Українська література 17 століття - Автор невідомий

Ляхом і Литві сопротивляша,

Но мало успіху,

несогласні бо біху.

Но бог гординю мудрі укроти,

Меч междусобний на Литву пусти, Малими смиряєт

і ляхи покоряєт.

Рось бо Малая обижаєма,

От ляха в лютих утісняєма,

Ко богу возопи,

в крові меч свой утопи.

На ляхов гордих іх бог возстави,

В кріпості своєй зіло прослави:

Сильнії і князі

в сіні смертней угрязли.

Росія паки совокупляєт

І всім ужасна врагом бьіваєт:

Царь бо в ней царствует, іже в вірі красуєт.

Но Києв-град многожди плененний, От врагов окресних опустошенний, Радосно ликуєт

и, п<Ь'к, торжествуєт. Помози, боже, нашему царю, Благовірному днесь государю, Противних смирити

і славно воцарити.

[ПЛАЧ МАЛОЇ РОСІЇ]

О, боже мой милостивий!

Возри на плач мой ревнивий!

Где бідниця єст такая,

Як я, Росія Малая?

Всі маткою називають,

А не всі за матку мають:

Другий хощет загубити,

В ложці води утопити.

Бо чи треба ж лучшой муки,

Як подати ляхом в руки?

Давно вони гострять зуби,

Давно моєй іщуть згуби.

А ви, діти, як чужії,

Садите їх мні на шиї.

Ох, як скоро все забули,

Що і виділи і чули —

Як под тими ворогами

Стогнала я тяжко з вами,

Стогнала я, ні одради Не міючи, ні поради.

Коли жиди проклятії

Держали церкви святії

І од святой креста бані Витягали у нас дані.

Священиков забивано,

Кров господню проливано.

І то добре частували,

Як і самі описали.

Ні що вольно з нас нікому

Не було, кромь жони в дому.

І тоє би уже стало,

Щоб їм’я наше пропало,

Єсли б Богдан, муж ізбранний,

Не був од бога нам данний. Той стер плем’я проклятоє,

Скинув з мене ярмо злоє

І за мудрим сам совітом

Поставив под кріпким щитом, Под рукою царей славних,

Самодержцов православних.

А ви, дітки,— ох утіха! — Прошлого схотіли лиха.

Єще я крил не простерла,

Єще і сльоз не утерла,

А вам, дітки, жаль то стало,

Що я оддохнула мало.

Ох мні біда! Дітей лаю,

Не знать що з жалю гадаю. Ой, не сини, ой, не діти

Хощуть мене загубити —• Ляхолюбці, лихолюбці Тії мої, тії згубді!

Як саранча, налетіли,

Доми й церкви посквернили. Куда пойдеш, ляхів хвалять,

Вірних тілько що не палять, Простим уші набивають,

Лихим ядом заражають.

Без хвал ляцьких ані слова —• їдять чи п’ють — о них мова. Знайте ж, дітки родимії,

Як ви їм же любимії, їдять і п’ють і голкують,

Єднак ні в чом не смакують. Що ляцькоє, [те] їм вдячно,

Хоч ляда що, то їм смачно. Хочуть бути уніяти,

Папу в ногу цілувати.

К ляхом весь дух, вся охота.

То і мудрость, то і цнота.

Тії тепер хощуть ціло

Привести замисл свой в діло, Тії мене загубити

Мислять. Не ви мої діти!

Да і на вас нарікаю,

І на самих вас жаль маю,

Що з такими дружба ваша А невдячна любов наша.

Що видите у [їх] мості,

Опріч дурной хвастливості?

Що мні за син, що з врагами Серце його, а не з нами?

Не той то син мні здарився,

Що в моєм дому родився —

Нехай прийдет из-за світа,

Да мні жичить многа літа!

Той мні будет син любимий,

Не іначе, як родимий.

Се ж [бо], діти, ви глядіте,

Ляхолюбців не любіте —

Поти добра нам не буде,

Поки у нас тії люде.

Нехай ідуть на сухий ліс,

Куда гордий зовет їх біс!

Нехай ідуть славить папу,

...* його лизать лапу!

Нехай же їм безголов’є,

А нам [жити] на здоров’є!

ЛЯМЕНТ ЛЮДЕЙ ПОБОЖНИХ,

ЩО СЯ СТАЛО В ЛИТОВСЬКОЙ ЗЕМЛІ, МЕНОВИТЕ, ХТО ХОЩЕШ, ПРИЙДИ І ОЧИМА СВОЇМИ ОБАЧ, ЩО СЯ В МИРІ ДІЄТ, СНАТЬ, 3 ВОЛІ БОЖОЇ, ХТО ХОЧЕТ, ТО СЯ

3 НАС СМІЄТ

Брані бовім днесь умножишася,

І мечі на шиї наші ізостришася,

Брат брата убиваєт

І самого отця кров проливаєт;

Ненависть междособная, їзрещи неудобная;

Точаться кров’ю потоки,

Падають невиннії отроки,

Юноші, младенці, немовятка і діви,

Отцеве і матки зостають удіві;

Єдних в неволю побирають,

Другії од меча і голодною смертю помирають. Нікогда страна била славна

І всім неприятелем ужасна,

А тепер вся паде мечем,

Междусобним січем;

Бо всі окрест вразі ликують,

Веселяться і погибелі нашей тріумфують,— Видячи всю обнаженну

І вконець спустошенну:

Бо всі сильнії і княжата

В руках негіриятельських зостали, яко і отрочата, По руках і по ногах пов’язані,

В скіфськії страни запроважені.

Подоллє плаче, ридая,

Волинь стогне, вздихая,

Чад своїх заколанних

І до вщадку в неволю забранних:

Бо тисяча тисячей і тьми іх падоша Од меча і во плін отидоша,

Же вся земля стала пуста,

Перед тим наддер бувши густа;

Гради бовім всі сожжені,

А живущії в них звнутр сотренні.

О горе, горе оставшим Блудом і бідам вящшим!

О гордосте, твоє то діло,

Іже отчество не ціло.

0 то тя бог смиряєт

1 во гордині низлагаєт.

А вірних бог нехай сохраняєт

І воєдино їх сочетаєт!

Гордих і до конця низложити,

В том, в згоді бувши, християнству

всіх непріятелей под ноги своя положити! їх же, Христе, сам ізбрав єси

І род вірних своїх взнесл єси,

Да всі тя восхваляють

І в піснях святих величають!

А ви, папіжниці горделивії,

Ярі-сте і гнівливії!

Русь вас не боїться,

Токмо вірою щититься.

А ви в гордості ся вознесосте,

На смиренних лук напрягосте,

Горесть умножисте, вірних оскорбисте,

На віру ся їх ополчисте,

З клятвами і присягами ся своїми утвердисте, Мовячи: «Погубим кабуз всегда нам спротивних!» Но бог мисль вашу преврати

І болізнь їх на главу вашу обрати,

Іже ров іскопасте,

Самі в он впадосте.

Бо дарований нам од бога цар пра'вославний,

*

Той вашу гордость сотре

І, єсли ся не обачите,

і до конця глави ваші, яко змієві...*

Которому сам, Спасителю Христе, помози, яко вірному царю —

Нашому благочестивому Алексію, великому государю!

* *

*

Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя:

Згинули козаки, добрії юнаки, ах, кров моя.

Где ж ви, Дорошенки, где ж ви, Хмельниченки, і ви, Івани, Смілії сотники, битні десятники, і ви, гетьмани?

Гдесь в поля дикії, гдесь в нелюдськії смерть загнала,

А вісті нашого нещастя горкого вам не дала.

Колись татарському народу дикому страх був козак.

Ах, тепер страх новий нашому людові — кримський сайдак. Так опанували, так нас опасали зо всіх сторон,

Що только нашої крві запорозької сам ждет