Українська література 17 століття - Автор невідомий

Мудрий примусив Богдан волю чужу шанувать. Непереможний Богдан, що Марс його виховав грізний,

Плем’я шляхетське розбив, з батьківських вигнав земель, Вождь над вождями, Богдан, Хмельницький, герой, переможець, Що нечестивих панів вигнав із рідних земель,

Що розгромив їх ущент і гнав, гордовитих, до Вісли,

Світлий наш гетьман Богдан, мудрий, хоробрий козак, Мудрий, хоробрий козак, поміж козаків наймужніший, Що нечестивий народ бога навчив шанувать,

Бога навчив шанувать підступних, проклятих папістів, Простий і дужий козак, благословенний Богдан, Благословенний Богдан, що ляха, мов лютого звіра,

І приручив і провчив, славний герой, наш Ахіл.

ЕПІТАФІЯ БОГДАНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ

Диво століття, Богдан Хмельницький, герой із героїв, Божої милості світ, радість сумної землі.

Грізний і мужній, мов Марс, нащадок богині Белони

Фенікс героїв — Богдан — слава, і гордість, і честь. Ляхів загроза та смерть, звитяги улюблений воїн, Велетень, що ворогів з отчої вигнав землі.

Тут, серед лядських могил навіки впокоївсь Хмельницький, Непереможний герой в битві зі смертю поліг.

З мертвих воскресне Богдан до божого суду страшного, Син, що отчизні приніс волю. Читачу, проходь!

АНОНІМНІ ВІРШІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.

ГЛАГОЛЕТ ПОЛЬЩА

О БИВШОЙ ХРАБРОСТІ І ПЛЕНЕНІЇ СВОЄМ І О ПОКОРЕНІЇ KO БЛАГОЧЕСТИВІЙШОМУ

ЦАРЮ І ВЕЛИКОМУ КНЯЗЮ АЛЕКСІЮ МИХАЙЛОВИЧУ

В жалості днесь зіло обомираю,

Сльози точащи, чад моїх ридаю.

Аз — мати, люті опечаленная

І всіх радостей ізовлеченная.

Біх бо нікогда тако украшенна,

Яко над страни славно вознесенна;

Копіє моє на вразіх бивало

І серця сильних в браніх ужасало.

Но нині мечі і щити державні

Во мні кріпчайших чад всіх подсміянні.

Вої великі худими бивають,

Од скіфських язик 1 на землі падають,

Самі бо в собі меч свой угрязиша І мене, матер свою, уязвиша.

Юнош прекрасних і дівиць удобренних Повні всі страни нині суть плененних.

Аз плачу, Польща, плачу неутішно,

Ридаю в сльозах із кровію смісно.

Чада во мні всі вкупі пребивали,

Всюду страх лют, где ся обращали.

Вінець мой златий, в Польщі положенний,

В трієх мі чадіх словно уплітенний:

Ляхи, русь, литва — то суть чада моя;

Два возгордіша, взяша мечі своя,

Юнаго брата 2 убить совіщаша,

А мене, матер, зіло обругаша.

Юний язиков собі умоляєт

І гординю їх, низлож, покоряєт.

Аз, мати, молих сим паки згодити,

Но не хотіша с собою смирити.

Смиряти уні'і [оні] не хотяху,

Мя, матер свою, зіло умерщвляху.

Красоту мою люті увядиша

І до срачиці даже обнажиша,

На брата щити с мечі наступають,

Низложить єго вскорі усиляють;

Юний такожде на іх ополчися,

В мужестві своєм в них возвеличися, Положиша трупи, гор превисочає,

І, низложив іх, сам паки смиряє.

Много на нь тия, много наступаху В руці єго всі кріпці падаху Градове, села в конець раскопаша,

Мужіє, жени скіфом всі предаша.

Аз же, мати, зіло возридала,

Златия власи історгала І молих сина моєго малого

Ужалитися отечества свойого.

Послуша мене мой не єдиною,

Показа милость над родителькою.

Но паки тії братія восташа

І мене, матер свою, обругаша.

Аз же повеліх тому уступити,

Благовірному царю покорити,

Но паки сам вскорі сіє сотвори І великому цареві покори.

Сама же єго рада ожидати І власті єго хощу дати.

Гряди, о царю, чад моїх смиряя,

Ни єдиному бо єст мні ся покаряя.

Да паки мою наготу покриєш,

Когда моїх чад ярость всю сокриєш.

О ГОРДИХ І ГНІВЛИВИХ ЛЯХАХ,

КАКО ГОРДОСТІЮ ХОТІША РОСІЄЮ ОБЛАДАТИ І ПРАВОСЛАВІЄ В ЄРЕСЬ НИЗЛОЖИТИ

Кто хощет, прийди і узри,

Очима своїми возри,

Что в мирі ся дієт,

Что в нас самих спієт.

Брані днесь умножишася І мечі ізостришася,

Брат брата убиваєт,

Кров отця проливаєт.

Ненависть междусобная,

Ізрещи неудобная,

Точить крові токи, Падають отроки,

Юноші младі і діви,

Матері бивають вдови.

Ох, ох везді се слишим, Приидіте, сія внушим: Нікогда страна славная І врагом всім ужасиая Паде, паде мечем, Междусобним січем.

Окрест всі вразі ликують, Веселять і торжествують,

Зря сію обнаженну І в конець спустошенну. Сильнії всі і княжата Ведуть, яко отрочата,

По руках зв’язаіших Во скіфськії страни. Подоллє стонет, ридаєт,

Волинь плачет, воздихаєт Чад своїх заколенних І везді ізбієнних.

Тисящі і тьми падоша,

Враги во плін отведоша,

Земля стала пуста,

Пред тим суще густа. Гради бо всі суть сожжені, Живущії внутрь сотрені.

Горе, горе оставшим, Блюдуть іх к бідам вящим

О гордость, то твоє діло,

Іже отечество не діло:

Се тя бог смиряєт,

Гордих низлагаєт. Господством бо’вознесосте,

К смиренним лук напрягосте, Рісте бо: «їх погубим І радосно возтрубим!»

На бога брань поднесосте,

В хулах уста отверзосте,

Єресь умножисте,

Вірних оскорбисте,

На віру ополчистеся,

Клятвами утвердистеся:

«Погубим православних, Всегда нам сопротивних!»

Но бог совіт ваш преврати І гордих нині укроти.

Ров бо іскопасте —

Сами в онь впадосте.

Но вірних бог сохраняєт,

В єдино іх сочетаєт,

Не к тому іх імійте,

Єдині погибайте.

О ляхи горділивия,

Ярия і гнівливия,

Русь вас не боіться —

Вірою щититься.

Єсть бо в них царь православний, Благий, кроткий і смиренний —

Той ваші глави сотрет ї віру вашу потрет.

Помози, господи, царю,

Великому государю Врагов низложити,

Сильних покорити.

Єго же сам ізбрал єси,

Того рог славно вознеси,

Да всі тя восхваляєм І в піснєх величаєм.

0 ВЕЛИЦІЙ РОСІЇ 1

І О СОПРОТЙВІЇ С ЛЯХИ І О ГРАДІ києві

Слишіте, люди, і внушіте,

Господа-бога благодаріте

1 пойте піснями,

славословяще єго,

Єлико творить чюдес преславних В царствіях, землях многодержавних Силою кріпості

своєю премногоЮ.

Сильнії в мирі всі ім храбрують,

Царіє, князі мирно мирують,

Єго же бо і моря, земля же і небо,

Росія древлє сущія преславна,

В храбрих воініх слинє іздавна Славою многою, тезоіменитою.

От Рюрика, князя великаго, ї Ігоря всенарочитаго

До нині

в Украйні Російськой2 непремінне Плод прорастаєт боголюбивий,

Во вірі єго непозиблемий,

ІЗЯЩІШЙ, премощний

і всеблагомощний.

Владимер3 віри єст насадитель,

Врагом окресним преборитель,

Богові угодил,

сугубих враг бобідил.

По нем Ярославль4 в Києві-граді По отці своєм на столці сяде,

Софію5 сотвори

і во славі розшири.

По сем в Росії гріх умножился,

Гнів от господа на нь ізлився:

От скіфов6 плененна

і зіло опустенна.

Оттолі ляхи на ня восташа,

Государство своє распространиша, Києв-град премогли

і над нами возмогли,

І Русь надвоє злі разділиша,

Многоє время в ней воцариша,

І, яко своїми,

овластвовали всіми.

Великая Русь от низу вземше,

Милость господню паки приємше

І кріпко распросре,

даже до моря простре.

Царі