А домінував саме жарт. Овідієві «Любощі», як і «Мистецтво кохання», якщо їх зіставити з поважними й сумовитими любовними елегіями Проперція й Тібулла, — то наче соковите, наскрізне scherzo, яке відтінюють хіба що вписані то тут, то там епізоди зі світу грецьких чи римських міфів (у цьому світі автор «Метаморфоз» почував себе як удома). Новим був саме цей жарт, ця витончена гра, що так свіжо контрастувала з традиційно оспівуваним серйозним, глибоким почуттям, і це не могло не подобатись «золотій молоді» — розгуляному юнацтву й «дівочому цвіту», яким ряснів дозвільний, сповнений розкошів Рим. Цей жарт, зауважмо ще раз, був не меншим контрастом і до політичних заходів Августа, врешті, — й до самого елегійного жанру, що у своїх далеких витоках пов’язаний з похоронними голосіннями.
Отож, захоплюючись елегійним жанром, де римляни, за словами Квінтіліана, «кидали виклик грекам», Овідій іде цілком іншою стежкою. Передовсім — нікуди не тікає. Не малює, як інші елегіки, ідилічних картин на лоні природи, в усамітненні з коханою. Поета влаштовує його дім неподалік самого Капітолію, заміська вілла в тінявих садах на березі Тибру, він не цурається принад славного своїм жіноцтвом Рима. Серед того жіноцтва й дівоцтва — doctae, cultae puellae, освічені, виховані містом («цивілізовані») дівчата, здебільшого грекині, з якими, щоб домогтися взаємності, не зайве спілкуватися грекою. Та й сама Корінна (грец. kore — дівчина), до якої звертається поет, — збірний образ: вона — скрізь, а водночас — ніде: вона — це витончена, знадлива, розніжена пишнотами Рима й трохи розпусна Овідієва сучасниця. Не диво, що ледь не кожна римлянка не без гордості впізнавала себе в Корінні, а кожен юнак — у героєві Овідієвих «Любощів» (II, 1, 7-10).
«Любощі», на відміну від пристрасної, як, скажімо, у Катулла, любові, чогось геть ірраціонального (недарма ж: «amantes — amentes»)[3], — це гра, що вимагає кмітливості, тверезого розрахунку, знання і дотримання правил гри — як домогтися взаємності і як, домігшись любові, зберегти її. А щоб узяти в тій грі гору, треба бути вправним актором — майстерно вдавати закоханого, ревнивого, стражденного чи, навпаки, охололого, збайдужілого тощо. І, певна річ, знати правила любовного етикету, галантної поведінки. Звідси — живі, майстерно й дотепно накреслені сцени з життя римського суспільства, його звичаїв, його настроїв, що й надає Овідієвим творам особливого чару: читач (тодішній і сьогоднішній), завдяки високій майстерності поета й тонкого психолога, мимоволі стає очевидцем тих грайливих сценок, інтимних стосунків між двома, де третьому бути — негоже.
Та чи такий вже «холодний» той Овідіїв дотеп, як і його амурні сцени загалом (чим часто дорікають поетові), — судімо хоча б із п’ятої, що у першій книзі, любовної елегії. Вона — чи не найкращий зразок поєднання любощів з тонкою їх естетизацією, щось протилежне до непогамовних (дозвольмо собі на таку гру слів) «гарячих» грубощів… «Aestus erat…» (Éстус ерáт…) — починає поет свою витончену, мовби з серпанку зіткану, елегію. «Спека була…» — наче в ті самі клавіші вдаряє перекладач. І далі, знову ж таки, слово в слово: «Серединну вже день завершив годину» (Mediámque diés exégerat hóram). Навіть тут (рідкісний випадок!), коли кожне слово оригіналу має свій відповідник у мові перекладу, коли одразу ж, без зусиль, ставимо «потрібне слово — на потрібне місце», навіть тут, — відчутні втрати. Латинське «aestus» — не просто спека, а й метушня, колотнеча, кипіння — те, що там, за зачиненими віконницями, на вулиці (тут — затишок, півтінь, усамітнення). У подальшому «завершив» (exegerat) читач ледве чи зауважить ремінісценцію із знаменитого Горацієвого «Пам’ятника»: «Exegi monumentum»: Я завершив (здвигнув) свій пам'ятник. В Овідія — напівперсоніфікований День заклав найвищу, серединну, годину, невидиму «цеглину», у своїй часовій споруді (про інші перекладацькі труднощі — згодом)… Хоч яка вже легка і грайлива поетика Овідієвих елегій, а проте, бачимо, — не така вже й проста, як видається на перший погляд, та й рясніють ті твори ремінісценціями з римських, найчастіше з Вергілія, а також із грецьких (елліністична епіграма, комедія III ст. до н. е.) поетів; у цих ремінісценціях — неприхована іронія поета з політичних заходів Августа, що їх підтримували Вергілій та Горацій.
Але повернімось до Корінни. Це вона ввійшла у той прихований від міського гамору й цікавого ока затишок:
Спека була. Серединну вже день завершив годину.
Геть розморило й мене — я на постелі приліг.
Крізь половинку віконниці, що притулялась нещільно,
Світло цідилось лишень, мов у гайку між гіллям.
Сутінь такою бува, як її ще підсвічує сонце,
Й досвіток, що на межі: вже він не ніч, ще не день.
Світло неясне таке, напівтінь, соромливим на руку:
Милого захистку тут цнота шукає тремка…
І ось у розпущеній серпанковій туніці входить Корінна. Але й той серпанок — ненадовго: «Хто на поразку пристав, легко долати таких» — от і постає перед поетом, чи то насправді, чи в уяві, наче Венера з морської піни, його обранка. Постає, радше випірнає, в усій своїй красі, на тлі такої милої для «тремкої цноти» напівтіні:
От і постала вона, вже оголена, переді мною —
Мов бездоганна різьба — жодної вади ніде.
Бачив усе я, торкавсь усього — і плечі, й рамена,
Й перса пружні, що, здалось, так і тяглись до долонь.
Як же полого од них, високих, живіт округлявся!
Як понад стегна гладкі плавно підносився стан!..
Усе тут сповнене подиву — і перед бездоганною красою жіночого тіла, і перед поетичним словом, що спроможне рівнятись із різцем еллінських митців, які й себе прославили звеличенням тієї краси. Чи назвемо почуття, з якого виснувалась ця елегія, холодним?.. Хіба що — на тлі опівденної італійської спеки…
Такий затінок і таке ж непалахке, естетизоване почуття — в одній із од Горація, що облаштовує свій малий простір, «тиху долину», еллінськими реаліями, запрошуючи туди своїх улюбленок (їхні імена, переважно вигадані, — теж грецькі): «… Легке лесбійське ти попиватимеш / У милій тіні. Звади не зчинять тут / Семели син і Марс; не будеш / Кіра лякатись, що він, ревнивий, / Рукам дасть волю, ніжний вінок зірве / З твого волосся — що йому опір твій? — / А потім, п’яний од бажання, / Грубо порве й твій невинний одяг», — звертається поет до якоїсь Тіндаріди.
