Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Я матері так і сказав: мені осточортіло! Вона заплакала, а тоді накричала на мене. Я гримнув дверима і пішов з хати. Отоді й зустрілися ми з Пепою. Отоді й була закріплена кров'ю наша дружба. Я повернувся додому вже в сутінках, а батька все ще не було. Мати подивилася на мене осудливо.

– От бачиш, – сказала, – він тільки чекає нагоди, щоб злизнути…

– Що ти від мене хочеш? – роздратовано мовив я, бо мені хотілося якнайшвидше зачинитися. Хотілося обдумати все, що сталося, і зважити: чи вчинив я правильно, зв'язавшись із Пепою.

– Хочу, щоб ти мені допомагав, – звищила голос мати.

Нічого не сказав, а повернувся спиною й пішов до своєї кімнати. Хряснув дверима, бо мені й справді це остобісіло.

– Одне й те ж! – крикнув я уже з кімнати. – Осточортіло мені – одне і те ж!

Мати у вітальні заплакала. Та сьогодні я їй не співчував. Заліз у ліжко, розгорнув книгу, але не читалося. Мати сердито гримала начинням, але я й не подумав угадувати, що вона робить. Потім вона, здається, почала мити підлогу. Я відклав книгу й заплющив очі. Отоді й прийшов батько і між ними почалася звична пересварка…

– Що ти від мене хочеш? – звищив голос батько. – Можу я хоч у неділю відпочити?

– Людині, яка має борг, відпочивати не можна, – жорстко зауважила мати. – Треба думати про сім’ю, а не про відпочинок…

За таких обставин про "діло" й справді не подумаєш. Я взяв носову хустину, одним кінцем забив одне вухо, а другим друге. Голоси долинали, але розібрати слів не міг. Сидів із перепнутою хустиною головою і, певне, виглядав як ідіот. Отак я й заснув, не виймаючи кляпів із вух.

І мені приснився чорт. З гирявою круглою головою, на якій стриміли ріжки, а коли той чорт усміхнувся, то я побачив на передніх зубах щербу. Чорт пройшов у мою кімнату через стіну, волочачи довгого з китичкою на кінці хвоста. Вийняв пачку "Боксу" і закурив, пригостивши й мене. Подав мені чорну лапу, і я ту лапу потиснув. Тоді сів біля мене на отаманку й турботливо підгорнув ковдру. Козлоголосо заспівав мені колискову, і таке в нього смішне було лице, що я не витримав і засміявся.

– А що, ти не боїшся мене? – спитав чорт.

– Ні, – сказав я. – Бо ти смішний.

– Я не смішний, а веселий, – зірвався на ноги чорт. – Давай подружимо, і я навчу тебе, як бути веселим, Мавпо. Я навчу тебе таким штукам, що ти матір–батька забудеш.

– Хочу їх забути, бо вони знову сварилися, – сказав я.

– Це я їм підстроїв, – прошепотів чорт і моргнув чорною бровою. – Хіба не весело, коли вони сваряться?

– Мені не весело, – сказав я. – Мені від того чорти на душі шкребуть.

– Чи справді чорти? – посерйознішав чорт.

– Ну, кішки, – поправився я.

– Кішки – це відьми, а не чорти. Бо коли б то були чорти, я б відав. Але не про те йдеться. Будь мудрий, хлопче, і зі всього смійся. Сваряться твої старі – смійся, тоді й мене покличеш. Хочеться тобі робити щось добре, роби погано й навпаки – і прийду я до тебе. Тоді ми й придумаємо собі діла, хочеш? Разом придумаємо, і нам весело буде. Аж до гикавки весело, хочеш?

– Хочу, – з тугою сказав я. – Бо мені все осточортіло…

– Осточортіло? – перепитав чорт. – Що це значить?

– А що значить, коли приходять сто чортів? – мовив я.

– Це значить, що веселі надходять часи.

– Я втомився, Пепо. – сказав. – Утомився від колотнечі, яка є в нашому домі; втомився читати; втомився дивитися на світ; втомився від того, що мене всі кличуть Мавпою; втомився, бо мене всі дрочать; ти хоч знаєш, що таке втомитися, Пепо?

– Ні, – відповів чорт. – Але я тобі допоможу. Ми придумаємо діла, і тобі стане весело. Так весело, що гикавка нападе.

Я гикнув. Але весело мені не стало. Знову гикнув і знову. Чорт погладив мене по голові, власне, по хусточці, кінцями якої позатикав собі вуха.

– Ось бачиш, – сказав він мені лагідно, – тобі вже весело. А це тому, що в тебе з'явився нарешті друг…

Пепу я застав під мостом о тій годині, коли домовилися.

– Щось придумав, Мавпо? – спитав він, пригощаючи мене цигаркою.

– Старі підняли такий гвалт, що не думалося, – відповів я.

– І твої старі гризуться? – спитав Пепа. – Мої б'ються. Мати вчора вітчиму качалкою голову розтрощила. Ох же й казився!..

"Значить, і в нього те ж саме, – втішено подумав я. – Значить, і в нього сваряться!"

– Ми з матір'ю зачинилися, то він ледве дверей не висадив, – показав щербу Пепа.

– А потім?

– Втихомирився. Плакав і просив у матері вибачення.

– За те, що вона йому голову розбила? – спитав я.

– Ну да. Він спершу казиться, а потім вибачення просить.

Пепа всміхався, але якось смутно. І те, що він також смутний, ще більше наблизило мене до нього.

– А ти щось придумав? – спитав я.

Пепа мовчав. Пускав кільцями дим і загадково мружився.

– У тебе вороги є. Мавпо? – спитав нарешті.

Я подумав. Чи є в мене вороги? Є недоброзичливці, але не вороги. Ні, є у мене й ворог. Той, через кого так часто зчиняється в нашому домі колотнеча, той батьків колишній приятель Садовий, що підсунув йому свиню.

– Є, – сказав я. – Але дорослий дядько.

– В мене також є, – сказав Пепа. – Двоє. Не пацани, а падло!

– Колька й Пиня?

– Вгадав. Хочеш помстимося?

Дивився на мене щілинками очей і ніби випробовував.

– Ти ж казав, що не мстивий, Пепо, – нагадав я.

– Це до чесних пацанів я не мстивий. Таких, як ти. А до падла…

– Як же мстити ся будемо?

– Спершу твоєму ворогу віддамо, а тоді моїм.

Я подумав: мститися ворогам було чесно, навіть коли вони вороги твого приятеля. Що лихого в тому, коли карається найбільший злочин – зрада? Що може бути більше і гірше за зраду, коли клянешся на дружбу, а потім підсовуєш другові свиню? Ні, думав я, ліпше зовсім не мати друзів, ніж їх зраджувати.

– Коли пацан зраджує друга, він падло, – сказав, угадуючи мої думки Пепа.

– А дорослий, Пепо?

– Дорослий зрадник удвічі падлюка.

– Так, – повторив я, бо хотів себе переконати. – Дорослий зрадник – удвічі падлюка… Як же ми мститимемося?

– Чого той дядько тобі ворог? – спитав Пепа.

Я розповів. Пепа слухав, суворо насупившись.

– Дивує мене одне, Мавпо, – сказав він, коли я закінчив. – Чому ти не провалив йому голову раніше?

Я мовчав. Не міг сказати, що тільки тепер до цього додумався. Не міг сказати, що тільки тепер у мене є приятель, з яким я можу піти на таке. Бо що може вдіяти мале, капловухе хлопча, якому чотирнадцять, але скидається він на одинадцятирічного? Я тільки ненавидів того Садового, великого, пузатого, мордатого, з червоним носярою, з грубими, як колоди, ногами, з руками–лопатами. Знав, де він живе, бо ще ходив із батьками до нього в гості. Знав, якими вулицями ходить, бо вже стежив за ним. Стежив, хоч не відав навіщо. Стежив, щоб ненавидіти його. Бо коли йдеш слідом за такою горою м'яса, тоді вчишся ненавидіти і знаходиш у тому почутті пільгу. Так, я йшов слідом за горою м'яса і ненавидів його всіма клітинами душі, кожною часточкою тіла. Але був супроти нього безсилий. Ми обоє з Пепою супроти нього безсилі, бо то гора м'яса й не подужати її нам.

– Хочеш, підпалимо йому хату? – спитав, недобре всміхаючись. Пепа.

– Ми не підпалимо йому хати, – смутно відказав я, бо хата його з цегли і під залізним дахом. Хата його – камінь і залізо.

– Поб'ємо вікна, – сказав, так само всміхаючись, Пепа.

Це вже було нам під силу. Але я все ще вагався. Бо що значить побити вікна, коли в тебе кожна клітинка тіла повна ненависті.

– А що пропонуєш? – спитав Пепа.

– Поб'ємо йому вікна, – сказав я, відчуваючи в душі неприємний холодок.

– Сьогодні ввечері? – спитав Пепа.

– Гаразд, – сказав я. – Сьогодні ввечері.

– Знай, Мавпо, – зістрибнув із бика Пепа. – В тебе є вірний друг і з ним не пропадеш.

Я зістрибнув з бика мосту й собі і обійняв приятеля за плечі. Діла ми з ним починаємо творити. І, як на мене, діла непогані. Бити вікна людині, яка зрадила свого приятеля, – хто скаже, що це погані діла?

Ми йшли в рідкому місячному світлі, і нам допомагали ліхтарі, які подекуди розсівали темряву гострими списами променів. Уперше в житті я щось справжнє чинив, чинив без дорослих. Уперше в житті я самостійно щось вирішив; хоч ні, це вирішив не я, а таки Пепа. Але Пепу веду до будинку Садового таки я; зараз ми розмахнемося, і шибки нашого ворога розлетяться на дрібні скалки.

Ми зупинилися: перед нами горіло жовте світло вікон. Видно було, як на кухні порається жінка, а за столом сидить білокоса дівчинка із червоним бантом. Той червоний бант дивно палахкотів – ось до кого прийшли ми бити вікна.

– Хтось іде, – шепнув Пепа, і ми відскочили під паркан. Вулицею йшов п'яний. Ішов, похитуючись, і щось бурмочучи; зупинявся і щось до когось варнякав, проголошував. Я міцно стис Пепину руку.

– Він? – тихо спитав Пепа.

– Він, – дихнув я.

– Ну, тоді його шибкам пощастило. Закидаємо його камінням?

Та чоловік не став чекати на наше каміння. Раптом утратив рівновагу, заточився і всунувся носом у кропиву, виставивши зад.

– Підійдемо? – спитав Пепа.

Ми підійшли. Поза у п'яного й справді була кумедна: ніби навмисне виставляв до нас зад. в глибині кропиви щось харчало й кавчало – Садовий спав.

– Чекай, я його зара збуджу! – крикнув тонко Пепа і раптом щосили саданув п'яного носаком у зад. Садовий повалився в кропиву всім тілом, тоді перекинувся горі верх і знову солодко захарчав.

– Напхаємо йому рота землею чи роздягнемо? – спитав Пепа.

– Аз одежею що зробимо? – спитав хрипко я.

– Одежу в річці втопимо.

– Давай роздягнемо, – сказав я, бо набивати землею рота навіть своєму ворогу мені не хотілося. Садовий гикнув, але не прокинувся.

Пепа схопився за його чобота, рвонув і покотився на дорогу. Я засміявся.

– Тихше, – прошепотів люто Пепа, очі його палали. – Скидай другого чобота, щоб не казали тільки на мене.

– Хто має казати?

– Такі, як ти! – люто цвиркнув Пепа. – Тягни.

Я потяг і покотився з чоботом так, як нещодавно Пепа. Пепа в цей час перекинув п'яного і витрушував його з піджака.

– Може, в білизні його залишимо? – прошепотів я.

– Твій це ворог чи мій? – гаркнув на мене Пепа. – А раз ворог, не жалій!

Мені стало раптом страшно. Якась дика сила прорвалася в нього, недавно лагідного зі мною хлопця. Був він швидкий у рухах, меткий і вправний. Роздягав п'яного, ніби все життя займався такою роботою, при цьому поблискував сердито очима.

– Чого став? – крикнув він на мене.