Всупереч бажанням - Селена Рейні

Березень, 1816 рік, Лондон

Ніч була надзвичайно тихою. Настільки тихою, що власне дихання та цокання каблуків здавалося Бенедикту непристойно гучним на фоні німої вулиці.

Коли він покидав свій лондонський маєток, годинник пробив північ, – не такий вже й пізній час для жителів столиці. Але вулиця, якою він зараз йшов, ніби вимерла: ні вогника у вікні, ні диму з димарів.

Нічого дивного: Акціонер кожного року обирав найнепримітніші райони для своїх заходів.

Тихо крокуючи й дряпаючи тростиною тротуар, Бенедикт Дрейк, граф Коул, звернув до темного, непоказного дому під номером 23, на Вайт-стріт. Зупинився біля парадного входу і двічі постукав набалдашником тростини у двері. Двері відчинилися і з холу полилося тьмяне світло від єдиної свічки.

– Акціонер вдома? – запитав Бенедикт. – Я хочу придбати картину у свою колекцію.

– Вам пощастило, сер. Аукціон відбудеться сьогодні, – усміхнувся дворецький і взяв його тростину і пальто.

Слуга відійшов убік, пропускаючи Бенедикта у дім. У холі замиготіла ще одна свічка. Підійшла чарівна, темноволоса дівчина.

– Прошу йти за мною, сер, – підморгнула вона йому.

– Із задоволенням.

Бенедикт йшов за дівчиною, намагаючись не витріщатися на її розкішні форми. Незнайомка провела його темним коридором у підвал і залишила перед широкими дверима, з-за яких лунала легка музика.

Лакеї відчинили двері й він опинився у просторому, добре освітленому залі з півсотнею джентльменів. За роялем грала молода дівчина. Декілька красунь підносили іншим відвідувачам аукціону напої та закуски.

Бенедикт сів на вільний стілець далі від вимощеної нашвидкуруч сцени. Окинув поглядом публіку. Що ж, за п’ять років контингент кілька разів змінювався. Він нарахував не більше десяти персон, таких як він сам, постійних клієнтів Акціонера. Серед знайомих йому джентльменів був і Ніколас Лоусон, барон Рейфорд. Чоловіки зустрілися поглядами. Але навіть не обмінялися ввічливими кивками. Воно й не дивно: сьогодні вони боротимуться за один витвір мистецтва.

Бенедикт відмовився від випивки, яку люб’язно запропонувала йому служниця і терпляче чекав на початок.

Через пів години, дівчата припинили ходити між рядами й стали під стінами. На підвищення вийшов сивоволосий чоловік і з веселою усмішкою вигукнув:

– Доброї ночі, пані та панове! Ласкаво просимо на наш щорічний мистецький аукціон. Цього разу ми підібрали для вас істинно прекрасні екземпляри. Клеопатра, Єлена Троянська, Нефертіті, Венера Мілоська та Мона Ліза. Асортимент наших полотен вразить навіть найвибагливішого мистецтвознавця. То ж, починаємо!

А далі, один за одним, слуги виносили на споглядання публіки, портрети чарівних жінок. Деякі картини купували відразу. За інші доводилося позмагатися. Бенедикт без інтересу спостерігав за тим, як покупці перекрикували один одного, а іноді навіть самого ведучого. Часто доходило до бійок. Тоді у зал вривалися мускулисті хлопці та утихомирювали забіяк.

Брюнетки з чорними, як смола очима. Рудоволосі, з веснянками по всьому тілі. Дами з жорсткими кучерями та оливковою шкірою, гарячі як сонце. Східні красуні з хитрим поглядом…

Ні, він прийшов не заради них, хоча, безумовно, кожна з цих картин прикрасила б його життя.

– І останній лот на сьогодні, – «Perfetta», – оголосив чоловік.

Всі ніби ошаліли. Це божевілля передалося і йому. Бенедикт вирівняв спину та розправив плечі. Слуги внесли полотно та поставили його на підставку. Ведучий скинув чохол. І з’явилася вона. «Perfetta». Істинно ідеальна…

На Бенедикта дивилися нереалістично зелені очі, які ніби пробивали його наскрізь. Порцелянове обличчя обрамляло світле, хвилясте волосся. Чуттєві губи, зігнуті у напівусмішці, щось тихо промовляли до гостей. Однак, через шум, який піднявся у залі, Бенедикт не розчув слова, які прошепотіла жінка з портрета.

– Стартова ціна – одна тисяча фунтів.

– Дві тисячі, – прокричав один.

– Додаю ще п’ятсот, – говорив інший.

– Даю три тисячі, – гукнули з кінця залу.

– Три з половиною!

– Чотири!

Цей балаган починав втомлювати Бенедикта. Він вже звів руку, щоб назвати свою суму і припинити безглуздий спектакль, але не встиг.

– Десять тисяч фунтів, – вимовив Рейфорд і у залі запанувала тиша, подібна до тієї, яка лоскотала нерви Бенедикту на вулиці.

Нарешті, можна перейти до справи.

– П’ятнадцять, – перебив ставку опонента.

– Двадцять.

– Двадцять п’ять, – запропонував.

Рейфорд стиснув кулаки й не зводячи очей з картини проказав:

– Сорок тисяч.

– П’ятдесят, – ліниво проказав Бенедикт.

Після цього залом прокотилася хвиля зі здавлених вдихів.

Рейфорд встав, прокинувши стілець, і вийшов з залу.

– Ніхто не бажає запропонувати більше? – насміхаючись запитав сивоволосий чоловік. – Ні? Тоді, прийміть мої вітання, лорд Коул. «Perfetta» – ваша.