Українська література 17 століття - Автор невідомий

Без голови тії, без плеча другії пісок зоблять. ' : Кров ллється ріками, заслані трупами побитих поля,

На гетьманов голови вложила окови тяжкая неволя.

За провод, за дзвони сороки, ворони смутно крачуть,

За дяка гласного, за попа власного вовки виють;

Ні трумни, ні ями, погреб меж пташками проклят маєм.

Бідна головейко, кревная долейко, чим ся стаєм?

Як много поганцьов з наших же бранцьов — діток малих?

З них неприятельов, з них тепер татаров маєм смілих. Не один внук діда, не один сусіда сусід забив,

Власний брат на брата, батько на дитята меч наострив. Немаш вже ради, немаш і поради, що маєм ділать —

Ах, только горенько і вельми тяженько в куті думать. Нехай хто познає а горко думає, що татар зробив:

В тяжку годиноньку всю Україноньку із людей злупив. Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя,

Згинули козаки, добрії юнаки, ох, кров моя.

Лазар Б A PA НО ВИ Ч

ЧИТАЧУ ЛАСКАВИЙ,

ПИЛЬНО ЗВАЖ СІ СПРАВИ

Пробач, що просто я взявся писати,

Перо в звичайне чорнило вмочати; Якби наваживсь у мозок вмочити,

Надлюдські мав би писання створити, А що чорнила перу вистачало,

Писати мозком кебети не стало; Чинив, як люди — всі люди на світі Папір інкавстом навикли чорнити, Перо у мозок не пхав із них жоден —

Із того шляху зійти я не годен.

Читай же, прошу, мою ти роботу,

Хоч і нездала, не зменшуй охоту,

Бо, як на мене, твоє я читав би,

Коли б ти взявся і так написав би. Молись до бога за мене, читачу,

Хай я сі вірші на небі Побачу.

За ту молитву дам добру пораду:

Свій гріб згадав я, і ти свій згадуй.

ПРО ТЕ Ж

Прошу, не майте мого Аполліна Богу поганів за рідного сина.

Небо співаю, a Polo33 — од Неба

Звано Аполло, читати так треба. Знайте, здорові: Polum Неба мати1,

Я й мій Аполло вам будем сприяти.

РУСИН ДО ПОЛЯКА ЩОСЬ ПО-ПОЛЬСЬКУ БАЛАКА

Не усякому поляку

Будуть вірші сі до смаку.

О коли б ти, ляше, вірші

В руській мові склав не гірші!

Звір се дикий для русина —

Що польщизна, що латина.

Звір той гострі має роги.

Тож, поляче, не будь строгий, Почитай, як я утямив,

І оддай нам тим же самим.

Як напишеш щось по-руську,

Русин прийме те за гуску:

Вільність мають поетове Щодо вимислів і мови!

Хай я вжив незграбне слово,

Аби суть була здорова.

Собі схильності я зичу,

Бо на мудрість твою лічу.

Тішся, ляше, що русини Твою мову цінять нині.

Я б радів лиш, ляше-брате,

Коли б руську вмів ти знати,

Щоб вернулися часи ті,

Як ходили турка бити, ї святий гнів на турчина Єднав ляха і русина.

Схаменись, вернись до згоди,

Загаси пожар незгоди!

АВТОР ЖАЛКУЄ І АПЕЛЮЄ

Визнати мушу — жаль мене бентежить,

Я складав вірші •— іншим честь належить.

Так ото бджоли — мед самі збирають,

А мед той інші потім споживають.

Так і в овечки вовна є кошлата,

Та з її вовни іншим тепла шата.

Птахи по гніздах пташенят годують —

Яструби хижі їх собі полюють.

Віл працьовитий так у плузі ходить,

А врожай людям, не волові, родить.

Так у садочку ягоди рясніють —

Іншим на користь будуть, як доспіють.

Сажалки, ріки рибку розмножають,

Але ж ту рибку люди поїдають.

За все на світі, боже, тобі шана!

І моя праця цілою зостане —

Не собі слави, тобі прагну, боже,

Хай моя праця у тім допоможе.

ПРОСТАКУ МУДРЕЦЬ НЕ В ЛАД, МУДРЕЦЮ ПРОСТАК НЕ РАД

Мудрого простий звичайно не любить,

Ще й дорікає, за мудрість ту гудить,

Він йому заздрить, перечачи богу —

Мудрий бо в небо зна певну дорогу.

Простий є простим, і бути так має,

Сам що не вчився, то мудрого лає.

Мудрий чи ж винен, що простий науки Взяти не втямив, лінуючись, в руки?

Гідний той шани, хто, праці доклавши,

Мудрість осилив, науки пізнавши.

Шеляга варта простого глупота —

Мудрість осягне лиш вперта робота.

Мудрості ціну завжди мудрі знають,

Прості даремно громи в них вергають.

Тільки ж і простість сіять може злотом,

Мудрість же скніти нікчемним болотом —

Простість та має Христу бути мила,

Мудрості скрита в тій простості сила.

ЛИСОМУ МУДРЕЦЕВІ

Поки на думку мудрий розживеться,

То не один раз в голові шкребеться. »

Лисими мудрих тьми тьмущі ставали —

Чухали тім’я, коли щось писали.

Щоб не було так, ти згадуй про бога,

Мудрість якого лікує й німого.

ВЕСЕЛКА ЯСНІЄ — КОЖЕН РАДІЄ

Веселці небом у красі препишній

Звелів простертись з краю в край всевишній.

Барвисто сонце світлом у ній грає

І дивом дивним понад світом сяє.

Товманта донька1, захвату ти гідна, Людськії очі полониш побідно!

Хай лиш художник фарбами змалює Взірець, що небо в ній йому дарує.

Той лук стріли і тетиви не знає,

Не війни — спокій людям провіщає.

Веселці в хмарах дороге одіння Гаптує сонця золоте проміння.

На жаль, короткий вік веселка має —

З красою в світі завжди так буває:

Що лиш природа красне намалює,

Якась хвороба те нараз плюндрує.

ОДИН — БАГАТИЙ, НА ІНШОМУ — ЛАТИ

Отой багатий, а отой бідує,

Один позичить — другий заборгує.

Багатий завжди злидню дати може —

Своїм набутком хай йому поможе.

Якби зайвини можні роздавали,

Голоти в світі ми б не зустрічали.

Багатим одіж молі в шафах мітять —

Старці на ринку грішним тілом світять.

Багач напої у льоху ховає—

Жебрак од спраги тяжко знемагає.

Щури багатим зерно поїдають —

Під тином бідні з голоду конають.

Якби надлишки біднякам багаті

Давали, злидні полатали б лати.

Пани ж зогниле викинуть воліють,

Крихот вділити Лазарям 1 шкодіють.

Нещасних прийме лоно Аврамове2,

Для скнар же пекло певно вже готове.

ПРО ЧАС ДЛЯ ВСЬОГО —

ДОБРОГО, ЗЛОГО

Є час для всього, мудрі так казали,

Котрі на світі добре все пізнали.

Час народитись, смертний час чатує,

Бог забере в нас, бог нас обдарує.

Час плачу, сміху, час будинки ставить,

. Час їх валити, час мовчать, час править,

Постити, їсти, спати час, кохати —

На все у світі треба час свій мати.

Тобі як, боже, час ми повертаєм —

Час не марнуєм, а про себе дбаєм.

Час сей зверни