Годі сказати, але — дещо раніше приходь!
А як приляже й він — побіч нього, ласкава, цнотлива,
Ляж собі й ти, а мене… ніжкою потай торкайсь.
Зиркай на мене, вловлюй знаки, читай із обличчя,
Натяк помітиш тонкий — натяком відповідай.
Порухом брів поведу найсердечнішу мову з тобою,
[20] Пальці промовлять; вином — слово черкну на столі.
Наша грайлива любов спливе тобі раптом на думку —
Тут же рум’янця свого пальцем великим торкнись.
А пригадаєш таке, за що мовчки б мені докоряла, —
Пальцями знизу візьмись легко за вушко своє.
Будуть, мій світе, тобі до душі і слова мої, й дії, —
Перстень на пальці крути — я зрозумію той знак.
Як вівтаря — так торкнися стола, коли мужеві хочеш, —
Він заслужив на таке! — всяких назичити бід.
Що намішав він тобі — хай сам, порадь йому, вип’є,
[30] Нишком прислузі кивни, що ти бажала б сама.
Келих, надпивши, пустиш по колу — перехоплю я
І пригублю саме там, де ще тепло твоїх уст.
А подасть муж тобі те, що сам спочатку надкусить,
Наїдок той відхили — він не для губок твоїх.
Не дозволяй, щоб твою обвивав він шию руками,
Й ти до нечулих його не прихиляйся грудей.
Пальцем пуп’янків-перс не дозволь йому і торкнутись,
А про цілунки палкі — то й говорити дарма!
Як поцілуєш його — при всіх у коханні зізнаюсь:
[40] «Мій поцілунок!» — гукну, — й підуть у хід кулаки.
Все це принаймні спостережу. Та ще ж є накидка…
Що приховає вона?.. Страх огортає сліпий!
Не притуляй же стегно до стегна, а литку — до литки,
Ногу струнку від його, грубої, одаль тримай.
Не врахувати страхів, бо й пустот моїх не врахувати,
Сам собі приклад подав — сам і страждаю тепер!
З любкою в нетерпеливій жазі своє діло солодке
[50] Ми під полою, було, вправно вели до кінця.
З іншим того не роби! А щоб і підозри не мав я —
Краще накидку одкинь, що потаємне скрива.
Мужа до чарки схиляй раз од разу (але без цілунків!),
І, поки питиме він, чистого все підливай.
А як догодить собі, у вино як порине, в дрімоту, —
Чим нам зайнятись тоді, місце підкаже й пора.
Станеш, додому готова вже йти, то й ми — за тобою,
Тільки не збоку іди — будь у самій гущині.
Знайдеш мене в тій юрбі, а ні — знайду тебе сам я, —
Тут уже ґав не лови — сміло торкайся мене!
Ну, але що з тих порад? Вони — на якусь там годинку!
[60] Ніч завітає-таки — й любощам нашим кінець!
На усю нічку замкне її муж, а я зі сльозами
Лиш до жорстоких дверей милу свою проведу.
Буде цілунки зривать з її вуст, і не тільки цілунки!..
Що даєш нишком мені — муж своїм правом бере.
Лиш неохоче давай (це ти можеш!), немовби з принуки,
Ласку без ласки зроби, а без любові — любов!
Тож, коли просьба моя має силу, — нехай не відчує
Втіхи ні він уночі, ні — що й казати вже! — ти.
Та хай там як уже буде вночі, а ти мені вранці
[70] Впевнено, твердо скажи, що не кохала його.
5
{15}
Спека була. Серединну вже день завершив годину.
Геть розморило й мене — я на постелі приліг.
Крізь половинку віконниці, що притулялась нещільно,
Світло цідилось лишень, мов у гайку між гіллям.
Сутінь такою бува, як її ще підсвічує сонце,
Й досвіток, що на межі: вже він не ніч, ще не день.
Світло неясне таке, напівтінь, соромливим на руку:
Милого захистку тут цнота шукає тремка.
Бачу, Корінна ввійшла… Розпущена туніка вільно,
[10] Вільно й волосся витке наче спливало з рамен.
Так-от у спальний покій, було, входила Семіраміда{16},
Так — і Лаїда{17}, що в ній стільки кохалось мужів.
Туніку з неї я зняв, хоч, прозора, й не заважала, —
Все ж, аби зняти її, трохи таки поборовсь,
Трохи, бо в тій боротьбі лиш я жадав перемоги,
Хто на поразку пристав — легко долати таких.
От і постала вона, вже оголена, переді мною —
Мов бездоганна різьба — жодної вади ніде.
Бачив усе я, торкавсь усього — і плечі, й рамена,
[20] Й перса пружні, що, здалось, так і тяглись до долонь.
Як же полого од них, високих, живіт округлявся!
Як понад стегна гладкі плавно підносився стан!
Та хіба все опишу?.. А все було захвату гідне!
От я її й пригорнув, голу, до тіла свого.
Інше — знатиме всяк… Спітнілі, поснули ми побіч.
Тільки б частіше мене полудень тішив такий!
6
Стороже, що до дверей ланцюгом ганебно прип’ятий!
Засув відсунь, одхили двері ті кляті, прошу —
Це ж бо дрібниця така — лишень одхили, а я нишком,
Лиш одхили їх, кажу, — якось проскочу бочком.
Гарно до того довга любов мене достосувала:
Звівся на скіпочку я — вже не людина, а тінь.
Як обійти охорону тихцем — любов напоумить
І на безпечні стежки стопи скерує мої.
Ночі, було, я лякавсь: безтілесні снували примари,
[10] Хто в темноту ступав крок — мав за сміливця його.
Та засміявсь Купідон, а з ним — його матінка ніжна:
«Буде, — додав жартома, — й з тебе сміливець такий!»
Тут мене й стріла любов — не боюсь ані тіней крилатих,
Ні навперейми вночі хижо простягнених рук.
Страх
