві казати сидіти дальше від його бідного сусіда. Янчинський вже п'ятнадцять літ в Поручині дякує, і ніхто так сільських "царамоній" не знає, як він.
Визначив місця, дав знак рукою, всі встали.
"Рождество твоє, Христе Боже наш, возсія мірові світ разума", — відспівав своїм високим, трохи вже здертим голосом батько, поблагословив стіл, їдять борщ. Мовчки їдять, не поспішаючись, щоби хто не погадав собі, що голодні. На кожну ложку дують, бо гаряче нездорово їсти.
Що лиш після борщу, як з'їли схаб із часником і заки взялися до гижок, почалася розмова. Зразу несміла, бо треба вважати, щоб не вирватися з яким дурним словом, а там щораз живіша та голосніша. Про погоду балакають, хвалять, що нема таких сильних морозів, як три роки тому, нарікають на низькі ціни пшениці і на високі податки.
"А ви хотіли би, щоби податки були низькі, а ціни на збіжжя високі?" — відзивається котрийсь, і всі сміються. Як сміється Курикучка, то лавка під ним тріщить, а як Яцко Стельмах розсміється, то всі зуби йому видно, — білі, як сир. Семко біля бочівки з пивом порається. Відбив чіп, але заки заложив піпу, пиво вдарило вгору. "Замикайте двері, бо втікне!" — жартує реєнт, і всі знову сміються. А він розказує, як то раз у дворі, як посесор толоку справляв, чіп скочив і гуменного в голову тарахнув. "З такою ґулею ходив, як яйце".
Семко наливає пиво в склянки. Склянки тонкі. Коваль не привик до тонкого скла, потиснув, і склянка тільки — хрусть! Пиво на дідух потекло. "Ов-ов-ов, — падькає коваль, — куди хлопові до такої делікатної склянки". Подали ковалеві другу склянку, вже грубшу, таку від муштарди. "Та ви ще й тої не роздушіть, — остерігає реент, — бо третьої вам не дамо, і без пива додому підете. А пиво, знайте, добре, як мало коли. Дивіться, яка піна, не піна, а сметана".
Хвалять бережанський бровар. Чеського броварника граф прийняв, а чехи вміють пиво варити. Граф сам пива не п'є, лише дорогі вина, але він любить, щоби в його маєтках усе було найкраще.
— Так, так, — відзивається війт. — Не мають кривди його люди, не мають. Лісничий послужить літ кільканадцять і купує собі або кам'яницю у Львові, або село. Кажуть, що раз йому хтось доповідав, як то у нього служба багатиться, а він і каже: краще най багатяться, ніж мали би сходити на дідів.
— А раз як йому радили, щоби одного лісничого відправив, бо він вже забагато накрав та розбагатів, то граф на те: "цей вже має досить, може, більше й красти не схоче, а як прийму нового, голодного, то заки насититься, скільки він накраде!"
— А бідний христєнин як яку там патичину з лісу притягне, то злісний до суду подає.
— Або на місці стріляє.
— Як тоїідь в Урмані було.
Не на графа нарікають, а лиш на його челядь, на графських посіпаків, бо то не така біда з панами, як з підпанками, кажуть...
Кутю подали. Кутя добра, з медом і з родзинками. Але не всі її люблять. Християнин волить дриглі.
— А не знати, як будуть сего року пчоли роїтися? — відізвався Антін з кінця, бо він мав пасіку невелику.
— Киньте кутю на стелю, то будемо знати.
Антін кинув. Кутя густо до сволоків поприлипала, купками.
— 1 рої будуть добрі, і копи густо будуть стояти, — казав Кирикучка, але по очах видно було, що він у ніяку ворожбу не вірить, буде, як Бог дасть і — тільки.
По куті батько дякує гостям, що не забули про нього, і просить не забувати й надальше.
— А про кого ж ми й маємо пам'ятати, як не про нашого отця духовного, — відповідають. Просять не гніватися, як не вгодили чим, бо то різно буває, і люди не такі, як треба.
Батько також просить, щоби вибачили йому за таку марну гостину, але самі бачать, яка тісна хата і які то наші багатства. Та, може, Бог дасть, що і в наше віконце загляне колись сонце. Будемо Бога взивати й руки прикладати. Поширимо просвіту, довідаємося з книжок, як другі народи живуть і що доброго в них, запровадимо в себе, бо хто не поступає, той лишається позаду.
— Авжеж, авжеж. Святу правду єгомось кажуть, — притакують.
А тоді війт.
— Добре нам тут бути, і сиділося б до рання, але наші єгомость трудні, а завтра знов мають відправу. Підемо хіба.
— Підемо, підемо! — встають і прощаються. Виходять. Пастух Василь замикає браму за ними. За брамою розходяться направо й наліво.
Сніг під чобітьми скрипить, вітер загладжує сліди. Моргають зорі — мороз бере.
— Бердо-о! — чути голос нічного сторожа під церквою на горі.
ЗИМОВИЙ РАНОК НА СЕЛІ
"Зимовий ранок на селі" — це була тема, що її завдав нам у четвертому класі, зимою, професор польської мови Алойзій Штайнер. Мені вона дуже подобалася, бо я любив село в кожній порі року, а зимою зокрема. Рішився я опрацювати цю тему віршем, і то в трьох сонетах.
Чому саме в такій формі? — спитаєте. А тому, що Міцкевичеві "Кримські сонети" вмів я напам'ять, і сонети вважав верхом поетичної форми. Це одне, а друге — хлопці в четвертому гімназійному класі люблять пориватися з мотикою на сонце: це, звичайно, час найменшої самокритики. Польської мови вчили нас добре, я володів нею знаменито, чому ж тоді не спробувати сонетів?
По довгих зусиллях два з них були готовь Але до третього вплів я соціальний мотив про хлопську біду зимою, про голод і студінь, і цього третього сонета ніяк не міг зв'язати з двома попередніми. Він був інший і куди гірший від тамгих. Завтра мали ми віддати зшитки, а нині пішов я до Яричевського. Він прочитав мені свою працю, переписану каліграфічним письмом начисто, кільканадцять чотщюстрічкових строф, гладких, легких, дзвінких, — кілька зимових образків, кілька вдатних порівнянь і при іменниках самі влучно підібрані прикметники. У цих віршах розказував Яричевський, як то село будиться зі сну серед снігів і мряки, як позіхає димами зі стріх і коминів, як зиркає огнями, що розпалюють господині, щоб варити обід, як худоба ревом дає про себе знати і як з воріт виїжджають сани по дрова до лісу або до міста на торг. Нараз "тра-а-ах!", лунає постріл, — знак, що в графських лісах починаються лови.
Я уважно прочитав цей вірш і похвалив за нього автора, хоч не любив, коли мене хвалили, і не вмів хвалити інших, бо хто я такий, щоб мав право когось хвалити? Але своїх сонетів уже не скінчив, тільки завдання написав прозою.
Минуло яких десять днів, професор Штайнер приносить справлені зошити й каже:
— З тої пори, як мені в Дрогобичі польські завдання писав Іван Франко, я такої гарної праці, як оця, ще не мав*.
Клас зацікавився, бо професор Штайнер не любив нікого хвалити, він дуже гостро оцінював домашні праці своїх учнів, і загалом, вдоволити цього гіркого і не-довірчивого чоловіка було нелегко.
Хто ж це так догодив йому, що він його хвалить, і то так дуже? Над класом повис великий знак питання.
— Найкраще завдання написав Яричевський, — заспокоїв нашу цікавість професор. — І то написав його віршами, — говорив далі, — такими гарними віршами, що я їх вам відчитаю.
Клас напав наглий кашель, такий прикметний для вияву окритого глуму й критичної іронії, бо в класі було декілька товаришів, що недолюблювали Яричевського.
Професор Штайнер знав дуже добре польську граматику та історію літератури з біографіями письменників і
Раз проф. Штайнер закликав мене до свого мешкання і показав мені два зшитки в бронзових обкладинках: були це завдання, які йому писав своїм характеристичним письмом наш великий письменник. Жаль, Що ніхто з нашого громадянства не добув їх тоді і не зберіг.
змістами їхніх творів. Знав, де, коли й що про них понаписувано, він брався навіть докінчувати недописану драму Словацького, але не мав дару слова й читав так якось дивно, що ввесь приваб читаного твору під тиском його вимови кудись дівався. А все ж таки вже по першій строфі вірша Яричевського кашель у класі ущух, бо навіть найбільші вороги Яричевського мусили признати, що вірш був гарний і написаний бездоганно.
З тої пори Яричевський став відомий не тільки в гімназії, але і в цілім місті, як признаний поет. Він іще вище носив голову і ще тяжче ходив, буцім йому нелегко було носити в голові таку безліч ямбів і трохеїв.
— Ось воно як! — казав до мене. — Хай знають, як мені легко було б стати їхнім поетом, але я все-таки писатиму для своїх і по-свому.
Слова дотримав і тільки раз спроневірився рідній літературі. Тоді, як був на студіях у Відні і тяжко борикався з бідою, написав по-польськи сенсаційну повість "Дзіка Ружичка". Друкував її у Відні місячними зшитками, і з гонорарів за ті зшитки він деякий час жив, хоч ці гонорари були непристойно низькі*.
Тоді як Яричевський був відомим поетом у цілих Бережанах, від Посухови до Лісник і від Хаток до Сівка, на мене дивилися, як на "многонадійного маляра" в майбутності. Але вірші я також писав, тільки не в окремім альбомі, лише на маріінесах книжок і зошитів, де вони й пропадали так само скоро й непомітно, як скоро й непомітно являлися з-під мого пера.
А все ж таки мене куди більше манило до себе малярство.
Гарна лінія профілю людської голови, граціозний рух кота, молодий жеребець у бігу захоплювали мене. Шовковий шум трави, розгойдані вітром берези, розігріті пні ялиць в гаряче літнє полуднє — жили й розмовляли зі мною своєю таємною мовою. На краєвид міг я години дивитися, забуваючи про всіх і вся, хоч у цьому краєвиді нічого незвичайного й не було б, ні гір, ні водопадів, ні руїн старосвітських замків. Вузенькі смуги селянських нив, перекроєні польовою доріжкою, місток над річкою,
Це він сам мені розказував і навіть показував один зшиток тієї "Дзікої Ружички".
що ледве слизить, самотній корчик, що ним вітер хитає, а там далеко десь темний вал хмар, за які скотилося сонце, — такий собі звичайний, незамітний краєвид був не раз предметом моєї малярської насолоди.
