Сучасна теория грошей - Рендал Рей
Коментар про важливість «внутрішніх» активів
Деякі критики стверджують, ніби MMT ігнорує «внутрішні» активи44, бо зосереджується саме на чистому фінансовому багатстві. Це неправда. MMT спробувала сфокусуватися на джерелі чистих фінансових активів приватного сектору — або зовнішнього багатства, — оскільки щодо бажаності дефіциту державного бюджету існує так багато плутанини. Ми наполягаємо на тому, що в закритій економіці єдине джерело чистих фінансових активів — це уряд; у відкритій економіці вимоги зовнішнього світу можуть бути ще одним таким джерелом. Проте внутрішній приватний сектор сам по собі не в змозі створювати чисті фінансові активи, адже кожен фінансовий актив, створюваний і утримуваний у цьому секторі, компенсується зобов’язанням у цьому ж таки секторі.
Але це не означає, що створення фінансових активів і зобов’язань внутрішнім приватним сектором треба ігнорувати. Безперечно, важливо, хто — боржник, а хто — кредитор. Зазвичай приватний бізнес бере позики, щоб розширювати свої виробничі потужності, бо прагне отримувати більший прибуток. Сектор домогосподарств позичає кошти, щоб купувати та облаштовувати будинки і споживати товари довготривалого вжитку. Проте традиційно сектор домогосподарств стає чистим кредитором у міру своєї природної схильності до нагромадження чистих фінансових активів, адже існує потреба заощаджувати кошти, наприклад, для коледжу й виходу на пенсію. Якщо ж ми підемо далі й пильно придивимося до різноманітних складових цих секторів (приватного бізнесу та домогосподарств), то побачимо, що деякі сегменти мають високий рівень заборгованості, тоді як інші виступають чистими кредиторами. Наприклад, загальновідомо, що домогосподарства на чолі з літніми людьми — чисті кредитори, на відміну від домогосподарств, очолюваних молодими людьми, які є чистими боржниками. Можна спостерігати, що фінансове багатство більшою мірою зосереджене в руках білих і лише подекуди — серед чорношкірих та латиноамериканців. І, звичайно, нам відомо про зростання концентрації фінансових активів серед одного відсотка45 найбагатших людей.
Усі ці питання дуже важливі й добре вивчені за останні три десятиліття. Зростання заборгованості домогосподарств у США і в більшості країн Європи стало одним з ключових факторів, що спричинили Глобальну фінансову кризу 2007–2008 років. Підвищення концентрації багатства в руках невеликої групи створило величезні проблеми для західних демократій. Бізнес брав позики не для того, щоб інвестувати в розширення чи вдосконалення власної виробничої потужності, а для здійснення фінансових інвестицій з високим ризиком. Це призвело до ще більшого обтяження бізнесу боргами й не залишило йому жодного шансу збільшити здатність отримувати прибуток від виробництва. Усі ці питання стосуються як «внутрішнього», так і «зовнішнього» фінансового багатства. Дослідники не з кола MMT зазвичай зосереджуються на розподілі фінансового багатства в межах приватного сектору. Натомість прибічники MMT започатковують дискусію про вплив політики жорсткої бюджетної економії на джерело зовнішнього багатства приватного сектору. Такі підходи не створюють суперечки, а навпаки доповнюють одне одного.
Основи секторального обліку та зв’язок із концепціями, що стосуються залишків та руху фінансових активів
Пропоную продовжити поділ економіки на три сектори: внутрішній приватний сектор (домогосподарства та суб’єкти господарювання); внутрішній державний сектор (центральний уряд і регіональні та місцеві органи влади) і зовнішній сектор (решта світу, тобто всі іноземні домогосподарства, суб’єкти господарювання та уряди). Кожен із цих секторів можна розглядати як такий, що має дохідний та витратний рух фінансових активів за звітний період, який ми вважатимемо роком. У будь-якому із секторів немає жодних підстав щороку дотримуватися балансу між своїми доходами та витратами. Якщо якийсь сектор за рік витрачає менше за свій дохід, це називається бюджетним профіцитом. Якщо більше — тоді це бюджетний дефіцит. Коли ж дохід сектору впродовж року дорівнює витратам, це свідчить про його збалансований бюджет.
Із цього стає зрозуміло, що профіцит бюджету — це те саме, що й рух заощаджень: він зумовлює чисте накопичення фінансових активів, тобто збільшення чистого фінансового багатства. Натомість дефіцит бюджету зменшує чисте фінансове багатство. Сектор, що дотримується дефіциту, має або знижувати свої фінансові активи, які нагромадилися в попередні роки (коли він спромігся на профіцит), або, щоб вирівняти свій дефіцит, випустити додаткові власні боргові зобов’язання. Іншими словами, він «оплачує» свій дефіцит, обмінюючи власні фінансові активи на ліквідні банківські депозити («витрачає заощадження») або ж випускає для цього боргові зобов’язання («позичає»). Коли ж накопичені ресурси закінчуються, сектору нічого не лишається, окрім як збільшувати свою заборгованість щороку, коли його бюджет дефіцитний. Натомість будь-який сектор, що дотримується бюджетного профіциту, нагромаджуватиме чисті фінансові активи. Цей надлишок буде набувати форми фінансових вимог до щонайменше одного з двох інших секторів.
Ще один коментар про реальні активи
Постає питання: а що, як використати фінансові заощадження (зумовлені бюджетним профіцитом) для придбання реальних активів замість того, щоб нагромаджувати чисті фінансові активи? У цьому випадку фінансові активи просто передаються комусь іншому. Наприклад, якщо ви витрачаєте менше за свій дохід, то можете оформити депозит на своєму поточному банківському рахунку. Якщо ви не схочете класти свої заощадження на поточний депозит, то можете виписати банку розпорядження на придбання, скажімо, картини, ретроавтомобіля, колекції марок, нерухомості, транспорту або навіть виробничого підприємства. Ви перетворюєте фінансовий актив на реальний. Натомість продавець виконує протилежну операцію і в результаті отримує фінансовий актив. Річ у тім, що, якщо приватний сектор загалом дотримується бюджетного профіциту, хтось із його суб’єктів накопичуватиме чисті фінансові активи (фінансові вимоги до інших секторів) більше за інших суб’єктів цього самого сектору. Усередині приватного сектору може відбуватися вищезгадане перекладання чистих фінансових активів з однієї «кишені» в другу.
Висновок: дефіцит одного сектору дорівнює профіциту іншого
Усе це підводить нас до важливого принципу макроекономічного обліку: якщо підсумувати дефіцити одного або декількох секторів, ця сума має дорівнювати профіциту іншого сектору (або секторів). Беручи за основу новаторську роботу Вінна Ґодлі, можна сформулювати цей принцип у формі простої арифметичної тотожності:
Баланс внутрішнього приватного сектору + Баланс внутрішнього державного сектору + Баланс зовнішнього сектору = 0
Припустімо, що зовнішній сектор має збалансований бюджет (у наведеній вище тотожності баланс зовнішнього сектору дорівнює нулю). Нехай дохід внутрішнього приватного сектору за рік — 100 млрд доларів, а його витрати — 90 млрд доларів, відповідно профіцит бюджету становить 10 млрд доларів. Тоді, згідно з тотожністю, дефіцит бюджету внутрішнього державного сектору за рік становитиме 10 млрд доларів. Ми знаємо, що внутрішній приватний сектор упродовж року акумулює 10 млрд доларів чистого фінансового багатства, що складається з 10 млрд
