Всупереч бажанням - Селена Рейні

Село, куди перебралася його колишня коханка, було всього в двадцяти милях від Лондона. Про те, що Селія живе там, він дізнався з документів, які підготував його секретар, щоб закрити усі фінансові питання з утриманкою.

Бенедикт надіявся, що прибуде до Селії після обіду, трохи поговорить з нею і вже вночі повернеться у Коул-хол. Але його кінь дорогою почав накульгувати. Чоловік витратив дві години, доки пішки йшов до «Корони». Там він залишив свого скакуна й орендував іншого. І хоча йому видали молодого та швидкого жеребця, він прибув до будинку, який винаймала Селія, пізно ввечері.

Двері йому відкрила молода економка. Бенедикт вручив їй свою візитку і вона пішла по господарку, залишивши його у теплій, привітній вітальні.

Його колишня коханка з’явилася через кілька хвилин. Селія ніколи не вміла грати, і з виразу її обличчя, він зрозумів, що вона рада його бачити, хоча і дуже здивована новій зустрічі.

– Бенедикт, – Селія впливла у кімнату і відразу простягнула йому руки для поцілунку.

– Доброго вечора, – схилився він над її долонями.

У вітальню вбігла служниця і поставила на столик чайничок та чашки.

За місяць, який вони не бачилися, Селія стала ще привабливішою, хоча раніше він думав, що це неможливо. На порцелянових щоках грав легкий рум’янець, губи ніби тільки от-от припинили усміхатися, а очі досі іскрилися щастям. Мимоволі Бенедикт поставив собі питанням, що викликало такі позитивні зміни в Селії. Бізнес, про який вона мріяла? Життя на природі, далеко від шумного Лондона? Відсутність коханця, який вимагав її уваги? Чи може новий покровитель?

– Як твої успіхи з Грейс? – зненацька запитала і в її тоні не було натяку на насмішку чи ревнощі.

Він згадав з якою прихильністю минулого вечора Грейс приймала його поцілунки й не зміг стримати усмішку на губах.

– Я практично здався. Як і вона, – додав весело.

– Я щаслива за тебе. Справді, – вона легко потиснула його руку.

Граф бачив, що вона боїться запитати, чому він прийшов. Та й він сам не наважувався заговорити про те, що його сюди привело.

Бенедикт на мить замовк, не знаючи з чого почати.

– У тебе все добре? Всього вистачає? – запитав спершу.

– Так, все добре.

– А що з твоїм ательє?

– Планую перебратися на узбережжя вже наступного місяця, – сказала, закриваючи низ свого обличчя чашкою.

– Краще зроби це завтра ж.

– Чому? – вона поставила чашку і з тривогою подивилася на Бенедикта.

– Вчора Рейфорд питав про тебе. Ні, не так. Він вимагав назвати твою адресу.

Селія мовчала. Але Коул помітив, що все, що робило її такою прекрасною, – рум’янець, півусмішка та блиск в очах, – зникли.

– Селія, я хочу тебе захистити. Але повинен хоча б знати, від чого саме я тебе захищаю…

Жінка стиснула губи й опустила очі.

– Що відбулося між вами у минулому?

– Я не знаю, з чого почати…

– Почни з того, як ви познайомилися.

– Не пам’ятаю, як це відбулося. Здається, я знала його з народження. Він був другим сином барона, а я улюбленою донькою місцевого священника. Батьки виховували мене у стриманості та суворості й не дозволяли грати чи спілкуватися з іншими дітьми. Ніколас – був винятком.

За тим, як легко злетіло з її губ це ім’я, Бенедикт зрозумів, що колись для неї було звично, називати барона на ім’я.

– Батьки плазували перед титулованими родинами. Їм лестила увага баронського сина до мене, – продовжила вона. – Вони навіть зраділи, коли ми…

– Коли ви стали коханцями, – закінчив за неї Бенедикт.

– Це відбулося не просто так, – намагалася переконати його Селія. – Я була закохана.

– А він?

– Очевидно, що ні. Бо коли я повідомила йому про свою вагітність, він звинуватив мене у невірності та прогнав. Прогнав не лише зі свого дому, а з земель. Господи, я думала, що він мене вб’є в той момент, коли я розповідала йому про нашу дитину. Батьки теж не захотіли допомагати осоромленій доньці. Так я опинилася в Лондоні. Я працювала у таверні, де мене помітив Акціонер. Він запропонував мені іншу роботу. А разом з тим притулок, гроші та майбутнє.

– А твоя дитина? – запитав Бенедикт.

– Моєму синові зараз п’ять років. Він з нянькою нагорі, – зізналася. – Бенедикте, я не збираюся відкривати ательє. За гроші, які ти виплатив мені, я купила маленький котедж, у селищі Кеств’ю у Девоні й буду жити там з сином.

– Рейфорд знає про сина?

– Ні. І я буду тобі вдячна, якщо не дізнається. Ні про сина. Ні про Кеств’ю.

Бенедикт кивнув.

– Я не можу…, я не хочу бачити Ніколаса. Те, що того вечора мене купив ти – мабуть, одна з найбільших удач у моєму житті. Якби не ти, – її очі заблищали від сліз й вона, аби справитися з емоціями, почала розливати чай у повні чашки, – я не знаю, що зі мною сталося б, якби мене тоді забрав Рейфорд.