«Зараз, поете, — сказав, — тему тобі підкажу!»
Лишенько! Стріли того хлопчака влучали несхибно:
Весь я — мов у вогні; в грудях — волóдар Амур.
Що ж, п’ятистопний вірш хай іде собі за шестистопним!
Війни і вірш бойовий — вам «Прощавайте!» кажу.
Росяним миртом{5}, Музо, вінчай золотисте волосся —
[30] Стоп одинадцять лише буде в двовіршах моїх!
2
Що то за диво, що й пóстіль мені видається твердою,
Й ковдра сповзає чомусь — вічно вона на землі?
Й сон мене геть не бере, як довго б ніч не тривала, —
Так я, бува, накручусь, аж усі кості болять.
Чи не любов то якась?.. Та її, беручку, б упізнав я.
А чи тим разом вона потай діймає мене?
Так воно й є: у груди впились нагострені стріли —
Правом сильнішого там загосподаривсь Амур.
Здатись чи бій повести, раптовий роздмухати пломінь?..
[10] Здамся! Легкий той вантаж, що не намулює пліч!
Палахкотить смолоскип, я зауважив, коли ним махати,
А даси спокій йому — то пригасає вогонь.
Більше шмагають биків молодих, що ярма скидають,
Аніж навиклих уже плуга важкого тягти.
Гостре вудило на те, щоби слухався кінь норовистий;
В бій поривається сам — зайва гнуздечка тоді.
Дужче й гостріше Амур діймає вогнем непокірних,
Ніж неремстивих, котрі владу його визнають.
Сам, Купідоне, скажу: я — чергова, нова твоя здобич,
[20] Я переможений, я — руки до тебе простяг.
Нащо нам воювать? Я миру, прощення благаю, —
Збройний, похвалишся тим, що безоружного вклав?
Мирт у волосся вплети, голубів запряжи материнських,
Ну, а сам вітчим{6} тобі повіз належний подасть.
Станеш на повозі тім, у тріумфі, й під оклики люду
Будеш уміло прудким летом птахів керувать.
І юнаків, що в полон ти узяв, і дівчат полонених
Юрмами вслід поведуть — матимеш славний тріумф!
Сам я, остання здобич твоя, уражений щойно,
[30] Твій полоняник сумний, в серці стрілу понесу.
Далі — Розсудливість, руки за спиною, в путах, вестимуть,
І Соромливість, і всіх, хто на Амура повстав.
Перед тобою тремтітиме всяк; простягаючи руки, —
«Славен будь!» — славнем тебе славити буде народ.
Зваби з тобою, Нестяма і Блуд, супутники, йтимуть, —
Де б ти не був, а вони — довкола тебе гуртом.
Ти із загоном таким — людей і безсмертних долаєш,
Сам ти, без почту того, — начеб оголеним став.
Матір{7} з Олімпа висот, звитяжній ході твоїй рада,
[40] Сиплячи ружі до ніг, буде плескати тобі.
У самоцвітах увесь — самоцвіти на крильцях, в волоссі,
Повозом ти золотим, сам золотий, полетиш.
Навіть тоді (чи не знаю тебе?) багатьох ти обпалиш,
Навіть тоді, мимохідь, ран завдаси багатьом.
Хоч і хотів би, не втримаєш стріл: полинуть, летючі,
Шкодить не тільки вогонь — подих близького вогню.
Був таким Вакх, покоритель земель, прилеглих до Ганга:
Ти — голубами, а той — запрягом тигрів пишавсь.
Раз удостоївсь і я у священному бути тріумфі,
[50] То не втрачай у мені частки набутку свого!
На свого родича{8} Цезаря глянь, на звитяжне оружжя:
Тих, кого ним подолав, — ним же він і береже.
3
Слушно прошу: хай мене любить та, яка вполювала,
Чи нехай змусить мене, здобич, — її щоб любив.
Ой, щось я високо взяв!.. Аби лиш давалась любити!
Хай Кітерея{9} сама вчує слова тих благань!
Не відкидай же того, хто служитиме вік тобі вірно,
Хто обіцяє тобі щиру, сердечну любов!
Не вирізняє мене прославлених предків імення:
Рід мій од вершника{10} йде, не од високих вельмож.
Поле моє щоб зорать, не треба плугів незчисленних,
[10] Витрати скромні в обох — матері й батька мого.
Феб зате й дев’ять супутниць його, й виноградарів батько{11} —
Захист мій, з ними й Амур, він тобі й вибрав мене;
Й вірність несхитна моя, життя, від переступу вільне,
Щирість, рум’янець лиця, — сором’язливості знак.
Тож і не пурхаю, як той ласун, із квітки на квітку, —
Тільки про тебе, повір, буде турбота моя.
Тільки з тобою б мені, скільки Парки літ наснували,
Жити й під тихий твій плач, сум твій умерти б мені.
Будь же взірцем, щасливим взірцем пісень моїх — буду
[20] В пісні щоденній моїй гідний такого взірця!
Вславила пісня Іó{12}, що рогів налякалась; так само —
Й ту, яку звабив, було, в образі лебедя, бог.
Й ту, яка морем пливла на бикові (оманливий образ!),
З остраху в ніжній руці вигнутий стиснувши ріг.
Так уславлятиме й нас моя пісня по всьому світу,
Будуть повік, щось одне, — ймення твоє і моє.
4
Буде й твій чоловік із нами на тій же гостині…
Хай би в останній вже раз він за столом тим приліг!
Отже, тільки як гість поглядатиму я на кохану?
Іншому радість така — бути так близько при ній?
Іншого, тулячись тілом усім, ти пестити будеш?
Інший, коли закортить, шию обніме твою?
Ти не дивуй, що двовидих мужів{13} за вином спонукала
Битись Атрака дочка{14} — краля ж була серед краль!
Я, хоча ліс — не мій дім, хоч я — не півкінь-півлюдина,
[10] Все ж не вгамую руки — якось торкнуся тебе!
Слухай, як нині бути тобі, поради ж тієї
Хай не розносять вітри — Евр чи поривистий Нот.
Отже, раніше від мужа приходь —
