От, припустімо, й листа не напишеш під оком сторожі,
[620] Хай, але ж лазня ще є, там ти сама вже, — пиши!
А втаємничена служка твоя у пазусі теплій
І понесе те письмо, й дасть, кому треба, до рук.
Може й під ремінець, що круг литки, письмо те узяти,
Може й в сандалю таки вкласти його, під п’яту.
Око аж надто зірке? Хай служка спину підставить,
От і пиши на ній те, що довіряла б листу.
Сміло пиши й молоком: на білому біле збіліє,
Попелом потім посип — і прочитаєш листа.
Льону стебло, соковитий гостряк, так само лишає,
[630] Щойно черкнеш ним, гладкий, наче прихований, слід.
Як не старався дочку вберегти від заміжжя Акрісій{253},
Все ж віддалася вона — він таки став дідусем.
Що з охоронця того, коли стільки театрів у Римі?
Що — як вона залюбки на перегонах сидить?
Що — як Ісіду шанує вона, її систри, й буває
Де лиш самій можна їй, без охоронця, пройти?
Є ще Богині Доброї храм, а туди вже не ступить
Жоден із чоловіків, окрім обранців її;
Є ж іще лазня; для жартів-розваг достатньо там часу
[640] Поки десь поза дверми речі пильнує слуга.
Й подруга є: от вона, коли треба, вдавши, що хвора,
Може для гарних забав ложе звільнити тобі.
Й «ключ-перелюбник» ще є: тут доста й назви самої.
Й інші, окрім дверей, виходи-входи ще є.
Пильного сторожа можна б іще задурити Ліеєм,
Навіть якщо ті дари із іберійських країв.
Й інші ще засоби є, що сон навівають глибокий
І на повіки кладуть темінь летейську важку.
Й служка, аби лиш надійна була, із тим осоружним
[650] Сторожем може зійтись, може й приспати його.
Та чи потрібні ті хитрощі всі, коли будь-який сторож,
Лиш мідяка покажи, — вже про сторожу забув?
На подарунки, повір, і смертні ласі, й безсмертні,
Як подарунок даси — зм’якне сам Батько богів.
Хай ти мудрак, хай простак, — дарам порадієш; узявши,
Навіть над стражами страж буде як риба німий.
Тут уже ти не скупись — купи його раз і надовго:
Будеш давати дрібне — лиш розохотиш його.
Тямлю, я застерігав, що друзів боятися треба,
[660] А це не друзів лише — подруг стосується теж:
Надто довірлива ти — вділятимеш солоду іншим:
Інша, не вгледиш коли, зайця твого сполохне.
Бо ж навіть та, що люб’язно тобі уступала і місце,
Й ложе, хоч вір, а хоч ні, часто моєю була!
Служки гарненької теж до спальні брати не варто:
Замість хазяйки й така часто годила мені.
Безум який! Голі груди, а я — на ворога рину!
Ще й видаю сам себе, глупий, своїм язиком!
Чи птахолова вчитиме птах, як сильце наставляти?
[670] Чи гончаків на свій слід стане наводити лань?
Хай там! Аби лиш меча, дарма, що сам проти себе,
Я для лемноських жінок{254}, месниць, і далі гострив!
Дайте нам віру, що люблені й ми, це легко зробити:
Той, хто жадає чогось, рад і повірити в те.
Лагідно гляньте, від серця зітхніть, а далі до нього:
«Де ж ти, милий, баривсь? Я вже тебе заждалась!»
Ревнощі потім, сльоза (все удаване, звісно), а далі —
З нігтиком вже й до лиця, й цього достатньо уже,
Щоб і повірив тобі, й пожалів тебе: «Бач, як, бідненька,
[680] Все це до серця взяла. Гине без мене, либонь!»
Надто, коли чепурун він, коли, позираючи в люстро,
Певен, що кожну з богинь зачарувати б зумів.
Хто б ти, однак, не була, в обуренні міри дотримуй,
Вчувши про іншу якусь, ти голови не втрачай,
В чутку одразу не вір. А якою бідою грозить це,
Доля Прокріди{255} сумна — ось вам печальний зразок.
Біля пологих горбів, де цвітом Гімет багряніє,
В’ється священний струмок, зелень м’яка довкруги.
Ліс невисокий, радше гайок; суничники в травах,
[690] Пахне тут лавр, розмарин, мирт темнолистий росте,
Бук густолистий, крихкий тамариск, густа конюшина,
Сосна, красуня гінка, — скільки-то різних рослин
То під Зефіром легким, то під іншим цілющим диханням
Скільки-то різних листків солодко, ніжно тремтить!
Мило Кефалові тут. Гончаків і прислугу лишивши,
Втомлений, біля струмка він прилягав на траву.
«Ти, що в жару холодиш, — співати любив, — охолодо,
Знову мені до грудей, до палахких, припади!»
Хтось це підслухав, було, — й до Прокріди; вона кожне слово,
[700] (Серце — річ сторожка!) п’є уже вухом чутким.
Певна того, що їй донесли суперниці ймення —
Впала одразу, німа, розпач їй мову одняв.
Зблідла, як блідне листок на голій лозі виноградній
В дні, коли сива зима вже на порозі стоїть,
Наче те яблуко, що, наливаючись, віть угинає,
Незарум’янене ще, наче незрілий кизил.
Щойно до тями прийшла — рве одяг на грудях, а лиця
Дряпає, ранить, та чим, чим завинили вони?
Ось навпрошки, навмання вона рине, простоволоса,
[710] Схожа на ту, яку Вакх безумом — тирсом торкнув.
Ось і лісок. Супутниць своїх на узліссі лишивши,
Тихим, та певним, у гай кроком ступила вона.
Що тоді думала ти, коли так нерозумно ховалась?
Що за вогонь так палив серце, Прокрідо, твоє?
Певно, чекала: ось-ось сюди ступить і та Охолода —
Й мужа застукаю тут у найганебнішу мить.
То цього жде вона, то, навпаки, жахається зради —
Всяке на ум йде, коли ставиш під сумнів любов.
Місце, ім’я, той шептун — усе мов кричало їй: «Зрада!»
[720] Ще ж, чого боїмось, —
