Щоб спопелити мене — блискавка в тебе в руках.
Глянь, а щоб глянути міг, відсунь же засув той клятий:
Бач, уже мокрий поріг — так я наплакався тут!
Не пам’ятаєш, як, голий, чекаючи різки, тремтів ти, —
[20] Я ж твою паню просив, щоб не карала тебе.
Так-ото сплачують борг?.. Така-то за послугу вдячність?
На щиросердне добро не відгукнутись добром?
Не залишайсь у боргу! А вдячному — й дяка жадана;
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
Засув одсунь!.. Той ланцюг з себе скинути я тобі зичу,
Й щоб не як раб увесь час воду невольничу пив.
Ти ж, до прохань глухий, ти сам, як той засув, — з заліза!..
Двері німують важкі, мовби їх зціпив мороз.
Брами, засуви ті — рятунок містам, що в облозі,
[30] А коли мир довкруги, хто тобі збройно грозить?
Як би ти ворога стрів, коли так зустрічаєш коханця?..
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
Не з вояками сюди, не оружно стою на порозі —
Сам я, а втім, і не сам: гнівний Амур при мені.
Й навіть коли б я хотів, мені його вже не позбутись, —
Легше б із тілом своїм я розпрощатися міг.
Отже, зі мною Амур, зі мною віночок, що з вогких
Кучерів зсунувсь, а ще — лагідний Вакх у душі.
Хто ж би то зброї тієї лякавсь, не йшов їй назустріч?
[40] Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
Мов і не чуєш… Чи сон (сконав би ти в ньому!) розносить,
Слух оминаючи твій, з вітром коханця слова?
А пам’ятаєш, колись, як я прокрадався повз тебе,
Ти не дрімав, хоч зірки північ вістили глуху.
Може, й не сам, а при любці своїй цю ніч ти проводиш, —
От і зрівняймо тепер — долю твою і мою!..
Щастя таке б мені — й ланцюгом тим не погордив би.
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
Що це, причулось мені?.. Чи двері таки зарипіли?..
[50] Скреготом засув мені знак довгожданий подав?
Ні… То вітру порив налетів зненацька на двері!..
Горе! Надії мої з вітром розвіялись ген!
Чи пам’ятаєш, Борею, як ти викрадав Орітію{18}? —
Вдар у ті двері глухі й нині потужним крилом!
Тиша окутала Рим… У росяних намистинках
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
А не відсунеш — залізом, вогнем (зі мною — мій факел)
Двері долатиму ті — горді, глухі до благань!
Ніч, і Вакх, і Амур терпеливості геть не навчають:
[60] Цноті — ніч кладе край; страхові — Вакх і Амур.
Все перепробував я, але ти од дверей тих глухіший:
Як не просив, не грозив — наче горохом об мур.
Ні, не прекрасної жінки поріг тобі сторожити б,
А при в’язничних тобі дверях недремно стоять!
Ось уже росяну вісь поквапно жене Світлоносець{19},
Ось уже півень озвавсь — бідним до праці пора.
Вже я тебе із хмурного чола знімаю, віночку, —
Біля жорстоких дверей аж до світанку лежи!
Тут і помітить тебе, на поріг уранці ступивши,
[70] Владарка; як я страждав — будеш їй свідком німим.
Ну, будь здоров, охоронче! Тобі таких мук би, неробо,
Що до коханої в дім не пропустив. Будь здоров!
Будьте здорові й ви, дубові одвірки, пороги
Й двері, що з нелюдом тим — вартівником — заодно!
7
Поки пригаснув мій шал, якщо направду ти друг мій, —
Руки в заліза мені (так їм і треба!) закуй!
Бо в тому шалі, сліпець, на кохану я замахнувся —
Сльози, покривджена, ллє.. От божевільна рука!..
Міг я тоді й на батьків найдорожчих зняти правицю,
Наче дикун, кулаком міг погрозити й богам.
Що ж? Чи Аянт{20}, що в руці мав щита із семи шарів шкіри,
На пасовищі з мечем, буйний, не впав на овець?
Чи нещасливий Орест{21}, що за батька на матері мстився,
[10] Зброю звести не посмів проти підземних богинь?
Я ж — коханій своїй скуйовдив зачіску гарну —
Личила навіть така, навіть скуйовджена, їй,
Кралі над краль!.. Такою, скажу, дичину гнала луком
Діва, Схенея дочка, серед менальських яруг;
Сльози й критянка лила, коли Нот{22} вітрило Тесея
Гнав усе далі, а з ним — ті обіцянки пусті.
Так і Кассандра{23}, — хай і стрічки священні в волосі, —
Впала, Мінерво, колись перед твоїм вівтарем.
Хто тут «Безумче!» не скаже мені, хто — «Варваре лютий!»
[20] Лиш не вона: їй вуста острах раптовий скував.
Тільки обличчям німим, без слів, мені докоряла,
Втім, її сльози без слів винесли вирок мені.
Краще були б од рамен мені руки повідпадали,
Краще б я втратити мав добру частину себе!
Сам проти себе я силу свою спрямував, божевільний, —
Не вгамувавши її, кари таки заслужив!
Знати не хочу я вас, прислужники злочину, вбивства,
Руки! У пута мерщій! Пута вготовлено вам!
От якби я з-між квіритів когось непримітного вдарив,
[30] То поплатився б, а тут — кривда владáрці моїй!
Приклад зухвальства подав нам Тідід{24}: завдав він богині
Першим удар; нині — я злочин його повторив.
Меншим злочинцем, одначе, був той: на ворога йшов-бо,
Я ж присягавсь їй: «Люблю», я ж їй і болю завдав.
От і готуй переможну ходу, звитяжним вінчайся
Лавром і жертву складай Батькові вишніх богів{25}!
Хай стоголоса юрба,
